Ще в досить в юному віці я вирішив написати книжку про війну. Війну не у звичному розумінні, а ту, що залишилася в голові мого персонажа, людини, яка відіграла одну з визначальних і визначних ролей у моєму дорослішанні, вклала у мої світовідчуття й світогляд ту поворотну більшість, що дала мені змогу бути тим, ким я є.

Ця книжка мала стати своєрідною біографією колишнього спецназівця і гереушника, офіцера, що пройшовся своїми радянськими військовими чоботами по багатьох землях, починаючи від Чехословаччини й закінчуючи Нікарагуа і Афганістаном, а після всього зупинився в трикімнатці на околиці Черкас. Його звати (звали?) Пилип Петрович. Він народився у сорок сьомому, в дитинстві мав прізвисько Кальтенбруннер. Усе через свій високий зріст і батька, який був полковником КДБ. Далі — служба у повітрянодесантних військах, військове училище, воєнні операції в різних точках по всьому світі, вісім років Афганістану, служба в контррозвідці. Врешті — поранення і контузія.

Він оселився в нашій квартирі, розраховуючи, очевидно, стати членом сім'ї, віднайти у спілкуванні з нами світло родинного затишку, любов і чистоту, гармонію і право на заслужений відпочинок. Воїн-інтернаціоналіст, герой, підполковник, десантник, розвідник, чудовий батько і ніжний коханець, невгамовний дотепник і безкомпромісний добряк. Моя бабуся також розраховувала, що ми гідно приймемо її право на щастя. Але Пилип, як виявилося згодом, безпробудно пив. Він пив коньяк, вино, горілку, пиво, лікери, портвейн, домашні наливки, «оболтус». Він пив настоянки з глоду, одеколони, денатурати й інші фанфурики. Весь цей процес супроводжувався психопатичними переживаннями, інтенсивним страхом, спробами домашнього насильства, мареннями. П'яним він гостро реагував на будь-які різкі звуки або раптову появу людини в полі його зору. Тригером для нього ставали звуки дощу або музика, дитячий крик за вікном чи будь-які зображення зброї. Тоді він закочував очі й починав ричати, оголюючи ікла. Цей рик обов'язково мав закінчитися ударом. Зазвичай Пилип бив кулаком у стіну або двері. Рідко, але траплялося, влучав у мою бабусю. Бабуся ніколи й нікому не дозволяла піднімати на себе руку, тому про запас мала дерев'яну бучку зі скраклів, якою втихомирювала співмешканця.

Тверезим Пилип не дозволяв собі навіть лаятися. Він був вихованою, освіченою, порядною і тактовною людиною. Його бабуся була графинею з дівочим прізвищем Потоцька, тому Пилип мав змогу отримати гідне аристократичне виховання. Він їв з ножем, мав у кишені хустинки, знався на тонкощах етикету. Щоправда, номенклатурно-кабінетного, але тим не менш... Він вчив мене правильно бити в голову, ламати ребром долоні ніс, грав зі мною в шахи й баскетбол. А потім знову пив, доводячи всю мою рідню до нервових зламів, безжально псуючи наші взаємини, ігноруючи пристойність, плекаючи в нас нульову терпимість до військовиків загалом і афганців зокрема.