У тітки Слави на кухні лежить коробка, а в ній є 6 секцій: ранок, другий ранок, обід, другий обід, вечір, другий вечір. У кожному з відділень лежать пігулки — сині, білі, жовті, рожеві, круглі, овальні, великі й маленькі.

Ця коробочка потрібна моїй тітці Славі для того, щоб не забути вчасно прийняти необхідні ліки, бо якщо забуде....

Тітка Слава лікар.

У 1986-му році її заслали на ліквідацію аварії. Тепер вона інвалід, страждає від купи-купезної захворювань. Живе без щитовидної залози, задихається від надмірної ваги, безперервно кашляє. Лежить із високим тиском у ліжку.

У 1986-му я був ще дуже маленьким, отож пам'ятаю тільки три речі. Те, як я не міг зрозуміти, куди так надовго поділася моя тітка, котра жила на той час із нами. Пам'ятаю, що треба було пити воду з йодом. І те, як тітка нарешті повернулася, і я образився на неї, бо вона нічогісінько мені не привезла з того свого Чорнобиля.

А ще — є в тітки Слави, тобто в нас є, Люба, їй майже 30 років. Люба не така, як усі. Але моя тітка її нікуди не віддала. Цей свій хрест несе моя тітка крізь половину свого життя сама. Чоловік її покинув. А родичів вона обтяжувати категорично відмовляється. Люба, донька її, народилася у жовтні 1986-го із синдромом Дауна.

Приготувала Слава бідну вечерю: «пшонка», смажене яйце, хліб, узвар. Сидить, дивиться на мене, потім — на Любу. «Любонько, Любо, тобі тридцять, уявляєш, майже тридцять!» — каже посміхаючись.

Люба реагує миттєво: «Тридцять». Дивиться на мене, я награно сміюся, за мною й Люба сміється. Бо так вона з дитинства навчилася: я сміюсь — і вона сміється, я плачу — і вона плаче.

Згодом, коли я вже підріс і зрозумів що до чого, намагався й намагаюся завжди тільки сміятися у присутності Любаші, двоюрідної моєї сестри.

Тітка Слава каже: «Я вже ледве тягну нас двох, грошей зовсім не вистачає, та грець із тими грошима, — сил більше немає». Встає, йде на кухню. «Взяла на десерт чверть кавуна, зараз наріжу». З кухні луна її сильний голос. «Ходила вчора до церкви, священик, молодий такий, каже: «Це Бог так помилував Любу, дав їй таку маму». Ти чув, Павлику? Помилував! Добротою моєю і сумлінням помилував. Її, Любку, мною помилував. Мене — ні, а от її — так».

Слава повертається з кухні з нарізаним кавуном.

Люба радісно тягне руки до кавуна. «Бог мене любить», — каже Люба.

Слава сміється: «Побачиш, помру я, як він тебе тоді любити буде, без мене! Все ж я! Мию, готую, лікую тебе — теж я, від жорстокості бороню людської. …Їй тридцять, і жодного разу її ніхто не образив. Жодного! Бо завжди була поруч мама — була я».

Люба відкладає шкірку від кавуна вбік. Підводиться. Підходить до мами. Б'є маму нижче спини. «От що тобі буде, як помреш!».

Слава здивовано: «Чого це ти б'єшся, га? Хіба я тебе колись била?» Люба трохи задумується: «Ні. Ніколи».

Слава: «Ну то чого ти мене б'єш?» Люба знову задумалася. І чомусь у цю мить нам із тіткою стає дуже смішно. І ми регочемо що є сили.

Тітка любить весь час дякувати, що зайшов до них у гості.

Не люблю цих її подяк, та не показую цього. І так бачуся з нею раз чи двічі на рік. «Павлику! — кличе тітка. — А про що ти зараз пишеш?»

А тепер задумався я. «Та багато про що. Зараз, наприклад, маю написати про День Незалежності, а от що писати — ще не знаю». Тітка сміючись: «Як то — не знаєш?! Напиши от про мене! У мене от у радянські часи на столі побільше всього було, і молодою я була, і красивою. І чоловік був. І машина. А я все одно за тими часами не жалкую. Бо не було тоді свободи, в страху ми всі жили. От батьки наші, твої дід із бабою, то взагалі за часів Сталіна у кошмарі жили, навіть по смерті його довго ще валізка з найнеобхіднішими речами на випадок арешту в передпокої стояла. Мені якось завжди тоді здавалося, що я без майбутнього живу. Ні, за тим часом я не шкодую. А в тебе он скільки нині свободи — все ще попереду! І час який зараз цікавий, страшний, але й цікавий. Ну правда ж, цікаво — чим ця вся катавасія закінчиться?»

Я підводжуся, бо треба вже йти.

«Мені здається, для того, щоб дізнатися, чим ця катавасія закінчиться, нам доведеться з тобою, тітко Славо, жити вічно, бо вона, на мій погляд, у нас ніколи не закінчиться».

Цілую Любу, цілую тітку Славу, йду до дверей. Тітка зупиняє мене перед дверми.

«Єдине, що в мене від тих часів залишилося і що мені найдорожче за все на світі, — це Люба моя. Хвора — ну то й що? Зате моя, рідна, іншої мені не треба, я її роблю щасливою і від того сама щаслива. Ось і ти так люби близьких своїх, і Україну так люби, бо вона наша».

Такий ось урок патріотизму отримав я від тітки своєї, від Слави.