Усі знали, де вона стоїть, і завжди виглядали її, привозили спеціально для неї подарунки та солодощі. «Наше сонечко», «янгол» — говорили про неї. Іменем дівчини навіть назвали танк. «І ось тепер стоїть «Євдокія» в Трьохізбенці і лупить супостатів!! Дякуємо тобі за все, маленька українська патріотко!!» — писали дівчинці в соцмережі волонтери. Про Євдокію навіть склали пісню. Маленька луганчанка стала справжнім талісманом для бійців та волонтерів.

«Я хотіла підтримати бойовий дух наших захисників, аби вони розуміли, що є за що боротися. Аби знали, що на Луганщині є люди, котрі їх підтримують. І неважливо, як до цього ставитимуться місцеві, сподобається їм це чи ні», — розповідає Євдокія Кулініч.

А не подобалося це багатьом. Сім'я Кулінічів ще з часів Майдану не приховувала своїх поглядів. Старші брати й сестри Євдокії ходили у Луганську на Євромайдан, хоча це й було дуже небезпечно. Молодшу в сім'ї Євдокію з собою не брали, але вона не мала наміру сидіти мовчки — на своїй сторінці в соцмережі розмістила синьо-жовту стрічку. «Ти що, серйозно чи жартуєш?» — запитували друзі та однокласники.

«У школі, на роботі в батьків усі знали нашу позицію, — ми ж у селі живемо, тут нічого не приховаєш, — розповідає Євдокія.—Дуже негативно до нас ставилися. Нам підпалювали будинок, писали на паркані різні образливі речі. Пам'ятаю, одного разу я хворіла, прийшла до школи після лікарняного, а зі мною вже ніхто не спілкується. Взагалі. Я зрозуміла, що там мені робити нічого. Поговорила з батьками, поїхала до родичів у Західну Україну. Планувала, що переїду туди. Але в нас не вийшло, і я повернулася додому. Однак побачила, які хороші люди там живуть, почула справжню українську мову. І мене це все дуже надихнуло. Я зрозуміла, що мені байдуже, хто що скаже, що набридло вже терпіти і мовчати».

Згодом Євдокії та її сестрам довелося-таки залишити батьківський дім і переїхати до невеликого містечка під Києвом. Батьки ж залишилися в рідному селі. У новій школі дівчину зустріли дуже привітно. З легкої руки вчительки, однокласники називають її Докійкою. І дівчинці це дуже подобається.

Навесні Євдокія закінчила школу і спробувала вступити до університету. Її мрія — стати військовим психологом. Однак цього року дівчина не стане студенткою, — не вистачило балів, аби навчатися безкоштовно, на бюджеті. А навчатися платно, на контракті, вона не може, — на це просто немає грошей. Проте Докійка не занепадає духом — каже, що до наступної вступної кампанії підготується краще і вже точно стане студенткою.

Звісно, Євдокія сумує за батьками. Але не лише за ними. «Одного разу я стояла край шляху, і біля мене зупинилася «швидка». З неї вийшов чоловік. Я пам'ятаю, він узяв у мене фенечку. Дала йому й маминих пиріжків. Відтоді я підтримувала його, а він — мене: «швидка» постійно їздила повз мене, і щоразу він умикав «блималку» й сирену, а я махала йому рукою. Одного разу я захворіла й не виходила на дорогу кілька днів. А коли вийшла, він зупинився біля мене, вийшов із машини й запитав: «Де ти пропала? Чому тебе не було?». Мені стало так якось дивно на душі, що я аж заплакала. І пообіцяла йому, що навіть коли захворію, то все одно вийду. Одного разу він подарував мені ляльку ручної роботи. Перед від'їздом до Київської області я дуже хотіла попрощатися з тим чоловіком, але не вдалося. Я не спитала, як його звати. Він не знає, як звати мене. Що тепер робити? Я так хотіла б його побачити чи хоча б написати. Як це зробити — не знаю. Це моя мрія».