У попередніх життях ми зі Смичеком востаннє побачилися 1982-го. Це було знову ж у Львові напередодні мого випуску. Він уже рік як випустився, але заїхав у справах. Дивна річ — з усіх міст, на які міг претендувати його геній (Нью-Йорк? Париж? Київ? Сан-Паулу? чи, може, чорт забирай, Москва?), він зупинився на своєму рідному. Воно називалося Кіровоград, і обоє його батьків усе життя пропрацювали в тамтешньому музично-драматичному театрі імені Кропивницького. Про їхнього сина тепер, здається, можна сказати приблизно так само: все життя пропрацював викладачем тамтешньої дитячої художньої школи. Тоді, у 82-му, мені здавалося, що це якесь непорозуміння, дуже тимчасове. Невдовзі Смичек завоює світ і гримітиме виставками та перформенсами з усіх, які тільки є, лондонів та барселон.

Отже, рік номер 1982, Львів. Далі — якби це було кіно — мав би йти напис: «Минуло 30 років». І ми знаємо, яких і чого тільки в тих роках не діялося. А також — цитуючи знову себе, але з іншого приводу: «І стільки всього не збулося, що більше й не збудеться». Проте сценарій нашого фільму вимагає перестрибнути і все те, що діялося, й те, що не збулося. У нашому сценарії передбачено телепортацію з 1982-го у 2012 рік.

Тоді я вперше в житті потрапив до міста, яке все ще називалося Кіровоград. Про зміну цієї назви говорилося ще з часів незапам'ятних, а якщо точніше — з тих, які називають пізньоперестройковими. Але, в типовому для нашої країни стилі, й ця зміна загрузла серед боліт громадянської незрілості, демагогії, імітацій та маніпуляцій. Тому Кіровоград залишався Кіровоградом і в 90-ті роки, і в нульові, і згодом. Уже здавалося, що це назавжди. Глухий кут ситуації визначався тим, що прихильники зміни виступали далеко не єдиним фронтом: їхні пропозиції конфліктували між собою. Єлисаветград, Златопіль, Козацький, Скіфопіль, Екзампей — всіх і не перелічити. За великим же рахунком, протистояння зводилося до російсько-імперського (Єлисаветград) чи національно-патріотичного (фактично всі інші) варіанту. Щоб розрубати цей гордіїв вузол, експерти з Інституту національної пам'яті навіть запропонують Верховній Раді неідеологічну (таку, що просто констатує географічний факт) назву Інгульськ. Це було боягузтво, і воно, як ми знаємо, не пройшло.

Коли «житель міста викладач Смичек І. В.» вперше сформулював свою ініціативу з назвою Кропивницький, йому переважно сміялися в обличчя. На той час уже відновилися наші з ним контакти, спочатку лише телефонні. Він просив підтримувати його з ідеєю Кропивницького. Я не дуже вірив, що ця зміна реальна (в Україні часи були ще ті, януковицькі), але зрідка щось писав або говорив на цю тему. Поступово я втягувався, з'являлося відчуття, що не все намарне. Дехто починав вагатися, від різкого неприйняття дрейфуючи до «чому б і ні?».

Але для того, щоб Кіровоград зміг стати Кропивницьким, слід було пройти через два катаклізми: вистояти на Майдані і втримати країну в нав'язаній Росією війні.

Смичекова ініціатива почала по-справжньому обростати прихильниками щойно після Майдану. Це додало сил і натхнення. Я виразно пам'ятаю той момент, коли опитування вперше засвідчили, що з усіх не-Єлисаветградів саме Кропивницький має найвищу підтримку. Коли у Верховній Раді зняли з розгляду Інгульськ, я зрозумів, що казкові переміни можливі навіть у її стінах. Художник, рядовий громадянин і ледь не «маргінал-мрійник», не наділений жодними владними важелями, організаційними й фінансовими ресурсами чи привілеями, не причетний до політичних партій, кланів та угруповань, одинак і для багатьох ледь не «городськой самашедший» — таки проведе в життя свою, здавалося б, таку безнадійну ідею!

14 липня він подзвонив мені з привітаннями. Насправді я мав би його випередити. І прочитати рядки з колись присвяченого йому вірша — про наївну віру не знати в що, яка чомусь зрушила гори.