Ця земля настільки тверда, що, здається, лише свіжа молода кров здатна розтопити її байдужість.

Ксюха з Сергієм зустрічалися, коли їм було по 17 років. Потім школа скінчилася, і вони роз'їхалися в різні міста. Кохання ніби й тривало, але зустрічей стало менше. Натомість почалися нескінченні телефонні дзвінки, тривалі розмови, ревнощі. Все як завжди в таких випадках. Із часом вони вирішили «залишитися друзями». Тобто вона вирішила. Йому довелося змиритися з її аргументами. І навчитися мовчати про те, що й так втрачало бодай якийсь сенс. Він падав у темряву, виринав звідти, заплющував очі й літав. Йому здавалося, що він перетворюється на сокола. І його велике полювання розпочалося. І треба бути дуже обережним. Тихим, невидимим. Бо не лише він хижак. Бо й на нього хтось полює. У такому дивному напівмареві він і жив. Іноді плутаючи реальний світ із власними фантазіями і бойовими вильотами в туманну каламуть далеких степів, що пахли морем, духмяними травами, молодою кров'ю і густою невагомістю, крізь яку, розрізаючи власні сни, розправляв крила сірий птах.

Він знав, що кожен виклик — це чудовий шанс перевірити на міцність власне серце. Тож, коли почалася війна, Сергій Амброс та кілька його друзів записалися до добровольчого батальйону. Вагань не було. Страху — теж. Чоловіки зробили свій вибір. Так учорашні ультрас стали солдатами.

Коли їх відправляли на Схід, Сергій намагався заспокоювати батьків. Говорив, ніби вибачаючись: «Ну а хто ж, якщо не я, піде? Комусь же треба йти. Ви ж бачите, які вони — ненавидять нас за те, що ми є». Всі спроби родичів і знайомих відмовити Сергія від небезпечного кроку — розбивалися об його впевненість у власній правоті.

У середині травня, одразу після вишколу, він знову заїжджав до столиці. Разом із Ксюхою вони ходили на Труханів острів. Пройшовши алеєю, потім стежкою, звернувши до квітучих заростей акації, Сергій дістав із наплічника камінь. Це був мінерал, жартома прихоплений ним одного разу на кафедрі кристалографії. Ксюха відрахувала три метри від дерева: «Ну що? Місце начебто надійне. Тихе». Сергій дістав коробку з мінералом і закопав його. Потім надламав тоненьку гілку — щоб не переплутати, не забути раптом.

Вони домовилися відкопати камінь і віднести назад в інститут, коли він повернеться живим. Сергій сам так придумав. Ксюха не заперечувала.

На Матвіївській затоці тренувалися веслувальники, переважно хлопчики років 13—14. Вони радісно дуркували — бризкалися, спритно вивертаючи весла.

Раптом Ксюха заплакала. Сергій обережно обняв її. «Ну що ти, — сказав, — усе буде добре. Я обов'язково повернуся, ми переможемо… а як інакше? Головне — запам'ятати місце, де закопаний камінь. Потім відриємо його разом. Ще сміятимешся, згадуючи все це… Ану покажи мені, як ти не плачеш! От і молодець».