За два роки ми сидимо в кав'ярні на Андріївському узвозі: серпень, вулицями човгають солдатики в новій формі, на Подолі пахне міцною кавою, і в казармах президентського оркестру хтось щосили дме в тромбон. Сестрі говорити про себе відверто ніяково.

Я зовсім не знаю її такою: співробітницею ОБСЄ на виборах, волонтеркою, вчителькою танців і керівником юнкорів у Донбасі.

— Ми вперше поїхали до Миколаївки після розмови з бійцем, якого зустріли в Дніпропетровську. Знаєш, вони такі горді, бійці, ніколи нічого не просять. А цей підійшов і сказав, що мріє побачити школу, в якій учився, відбудованою. Ми не тільки зібрали кошти, купили будматеріали, а й зробити так, щоби до процесу були залучені місцеві. А ті згодом приходили до волонтерів і питали, за кого їм тепер голосувати. Ми сміялися — за кого хочете.

І ось ми приїхали: зима, початок грудня 2014-го, 10 годин від Києва на роздовбаному бусику. Там, де нас селили, ще не було ліжок, ми почали складати їх самі. І тут з'явився хлопчик, років 10. З пістолетом. Я заклякла, а його вчителька, що була поруч, спокійно каже: щоб завтра всі були з пістолетами. Виявилося, то був реквізит для танцю...

Діти там дуже хороші. Ми вирішили — було б круто зробити хіп-хоповий номер, щоб танцювали і зовсім маленькі, і старшенькі. А вчителі (вони почасти дуже совкового гарту, проте за дітей — горою) навіть просили окремо навчити їх хіп-хопових рухів, аби потім зробити сюрприз.

Вона охоче розповідає тільки про своїх дітей: як вони люблять рухатися, наскільки важливо для них жити й дихати танком, як дівчата-старшокласниці вперто тренуються вечорами в порожніх залах. Усміхаючись вона розповідає, що весь клас дітей з Миколаївки лист до Миколая почав з прохання «шоб був мир в Україні». А вже потім перейшли до особистого — «дуже хочу нові джинси або шоколадку». Згодом вона почала вчити миколаївських дітей верстати газети, писати статті, — і, на їхню та її радість, вони виграли грант від Deutsche Welle.

За сусіднім столиком пара — він у панамці і сонцезахисних окулярах, вона в синтетичній майці «в піксельку», коротких шортах зі стразами, — годують дитину сирником, дослухаючись до нашої розмови. Коли сестра відходить, жінка пошепки питає в мене, чи можна попросити цю «виховательку з позакласної роботи» приїхати до них, у Горлівку, коли ту визволять. «Школа номер сім», — уточнює жінка в коротких шортах, тамтешній завуч.

Сестра несе свою полум'яну голову до мене через усю терасу, а я, за звичкою, запитую, чи завжди вона вдягала шапку там. У станиці Луганській, де мешкала в приміщенні дитсадка? Куди за ними, волонтерами, щоранку приїздили спецпризначенці, здоровезні дядьки, що всідалися на дитячі стільчики й сьорбали чай із крихітних чашок. У Миколаївці, де жила в реабілітаційному центрі для алкоголіків, які його ж і будували.

Чи там так само люди задивлялися на її кучері, в яких потроху з'являються сиві нитки? Цьогоріч їй лишень 30.

Вона зізнається: найстрашніше — це не їздити зі спецпризначенцями, це не страх не встигнути між обстрілами. Найстрашніше — це описувати свої родимки і шрами в Києві. Так треба, ну, раптом щось станеться — аби впізнали.

Я думаю про неї в холодних школах. Думаю про те, якою вона буде мамою майбутнім власним дітям. Про те, які листи чужі дітлахи щодня пишуть їй у соціальних мережах. Про маму і батька, які все ще безнадійно намагаються її контролювати, але щоразу здаються все швидше, — вона навчилася говорити їм, що їде, за годину до потяга або автобуса.

Думаю, що вона все така ж неговірка, і є тільки одна риса, якої я не розгледіла в ній, помилково вважаючи інертністю: наша мала дуже вперта.

Вона дотанцює до визволеної Горлівки.