Доля і долі
Місія більша за життя
Оксана Форостина
видавець
Час від часу переді мною постає завдання кількома фразами пояснити людям, котрі не знали Олександра Кривенка, чому так важливо було його знати.
Це завдання тим складніше для мене, що сама зустрічалася з Олександром Кривенком, може, з десяток разів і трохи більше говорила по телефону.
Наприкінці 1990-х і на початку 2000-х до Кривенка я переважно телефонувала, бо потрібна була допомога, і таку можливість мені давала виключно давня дружба Кривенка з моїм тодішнім шефом Мареком Іващишиним, якого він — без лапок — назвав героєм України. (Марек, на моє переконання, за масштабом і харизмою — постать, сумірна Кривенкові, хіба є представником іншої гілки вчення: обрав для себе львівський дзен.) Коли Кривенко працював у журналі «Пік» та на «1+1», я була однією з сотень, напевно, прохачів і претендентів на його час та увагу й заспокоювала своє сумління думкою, що ось виросту велика і впливова й теж чимось йому допоможу.
Ми не були співробітниками, як багато моїх друзів, не були приятелями, знову ж таки, як багато моїх друзів. Я була тільки однією з тисяч його знайомих, і, мабуть, не мені пояснювати, чому саме Кривенко після раптової трагічної загибелі у 2003 р. став спільним знаменником для дуже багатьох близьких мені людей, чинником їхнього швидкого дорослішання, і навпаки — люди, які знали й любили Кривенка, стають близькими. Практично, у будь-якій довшій за спонтанну зустрічі і серйознішій за ввічливу балаканину розмові рано чи пізно виринає спогад про нього, байка або цитата.
Зазвичай я намагаюся не говорити про смерть не через страх або забобони, а з міркувань протилежних: моє розуміння істотно відрізняється від конвенцій, притаманних нашій культурі, і багатьом може видатися блюзнірством. Наприклад, я не можу прийняти загальновизнаного твердження, що смерть усіх нас робить рівними. Смерть безжально меритократична, хай людський розум не завжди спроможний зрозуміти ці критерії. Майже всім покійникам на похороні обіцяють, що пам'ять про них «завжди залишатиметься з нами». Проте людей забувають, навіть тих, кого любили й поважали. Кривенко ж присутній невимушено і природно, не відділений від нас довгими розмовами — в різних українських містах і дорогою між ними. На згадку його імені м'якшають оберти суперечок і розгладжуються м'язи на обличчі, згадка його імені виструнчує і розмову, і співрозмовників. Смерть не робить нас рівними, бо не всі можуть і після смерті бути легкими та бажаними присутніми в гурті.
Це завдання тим складніше для мене, що сама зустрічалася з Олександром Кривенком, може, з десяток разів і трохи більше говорила по телефону.
Наприкінці 1990-х і на початку 2000-х до Кривенка я переважно телефонувала, бо потрібна була допомога, і таку можливість мені давала виключно давня дружба Кривенка з моїм тодішнім шефом Мареком Іващишиним, якого він — без лапок — назвав героєм України. (Марек, на моє переконання, за масштабом і харизмою — постать, сумірна Кривенкові, хіба є представником іншої гілки вчення: обрав для себе львівський дзен.) Коли Кривенко працював у журналі «Пік» та на «1+1», я була однією з сотень, напевно, прохачів і претендентів на його час та увагу й заспокоювала своє сумління думкою, що ось виросту велика і впливова й теж чимось йому допоможу.
Ми не були співробітниками, як багато моїх друзів, не були приятелями, знову ж таки, як багато моїх друзів. Я була тільки однією з тисяч його знайомих, і, мабуть, не мені пояснювати, чому саме Кривенко після раптової трагічної загибелі у 2003 р. став спільним знаменником для дуже багатьох близьких мені людей, чинником їхнього швидкого дорослішання, і навпаки — люди, які знали й любили Кривенка, стають близькими. Практично, у будь-якій довшій за спонтанну зустрічі і серйознішій за ввічливу балаканину розмові рано чи пізно виринає спогад про нього, байка або цитата.
Зазвичай я намагаюся не говорити про смерть не через страх або забобони, а з міркувань протилежних: моє розуміння істотно відрізняється від конвенцій, притаманних нашій культурі, і багатьом може видатися блюзнірством. Наприклад, я не можу прийняти загальновизнаного твердження, що смерть усіх нас робить рівними. Смерть безжально меритократична, хай людський розум не завжди спроможний зрозуміти ці критерії. Майже всім покійникам на похороні обіцяють, що пам'ять про них «завжди залишатиметься з нами». Проте людей забувають, навіть тих, кого любили й поважали. Кривенко ж присутній невимушено і природно, не відділений від нас довгими розмовами — в різних українських містах і дорогою між ними. На згадку його імені м'якшають оберти суперечок і розгладжуються м'язи на обличчі, згадка його імені виструнчує і розмову, і співрозмовників. Смерть не робить нас рівними, бо не всі можуть і після смерті бути легкими та бажаними присутніми в гурті.
Олександр Кривенко
Людям, котрі не знали Олександра Кривенка, звісно, можна пояснити, що він був редактором першої (хоча щодо першості можуть бути заперечення) нерадянської української газети «Поступ». І, взагалі, дав життя багатьом проектам, які були «першими» і «нерадянськими», проте цей перелік не пояснює, чому його ім'я й тепер, через 13 років після загибелі, має силу перетворювати дуже несхожих між собою, часто розгублених, людей на спільноту.
Кривенко не був ані взірцевим нонконформістом, ані аскетом, ані полум'яним борцем, ані, за великим рахунком, героєм. У його постаті не було нічого патерналістського, «вчительського», нічого від дистанції, властивої багатьом «моральним авторитетам» — і самопроголошеним, і визнаним, тієї специфічної совкової зверхності, за якою впізнається червонодоріжковий компартійний етичний бекґраунд навіть найзатятіших її, компартії, опонентів. Дехто вважав його циніком. І його близькі, і, напевно, він сам могли розповісти більше про його помилки та розчарування, ніж про моменти тріумфу. Він порівняно небагато написав, але саме його тексти найменше страждають на дитячі хвороби українських 90-х, не кажучи вже про дивовижну їхню неураженість радянськими стилістичними атавізмами. Досить згадати бодай написану 1993 р. «Маргінальну мою Україну», яку публікують знову й знову, рік у рік, текст не тільки актуальний, а й подекуди пророчий.
І якщо таки спробувати дуже стисло пояснити, чому важливий Кривенко, то зі своєї безпечної відстані знайомої я можу сказати так: Кривенко поставив своєму поколінню голос. Кривенко перевинайшов українські інтонації.
Люди, які багато пережили, особливо ті, які пережили тяжкі травми й пограничні ситуації, інколи зриваються на пафос. Так само і з мовою. Не можна бути мовою з такою біографією, як українська, і не зазнати втрат, насамперед — інтонаційних. Кривенко відтинав плаксиві, лузерські інтонації української, парадоксально заохочувані і в «радянському українському», і в «національно-свідомому» мовленні. У тій частині світу, де, з огляду на тяжкі історичні обставини, роботу з мовою, надто мовою українською, всерйоз не сприймають, а «гуманітарій» подумки перекладають як «демагог» (дуже часто цілком заслужено), не варто чекати адекватної оцінки складності такого завдання. Ми хіба інтуїтивно можемо видихнути щось на кшталт «Кривенко — глиба!» Мені важко уявити, які внутрішні ресурси були потрібніукраїнофону, що виростав, за власним означенням, «у східняцькому гетто… з його культивованим страхом і упокореністю перед системою», аби здійснити перетворення своєї мови такого масштабу. Мені важко уявити, яку силу треба мати за собою, аби, в традиції святих, мучеників, мертвих героїв і сакральних жертв, бути таким собі бодгісаттвою, хай і для порівняно невеликого кола.
«І які з цього висновки?» — запитав би один із наших спільних з Кривенком друзів.
Ми не можемо знати свою життєву місію, адже наша місія може бути більшою за саме життя.
Ми не можемо сподіватися, що встигнемо дорости до тих, на чиїх плечах стоїмо, що встигнемо віддячити тим, хто нам допомагає, і бути готовими до викликів, які перед нами постають. Ми дорослішаємо не тоді, коли виросли, а тоді, коли треба.
Наше життя може закінчитися задовго до фізичної смерті, а може після неї тривати.
Кривенко не був ані взірцевим нонконформістом, ані аскетом, ані полум'яним борцем, ані, за великим рахунком, героєм. У його постаті не було нічого патерналістського, «вчительського», нічого від дистанції, властивої багатьом «моральним авторитетам» — і самопроголошеним, і визнаним, тієї специфічної совкової зверхності, за якою впізнається червонодоріжковий компартійний етичний бекґраунд навіть найзатятіших її, компартії, опонентів. Дехто вважав його циніком. І його близькі, і, напевно, він сам могли розповісти більше про його помилки та розчарування, ніж про моменти тріумфу. Він порівняно небагато написав, але саме його тексти найменше страждають на дитячі хвороби українських 90-х, не кажучи вже про дивовижну їхню неураженість радянськими стилістичними атавізмами. Досить згадати бодай написану 1993 р. «Маргінальну мою Україну», яку публікують знову й знову, рік у рік, текст не тільки актуальний, а й подекуди пророчий.
І якщо таки спробувати дуже стисло пояснити, чому важливий Кривенко, то зі своєї безпечної відстані знайомої я можу сказати так: Кривенко поставив своєму поколінню голос. Кривенко перевинайшов українські інтонації.
Люди, які багато пережили, особливо ті, які пережили тяжкі травми й пограничні ситуації, інколи зриваються на пафос. Так само і з мовою. Не можна бути мовою з такою біографією, як українська, і не зазнати втрат, насамперед — інтонаційних. Кривенко відтинав плаксиві, лузерські інтонації української, парадоксально заохочувані і в «радянському українському», і в «національно-свідомому» мовленні. У тій частині світу, де, з огляду на тяжкі історичні обставини, роботу з мовою, надто мовою українською, всерйоз не сприймають, а «гуманітарій» подумки перекладають як «демагог» (дуже часто цілком заслужено), не варто чекати адекватної оцінки складності такого завдання. Ми хіба інтуїтивно можемо видихнути щось на кшталт «Кривенко — глиба!» Мені важко уявити, які внутрішні ресурси були потрібніукраїнофону, що виростав, за власним означенням, «у східняцькому гетто… з його культивованим страхом і упокореністю перед системою», аби здійснити перетворення своєї мови такого масштабу. Мені важко уявити, яку силу треба мати за собою, аби, в традиції святих, мучеників, мертвих героїв і сакральних жертв, бути таким собі бодгісаттвою, хай і для порівняно невеликого кола.
«І які з цього висновки?» — запитав би один із наших спільних з Кривенком друзів.
Ми не можемо знати свою життєву місію, адже наша місія може бути більшою за саме життя.
Ми не можемо сподіватися, що встигнемо дорости до тих, на чиїх плечах стоїмо, що встигнемо віддячити тим, хто нам допомагає, і бути готовими до викликів, які перед нами постають. Ми дорослішаємо не тоді, коли виросли, а тоді, коли треба.
Наше життя може закінчитися задовго до фізичної смерті, а може після неї тривати.
Читайте також
Доля і долі
Озирнутися. Побачити долю України через долі різних людей. З такою пропозицією до Дня Незалежності DT.UA звернулося до півсотні людей, чий погляд на чвертьстолітню історію новітньої України нам видавався особливо цікавим.
