Все, що я сьогодні знаю про Рубенса, Тиціана, Рафаеля, Мікеланджело, Кандінського, про ынших художників, — знаю завдяки йому, з наших із ним розмов після репетицій.

Місцем розмов була його майстерня. В ній він не тільки працював, там він і готував, там ми сиділи за столом, багато розмовляли, сперечалися. З цих розмов виникало відчуття повноти життя.

З наших же розмов, тепер уже по телефону, народжувалося рішення моєї переддипломної вистави. Я навчався в Києві, Шеф був художником у Кримськотатарському театру. Творилася наша перша спільна робота як режисера й художника. По телефону ми обговорювали, якими мають бути декорації, костюми, малюнок мізансцен. Шеф завжди намагався зробити декорацію живою. Його декорації ніколи не були статичними, вони були ритмічною основою вистави і завжди наповнені змістом.

Для вистави «Лісова пісня» він створив фантастичний світ — ліс із білої марлі. І цей ліс — біле листя в кольоровому освітленні — на очах у глядачів перетворювався на імпресіоністську картинку. В якій жили гармонія, експресія, емоція, багатство нюансів і відтінків. Осінній, зимовий, палаючий, сірий — ліс був окремим персонажем, повноцінною дійовою особою вистави.

А для нашої вистави «Сімферопольські хлопці» він зробив декорацію-трансформер із різного мотлоху — з решток старих костюмів, декорацій. І це заграло. Вистава йшла 5 років при повних аншлагах.

Ми разом створили чимало вистав. Це і «Бахчисарайський фонтан», і «Браво, Амадео» за «Моцартом і Сальєрі» Пушкіна, і «Азри Киз» у Татарському театрі Камала в Казані.

За великим рахунком, до кіно я теж потрапив завдяки йому. Шефа запросили на Кіностудію Довженка на фільм «Татарський триптих», а він, своєю чергою, підтягнув туди нас. Я доти вже знімався в Олеся Саніна, але це був зовсім новий кінодосвід… тут ми і грали, і попрацювали другими режисерами. Нові сторінки в професії теж відкривалися завдяки моєму другу.

Коли в мене відбувся режисерський дебют у кіно, в Шефа стався інфаркт. Він переніс операцію, потім реабілітацію. Відтоді у нас якось не складалася спільна зайнятість, майже всі свої фільми я знімав з іншими художниками.

А потім була «Хайтарма». Тут варіантів не залишалося. Без нього я б не став знімати. Тут був і вокзал, побудований із нуля, в якому мій батько — інженер з багатолітнім стажем — не розгледів декорацію, і літак, що тепер стоїть у Криму в музеї Амет-Хана Султана. Унікальність Шефа як художника ще й у тому, що він від першого ескізу і до готової декорації знає, як це втілити, і вміє це робити. Всі люди кіновиробництва, які з ним працювали, знають, що Шеф — це надійність, людина, котра не підведе.

Недавно ми знімали наш новий фільм у Грузії. Там Шеф із чотирма своїми помічниками знову творили дива — стільки всього побудували за короткий час, і при цьому завжди були в хорошому гуморі, і ще встигли знятися в кіно! Актор, затверджений на одну з ролей, не зміг зніматися, і замість нього роль зіграв Шеф. Він не підвів і тут.

Зараз ми з ним не завжди маємо можливість тісно спілкуватися, насамперед через зайнятість, але коли подумаю, скільки всього з ним пов'язано — в житті, в роботі, в розмовах, в мовчанні!.. Я його знаю більше за всіх. Він мені і друг, і вчитель, і брат, і часто — як батько. У тяжкі часи, ще в Криму, він допомагав мені виживати… я фарбував у нього декорації для кримського КВК… і це тепер згадується як світлий час.. веселий.. була якась впевненість, що завтра видасться кращим... цю впевненість задавав він. Перш за все — він.

Я його знаю вже майже 25 років. Це ціла епоха нової Країни і більша частина мого життя. І це чудово! І хоча він інколи бурчить, що відстав від життя, та, як і раніше, пропонує несподівані креативні рішення і фонтанує ідеями. І ми з ним зробимо ще не одну спільну роботу.

Тоді, в 1992 р., після прем'єри нашої дипломної вистави Антоніна Іванівна Жукова сказала нам: «Не відпускайте його — він людина театру!». Може, це пафосно прозвучить, але я справді щасливий, що Шевкет є в моєму житті. Бо він — Людина!