Вже згодом її супроводжувала справжня ЛЕГЕНДА. Ніла Крюкова у 80—90-ті стала для багатьох українців кимось значнішим, ніж артистка філармонії і неперевершена виконавиця українських творів. Ще 1981-го вона, ризикуючи життям, створює моновиставу «Маруся Чурай» за небажаною поемою Ліни Костенко. І процес підготовки вистави, і прем'єра справді перетворюються на якусь тривожну легенду. Виставу спробують заборонити. Її переносять із філармонії, подалі від очей у якийсь будинок культури. За нею самою, як котяра за горобцем, пантрує КДБ. Після прем'єри — овації, які перетворюються в акцію протесту. Кажуть, майже півгодини люди стояли і мовчки аплодували. Ніби якийсь мітинг. Для багатьох то був шок, справжній виклик. А вона, як героїня давньогрецької трагедії, йшла всупереч фатуму і всупереч «богам», звертаючись до залу: «Я хочу подивитися, чи є тут провокатори». Уявляєте?

Плин історичного часу нагадує лет тієї ж гойдалки. Якісь твори їй доводиться пробивати, якісь — вибиваються в люди самі. Кожну рану на тілі рідної країни вона намагається якось гоїти, заговорювати своїм же тембром. Іноді — інфернальним, іноді тихим, домашнім. Вибухнув Чорнобиль — вона там. Голодують студенти на граніті — й вона поруч. Лізуть перевертні у владу (у 90-ті і завжди) — вона ж намагається їх «зупинити», виставляючи себе як делегата. Тобто саму себе — як заслін і як камінний мур, який не пропустить нечисті. Що казати про репертуар тих часів. То окрема тема і справді легенда. Бо ж коли заводила, наче пісню, — «Чурай Маруся, що його любила, любила справді вірно і давно, тоді його із ревнощів убила, підсипавши отруту у вино…» — то ці рядки Ліни Костенко перетворювали її саму (Нілу-Неонілу) і в Марусю, і в Гриця, і в ціле село, і в цілу Україну. Обличчям і голосом якої вона була, вона є…

Далі знову ГОЙДАЛКА. Не образ, не метафора (як вище), а справжня гойдалка на дачі. Влітку 2006-го діти бавляться на гойдалці, літають, «як космонавти»: догори, а потім стрімко донизу. Потім діти йдуть у магазин. І її чомусь… тягне… на гойдалку. Здавалось, їй завжди не вистачає неба, свободи, безкрайнього простору. І ось така потреба свободи пробивається навіть через її тембр у кожному виконаному творі. Робить таке виконання об'ємним, ліричним і патетичним.

Бо така її ДОЛЯ. І милостива (коли була в зеніті слави, коли її пасіонарність, здавалася, зруйнує усі мури й переможе всіх ворогів), і нещадна (коли життя перетворилось — на терпіння). Вона, ця жінка-символ, уквітчана різними нагородами (Героя України присвоєно 2008-го), вона ж — не «вимкнута» з електромережі нашого теперішнього складного життя.

Вирує Майдан 2014-го. І вона не відводить погляду від телеекрану. І просить рідних, аби забирали патріотів, які мерзнуть у наметах, та привозили в її оселю, — щоб ті попоїли, перевдяглися, зрештою — помилися. І такі ешелони повстанців постійно курсують із Майдану до її квартири. Вона не може підвестися, але може відчувати і може, як може, — допомагати.

2016-го, коли свистять кулі і гинуть люди на Сході, вона знову просить, аби розшукали батьків поранених дітей, які зараз у госпіталі, щоб ті нещасні батьки перебули у неї вдома… І вони ночують там, сповідуються їй. Бо ж душа її відкрита, серце — не зашкарубіло (від нерухомості та інших випробувань). І голос її не втратив сили, і з обличчя її недоля не змила вроди. І коли до неї в ту ж таку квартиру приходять медсестри, вона знову оживає, струшує зі своїх крил життєву пилюку. Вона знову сідає на гойдалку і починає їм, своїм слухачам, ніби наодинці зі Всесвітом, читати «Марусю Чурай» — «Моя любов чолом сягала неба..»