Востаннє зі мною в потязі їхав дуже звичайний, на перший погляд, чоловік. На вигляд йому було років 40: блискуча чорна шкіряна куртка з хутряним коміром, спортивні штани, шкіряна кепка, на пальцях — золоті персні. Від нього тягнуло дуже різким чоловічим одеколоном і цигарками, запах яких забивав усі інші. Коли він зайшов, я подумала щось на кшталт «ну нічого, іншим разом більше пощастить зі співрозмовником».

Я не задумуючись побудувала між нами стіну, вткнувшись носом у книжку, а на всі його спроби почати розмову реагувала якимсь недолугим скептичним поглядом.

Через декілька годин наш потяг зупинився на одній зі станцій, тьмяне світло ліхтаря ледве просвічувало густу темряву зимової ночі. Мій попутник одягнувся і вийшов покурити. Підпаливши цигарку звичним рухом досвідченого курця, він перекинувся декількома словами з продавчинею «пиріжки-з-капустою-картопелькою-мужчина-покупаєм». Десь позаду, серед десятків силуетів подорожніх, які завжди кудись поспішають, ходив пошарпаний безхатько, який, здається, аж зігнувся надвоє від 15-градусного морозу. Він підійшов і попросив у мого сусіда цигарку. Той дістав її, а коли побачив посинілі від холоду руки безхатька — зняв свої рукавиці й віддав йому. Ось так просто зняв і віддав чорні шкіряні рукавиці абсолютно незнайомій йому людині. І в той момент у мене щось всередині обірвалося, здається моє серце впало і покотилося брудним вагоном потяга.

«Ось моє серце — їж», — крутилося у мене в голові.

Решту дороги я дивилася на свого сусіда й думала про те, що він у сотні разів кращий за мене, він не засуджував безхатька — він йому допоміг. Мовчки, без пафосу і постів у Facebook. Допоміг так, як це й має відбуватися, — щиро і без очікування якоїсь віддачі.

«Ось моє серце — їж», — знову ця фраза перед очима.

Я — ровесниця Незалежності. Мені, як і їй, 25. І ось ці 25 — до біса різні й неоднозначні — дають підстави моєму поколінню почуватися інколи надто самовпевнено. Може, навіть зараз, коли я пишу ці слова, приписуючи їх тисячам інших, — це та ж таки самовпевненість. Ми ж, здається, вже бачили все. І 1990-ті, хоч і трохи затуманеним дитячим поглядом. І «нульові», з першими спробами наших батьків стати на ноги. Ми брудні бігали по дворах, збивали коліна, вставали, падали, знову здираючи старі рани. Ми днями сиділи в Інтернеті. Ми ж бо у свої 13 холодної зими 2004-го розклеювали наліпки «Пори». А через 10 років, стоячи пліч-о-пліч, ми вслухались у тишу зимової ночі, стукіт палиць, сміх, плач, потріскування багаття в бочках, гамір тисяч людей. Ми вдихали запахи диму, теплого чаю, кулешу, брудних бинтів і медичної маски. Сьогодні не всі наші друзі живі, і далеко не кожен із них мав власну сім'ю.

Ми вивчили мови і можемо про всі ці свої насичені 25 розказати кому-завгодно, стоячи десь на березі океану. Ми ж, здається, уже все бачили. І ось ця, подекуди надмірна, самовпевненість примушує нас падати і знову здирати старі рани.

Того зимового вечора я дозволила собі подумати, що я чимось краща за мого попутника. Що мої джинси кращі за його спортивний костюм, а шапка — за його шкіряну кепку. Дозволила собі подумати, що, уникаючи розмови з ним, я гарантую собі спокій і бережу особистий простір. Я впала, роздерла старі рани, випустивши з цівкою крові людяність, про яку чомусь тоді забула.

Цей подорожній, якого я бачила лише один раз у житті, вразив мене не тим, що віддав рукавиці безхатьку, а тим, що розбив усі стереотипи, на друзки, наче крихку фарфорову вазу. Він зруйнував усі шаблони так легко, наче вони — лише замок із піску на березі.

«Ось моє серце — їж», — писала українська поетеса Катерина Бабкіна. Я не знаю, що вона вкладала в цю фразу, але точно знаю, про що вона для мене. Про людяність.

— Да, Мася, привіт. Візьми мені якісь рукавиці, бо я свої загубив… Ага, роззява, але ти візьми мені щось, Мась, бо холодно… — пробубонів уранці мій попутник у слухавку і сам до себе всміхнувся.