Вже будучи помічником Миколи Макаревича, якось «підслухав» як він вичитував одному з відомих на той час консульських керівників: «Вітю, тебе ж посадять! І я тебе не захищатиму! Ти ж хабарі береш! Я, може, теж беру, але лише від друзів, і лише сигарети!» Курив Микола Петрович, допоки дозволяло здоров'я, аж надто багато. Про це знали всі його друзі і не забували передати з-за кордону блок дуже дефіцитних і рідкісних тоді в Україні сигарет «Мальборо». Але річ, звичайно, не в цьому. Він прямо говорив в обличчя те, про що інші вважали за краще промовчати. При цьому завжди зберігав почуття гумору і самокритичність.

Власне, досить кумедною була навіть історія нашого з ним знайомства. Буквально через три місяці після початку роботи в зовнішньополітичному відомстві мене викликав мій керівник Юрій Сергеєв і сказав буквально таке: «Зараз тебе запросить на співбесіду керівник служби міністра Зленка і запропонує перейти до них на роботу. Ти уважно вислухай пропозицію і дуже ввічливо відмовся. І не переживай, твоя кар'єра від тебе нікуди не подінеться». Я був слухняним підлеглим. Тому вже за якийсь місяць-два Сергеєв викликав мене знову: «А ось зараз тебе запросить на співбесіду перший заступник міністра Микола Макаревич. Він шукає собі помічника і, майже не сумніваюсь, запропонує тобі цю посаду. Не вагайся, погоджуйся». На моє здивоване «чому ж так?» Сергеєв як завжди чітко, зрозуміло й аргументовано пояснив: тому що Макаревич — це порядність і людяність, навіть у часи, коли всі всього боялись і сиділи засунувши язика в одне місце, Макаревич примудрявся покровительствувати і як міг допомагав і митцям, і дисидентам; тому що це інтелігентна людина; тому що ця робота зробить тобі кар'єру на все життя.

Неординарність високопоставленого дипломата стала очевидною вже під час співбесіди, на якій я чесно зізнався, що не маю профільної освіти міжнародника і мушу відлучатися з робочого місця на заняття з англійської мови. Звівши брови дашком, Макаревич по-філософському відповів: навіть за рік роботи зі мною ти дізнаєшся і навчишся більше, ніж будь-хто в будь-якому інституті міжнародних відносин за п'ять років; а на заняття з англійської я й сам ходжу.

Микола Макаревич не терпів черги у своїй приймальні і вважав образливим тримати людей в очікуванні. Він ганяв мене за будь-яку затримку з документами на підпис чи з підпису, пояснюючи, що документи — це кровоносна система будь-якого бюрократичного організму. При цьому не втомлювався вимагати — не просто носи папери, а читай і заглиблюйся в тему. Він не терпів розхлябаності, неуважності, безвідповідальності.

Іноді він ходив стріляти сигарети: «Розумієш, — пояснював мені, — я вранці, напевно, трохи перегнув палицю, коли вичитував хлопцям. Піду, зайду до них у кабінет, ніби позичити сигаретку, поговорю. Вони розумні — здогадаються, що я так вибачаюся».

Микола Макаревич став для мене уособленням державного службовця, який розуміє, що його призначення — давати результат, а не обіймати посаду, і який при цьому живе з усвідомленням, здається, втраченої нині в МЗС істини — немає цінності вищої, ніж людина, і, зокрема, люди, що нас оточують.