Доля і долі
Мирослави та Мирослав
Лариса Денисенко
письменниця
Я не знаю, що вона відчувала, коли він зник, тоді вистрибувало серце в багатьох. І в тих, хто був із ним знайомий. І в тих, хто читав його статті. І навіть у тих, хто дізнався про нього вперше. Накривало безпорадністю, люттю, тривогою, страхом. Я не знаю, що відбувалося з її серцем.
Я не знаю, що вона відчувала, коли знайшли його обезголовлене тіло. Що відчувала і про що думала під час усіх численних експертиз, судових засідань, неможливості поховати рідну людину, неможливості залишатися в рідній країні.
А ще — нескінченний і пильний публічний приціл, публічну безсоромність, людську увагу, яка нечасто буває делікатною.
Я можу припускати, що життя їй зберегли власний незламний характер та дві близнючки, її доньки. А ще, ймовірно, Сполучені Штати Америки. Країна, де вона отримала політичний притулок, де демократія не є порожнім звуком, де цілеспрямовані люди знаходять своє місце під сонцем і мають відчуття захищеності.
Я не знаю, що вона відчувала, коли знайшли його обезголовлене тіло. Що відчувала і про що думала під час усіх численних експертиз, судових засідань, неможливості поховати рідну людину, неможливості залишатися в рідній країні.
А ще — нескінченний і пильний публічний приціл, публічну безсоромність, людську увагу, яка нечасто буває делікатною.
Я можу припускати, що життя їй зберегли власний незламний характер та дві близнючки, її доньки. А ще, ймовірно, Сполучені Штати Америки. Країна, де вона отримала політичний притулок, де демократія не є порожнім звуком, де цілеспрямовані люди знаходять своє місце під сонцем і мають відчуття захищеності.
Мирослава Гонгадзе
Зростала сама, самотужки ростила дітей.
Я пам`ятаю, як ми зустрілися в 1999 р. на великій антикорупційній конференції у Празі, як вона хвилювалася перед своїм виступом, як їй було важливо, щоб на неї не дивилися жалобно-скорботно, сприймали її голос не як голос удови відомого вбитого журналіста, а як голос людини, котра професійно обізнана в тому, що промовляє. Одночасно зібрана й розгублена -- так почався її закордонний поступ.
Тепер вона є голосом України у США і голосом Америки в Україні.
Вона ствердилася в журналістській професії, не полишає тему свободи слова і не полишає надії досягти справедливого розслідування вбивства Гії Гонгадзе.
Я пам`ятаю, як ми зустрілися в 1999 р. на великій антикорупційній конференції у Празі, як вона хвилювалася перед своїм виступом, як їй було важливо, щоб на неї не дивилися жалобно-скорботно, сприймали її голос не як голос удови відомого вбитого журналіста, а як голос людини, котра професійно обізнана в тому, що промовляє. Одночасно зібрана й розгублена -- так почався її закордонний поступ.
Тепер вона є голосом України у США і голосом Америки в Україні.
Вона ствердилася в журналістській професії, не полишає тему свободи слова і не полишає надії досягти справедливого розслідування вбивства Гії Гонгадзе.
Він також зберігає пам'ять про талановиту людину. Він збирає документальні матеріали, вже видав книжку, можливо зробить кіно про культового українського письменника Олеся Ульяненка, чия смерть за підозрілих обставин також не розслідувана до кінця.
І я розумію, що його єднає, окрім таланту, з Олесем: не тільки людська, а й мистецька увага до людей, про котрих не дбають і котрих не помічають, про котрих воліють не думати, котрі відлякують, про котрих кортить відразу забути.
Ми вперше зустрілися з ним на телеефірі програми «Документ», щоб поговорити про його стрічку «Діагноз», яка тоді вирушала на Берлінале. В Берліні люди заплющували очі, аби убезпечити себе від безпорадності та насильства, які волали з екрану; для українського глядача це були буденні реалії життя, але, на відміну від німців, ми заплющували очі, коли бачили таких людей і ситуації не на екрані, а на вулицях.
Він тонко відчуває людей, переважно тих, кого ніхто не чує, тих, хто також тонко відчуває інших. Несхожих, заглушених, маргіналізованих.
І я розумію, що його єднає, окрім таланту, з Олесем: не тільки людська, а й мистецька увага до людей, про котрих не дбають і котрих не помічають, про котрих воліють не думати, котрі відлякують, про котрих кортить відразу забути.
Ми вперше зустрілися з ним на телеефірі програми «Документ», щоб поговорити про його стрічку «Діагноз», яка тоді вирушала на Берлінале. В Берліні люди заплющували очі, аби убезпечити себе від безпорадності та насильства, які волали з екрану; для українського глядача це були буденні реалії життя, але, на відміну від німців, ми заплющували очі, коли бачили таких людей і ситуації не на екрані, а на вулицях.
Він тонко відчуває людей, переважно тих, кого ніхто не чує, тих, хто також тонко відчуває інших. Несхожих, заглушених, маргіналізованих.
Мирослав Слабошпицький під час зйомок фільму "Плем'я"
У нього впізнавана кіномова, його стрічка «Плем`я» — безжальний опис буденності, гучна у своїй німоті, де яскравіше проявляються безпорадність, байдужість, безглуздість, безвихідь, домінування сильних та дорослих, чітка ієрархія замкнених спільнот: чи то інтернату для людей із вадами слуху, чи то тоталітарної країни; насильство та приниження, що породжують інше насильство…
В неї також є своя впізнавана музична мова. І частково — жестова. Вона дуже емоційна виконавиця, певною мірою вона є перекладачкою, коли класична музика в її виконанні, ні, не говорить сленгом, а говорить доступно й делікатно, заворожує й довго не відпускає.
Театральна, вишукана, інтелігентна і харизматична. Вона створює музичні новели, виплітає з музики літературні п`єси та відіграє на сцені.
В її руках увесь світ і одна скрипка. І спроможність не розчинитися у великому таланті свого батька, не покласти себе до футляру його скрипки, а зростати, нарощувати потенціал, віднаходити свій голос, щоразу вчитися та вчити.
На репетиції вона приносить власноруч спечені млинці, щоб ті, хто не встиг попоїсти, — поїли. І на нашу з нею радіозустріч вона принесла млинці, бо було пізно й вона переживала, як я витримую цей напружений робочий день.
В її руках увесь світ і одна скрипка. І спроможність не розчинитися у великому таланті свого батька, не покласти себе до футляру його скрипки, а зростати, нарощувати потенціал, віднаходити свій голос, щоразу вчитися та вчити.
На репетиції вона приносить власноруч спечені млинці, щоб ті, хто не встиг попоїсти, — поїли. І на нашу з нею радіозустріч вона принесла млинці, бо було пізно й вона переживала, як я витримую цей напружений робочий день.
Мирослава Котович
Людяність і увага до деталей очевидно заземляють талановитих людей, дозволяють бачити очі інших, хай навіть щодня вони повітряними зміями підкоряють простори.
Вона — талановита скрипалька, керівниця музичного ансамблю, викладачка.
Дуже важливо, що вона є людиною, котра розуміє, як важко створюється школа, як важко і важливо сформувати й утримувати високу репутацію, і що скрипальська спадковість може йти не тільки від батька до доньки, а насамперед від викладачів — до учня чи учениці: поколіннями.
Мирослава Гонгадзе, Мирослав Слабошпицький, Мирослава Которович — мої однолітки, люди мого покоління. Вони ще зроблять дуже багато, аби українська музика, українське кіно, українська журналістика та культурна дипломатія мали свій потужний голос.
Вона — талановита скрипалька, керівниця музичного ансамблю, викладачка.
Дуже важливо, що вона є людиною, котра розуміє, як важко створюється школа, як важко і важливо сформувати й утримувати високу репутацію, і що скрипальська спадковість може йти не тільки від батька до доньки, а насамперед від викладачів — до учня чи учениці: поколіннями.
Мирослава Гонгадзе, Мирослав Слабошпицький, Мирослава Которович — мої однолітки, люди мого покоління. Вони ще зроблять дуже багато, аби українська музика, українське кіно, українська журналістика та культурна дипломатія мали свій потужний голос.
Читайте також
Доля і долі
Озирнутися. Побачити долю України через долі різних людей. З такою пропозицією до Дня Незалежності DT.UA звернулося до півсотні людей, чий погляд на чвертьстолітню історію новітньої України нам видавався особливо цікавим.
