Доля і долі
Дідові історії
Антон Кушнір
військовослужбовець ЗСУ, письменник
Дід має талант розповідати історії. Сам він цього, гадаю, ніколи не усвідомлював та й досі не усвідомлює, хоча талант нікуди не дівся. Просто в його колі цінували інші — «справжні» — вміння, як-от власний спосіб намотувати котушки для спінінга чи забити цвях автомобільним бампером.
Можливо, це було професійне. Для таксиста в другому поколінні було справою честі знайти, не зазираючи до карти, кожен провулок у місті і розговорити будь-якого пасажира. Піку своєї форми він досяг на початку дев'яностих, коли орендував у свого таксопарку «Волгу» і став, як тепер кажуть, фізичною особою-підприємцем. Я часто опинявся на задньому сидінні того авто, особливо під час літніх канікул, і слухав історії, які він розповідав. Дід майстерно їх таргетував для різної аудиторії, додаючи відповідні деталі для роботяг, молодих парочок, студентів-африканців, бізнесменів-кооператорів... Іноді вплітав у ці історії мене, що зазвичай збільшувало суму чайових.
Однак найцікавіші розповіді він беріг для мене. Найчастіше це був героїчний епос із вкрапленнями крутійського роману. Незмінним протагоністом був сам дід, виступаючи то в ролі героя, то в ролі трикстера, а то й поєднуючи їх.
Переважно це були історії про армію. Після курсу молодого бійця в Києві діда за три роки строкової служби покидало від Одеської області до Середньої Азії. Він був хвацьким солдатом, але й водночас антисистемним розбишакою. Скажімо, замість іти зі взводом довгою гірською дорогою, він міг узяти два ножі і, використовуючи їх як льодоруби, видертися на гору без жодної страховки. Або ж, коли розвантаженням бронетехніки з залізничної платформи поставили керувати деспотичного майора, дід завів танк і з'їхав по естакаді на повній швидкості. Танк не перекинувся, але в майора мало не стався серцевий напад. Взагалі способів помститися офіцерам, які погано ставилися до солдатів, було безліч. Скажімо, вугілля для пічки їм відбирали якнайгірше, де власне вугілля майже не було, сама лише порода, і розгорятись йому не допомагала навіть солярка.
Найчисленнішими і найбарвистішими були бойові історії. Про збитий на узбережжі з зеніток аеростат-шпигун, який одразу ж забрали кадебісти. Про підступних місцевих, які підпоювали солдатів вином з опіатами і викрадали зброю, а іноді й самих військових. Одна з улюблених — про те, як дід у складі військового патруля в Одесі розбороняв бійку між робітниками з двох гуртожитків. Оскільки проти цивільних зброю застосовувати було не можна, патрульні взяли по касці в кожну руку і змусили переважаючі сили противника відступити назад до гуртожитків.
Те, що більшість цих історій вигадана, я зрозумів досить рано. Навіть справжні події в розповідях доповнювались неймовірними деталями, карколомними сюжетними поворотами й чудернацькими персонажами. Що більшій кількості слухачів розповідалась історія, то барвистішою вона ставала, щоразу зазнаючи змін.
Можливо, це було професійне. Для таксиста в другому поколінні було справою честі знайти, не зазираючи до карти, кожен провулок у місті і розговорити будь-якого пасажира. Піку своєї форми він досяг на початку дев'яностих, коли орендував у свого таксопарку «Волгу» і став, як тепер кажуть, фізичною особою-підприємцем. Я часто опинявся на задньому сидінні того авто, особливо під час літніх канікул, і слухав історії, які він розповідав. Дід майстерно їх таргетував для різної аудиторії, додаючи відповідні деталі для роботяг, молодих парочок, студентів-африканців, бізнесменів-кооператорів... Іноді вплітав у ці історії мене, що зазвичай збільшувало суму чайових.
Однак найцікавіші розповіді він беріг для мене. Найчастіше це був героїчний епос із вкрапленнями крутійського роману. Незмінним протагоністом був сам дід, виступаючи то в ролі героя, то в ролі трикстера, а то й поєднуючи їх.
Переважно це були історії про армію. Після курсу молодого бійця в Києві діда за три роки строкової служби покидало від Одеської області до Середньої Азії. Він був хвацьким солдатом, але й водночас антисистемним розбишакою. Скажімо, замість іти зі взводом довгою гірською дорогою, він міг узяти два ножі і, використовуючи їх як льодоруби, видертися на гору без жодної страховки. Або ж, коли розвантаженням бронетехніки з залізничної платформи поставили керувати деспотичного майора, дід завів танк і з'їхав по естакаді на повній швидкості. Танк не перекинувся, але в майора мало не стався серцевий напад. Взагалі способів помститися офіцерам, які погано ставилися до солдатів, було безліч. Скажімо, вугілля для пічки їм відбирали якнайгірше, де власне вугілля майже не було, сама лише порода, і розгорятись йому не допомагала навіть солярка.
Найчисленнішими і найбарвистішими були бойові історії. Про збитий на узбережжі з зеніток аеростат-шпигун, який одразу ж забрали кадебісти. Про підступних місцевих, які підпоювали солдатів вином з опіатами і викрадали зброю, а іноді й самих військових. Одна з улюблених — про те, як дід у складі військового патруля в Одесі розбороняв бійку між робітниками з двох гуртожитків. Оскільки проти цивільних зброю застосовувати було не можна, патрульні взяли по касці в кожну руку і змусили переважаючі сили противника відступити назад до гуртожитків.
Те, що більшість цих історій вигадана, я зрозумів досить рано. Навіть справжні події в розповідях доповнювались неймовірними деталями, карколомними сюжетними поворотами й чудернацькими персонажами. Що більшій кількості слухачів розповідалась історія, то барвистішою вона ставала, щоразу зазнаючи змін.
Як не дивно, це відкриття не стало для мене розчаруванням, а дідові історії не втратили свого шарму. І, тим більше, мені навіть на думку не спадало викрити діда в брехні. Лише кілька разів, коли чергова оповідка ставала аж надто фантастичною, я дозволяв собі висловити вголос сумнів у її правдивості. Дід у відповідь анітрохи не засмучувався й при нагоді розповідав ту саму байку менш вибагливому слухачеві. Розповідаючи, він якоюсь мірою сам починав вірити у правдивість своїх історій, а тому вже точно не потребував чийогось визнання їх реальності — лише читацької вдячності.
Після таксування на орендованій «Волзі» підприємницький хист діда пішов на спад, а заразом і звичний рівень прибутків. Історії також почали змінюватися: в них меншало крутійства й іронії, натомість більшало агресії й насильства. Відтак розмаїття сюжетів зводилися переважно до бійок — з деталями й подробицями.
Дідові політичні переконання з кінця дев'яностих еволюціонували від «активної індиферентності» до «агресивної ностальгії». Оцінка дій чинного парламенту, уряду і президента незмінно зводилася до формули «розстріляти їх треба» (з варіантами: «повісити», «підірвати» тощо). На запитання, кого саме, він уточнював: «Усіх». Ми багато сварилися, доки я не ввів табу на розмови на політичні та історичні теми.
Доки був живий прадід, він щороку нагадував, аби я не забув його привітати з 9 Травня. За кілька років до Майдану десь дістав георгіївську стрічку і повісив на кухні.
Під час Майдану ми майже не спілкувалися — я й так уявляв, що він скаже. Що він думав про війну, я волів не знати.
Саме дід повідомив мені про повістку до військкомату — по телефону було добре чути, як він хвилюється. І лише дідові з усіх близьких родичів я не наважився сказати про свою мобілізацію, передоручивши це батькові.
А тоді дід зателефонував мені на полігон і почав розпитувати. Про те саме, що й родичі тисяч інших мобілізованих, віком від двадцяти трьох до п'ятдесяти семи: «Як годують? Чи важко? Що обіцяють? Що з нами буде далі?» Я незмінно відповідав: «Усе добре. І зараз, і далі теж». Він мені, здається, не вірив. Мабуть, думав, що я також розповідаю свої історії.
Коли я приїхав у відпустку, ми навіть посваритися не змогли. Він розпитував про армію. Спробував десь ввернути своє звичне «стріляти їх усіх», на що я відповів: «От я сиджу перед тобою. Стрілятимеш?» Дід промовчав. А трохи згодом починав розповідати. Армійські історії. Але цього разу геть інші. У них більше не було карколомних сюжетів і яскравих деталей. Натомість було багато втоми, суму, злості й недовіри. Не знаю, чи він колись їх розповідав іще комусь і наскільки вони правдиві. Точно знаю, що чув їх уперше.
Тепер дід мені телефонує не менш як раз на тиждень. Розпитує, як почуваюся, як здоров'я і чи не ображають на службі. Питає, коли обіцяють демобілізувати і що буде далі.
І я знову щоразу відповідаю: «Усе добре. І далі теж — усе буде добре». Сподіваюся, він мені вірить.
Після таксування на орендованій «Волзі» підприємницький хист діда пішов на спад, а заразом і звичний рівень прибутків. Історії також почали змінюватися: в них меншало крутійства й іронії, натомість більшало агресії й насильства. Відтак розмаїття сюжетів зводилися переважно до бійок — з деталями й подробицями.
Дідові політичні переконання з кінця дев'яностих еволюціонували від «активної індиферентності» до «агресивної ностальгії». Оцінка дій чинного парламенту, уряду і президента незмінно зводилася до формули «розстріляти їх треба» (з варіантами: «повісити», «підірвати» тощо). На запитання, кого саме, він уточнював: «Усіх». Ми багато сварилися, доки я не ввів табу на розмови на політичні та історичні теми.
Доки був живий прадід, він щороку нагадував, аби я не забув його привітати з 9 Травня. За кілька років до Майдану десь дістав георгіївську стрічку і повісив на кухні.
Під час Майдану ми майже не спілкувалися — я й так уявляв, що він скаже. Що він думав про війну, я волів не знати.
Саме дід повідомив мені про повістку до військкомату — по телефону було добре чути, як він хвилюється. І лише дідові з усіх близьких родичів я не наважився сказати про свою мобілізацію, передоручивши це батькові.
А тоді дід зателефонував мені на полігон і почав розпитувати. Про те саме, що й родичі тисяч інших мобілізованих, віком від двадцяти трьох до п'ятдесяти семи: «Як годують? Чи важко? Що обіцяють? Що з нами буде далі?» Я незмінно відповідав: «Усе добре. І зараз, і далі теж». Він мені, здається, не вірив. Мабуть, думав, що я також розповідаю свої історії.
Коли я приїхав у відпустку, ми навіть посваритися не змогли. Він розпитував про армію. Спробував десь ввернути своє звичне «стріляти їх усіх», на що я відповів: «От я сиджу перед тобою. Стрілятимеш?» Дід промовчав. А трохи згодом починав розповідати. Армійські історії. Але цього разу геть інші. У них більше не було карколомних сюжетів і яскравих деталей. Натомість було багато втоми, суму, злості й недовіри. Не знаю, чи він колись їх розповідав іще комусь і наскільки вони правдиві. Точно знаю, що чув їх уперше.
Тепер дід мені телефонує не менш як раз на тиждень. Розпитує, як почуваюся, як здоров'я і чи не ображають на службі. Питає, коли обіцяють демобілізувати і що буде далі.
І я знову щоразу відповідаю: «Усе добре. І далі теж — усе буде добре». Сподіваюся, він мені вірить.
Читайте також
Доля і долі
Озирнутися. Побачити долю України через долі різних людей. З такою пропозицією до Дня Незалежності DT.UA звернулося до півсотні людей, чий погляд на чвертьстолітню історію новітньої України нам видавався особливо цікавим.
