Натрапляючи на словосполучення «громадянське суспільство», я насамперед згадую ось про що.

Щочетверга, чи й двічі-тричі на тиждень, за великим квадратним столом ліворуч від входу збирається «Орден Сестер Купідонських» — я колись придумав для них такий колективний титул, і навіть вірша написав із такою назвою. Молоді гарні жінки сходяться до кнайп-клубу не на келих вина, точніше — не тільки на келих вина. Вони працюють, плідно й наполегливо. Насамперед — вони плетуть «браслети виживання»: не банальні прикраси, а вкрай потрібний аксесуар для воїнів з АТО.

Браслет з надміцного матеріалу паракорду, який застібається чи зав'язується на зап'ясті, і справді може врятувати життя: коли його розпустити, то отримується кількаметрова мотузка, що витримує на собі кілограмів зо двісті — цілком достатньо, аби витягнути з поля бою найважчого пораненого. Та й для багатьох інших потреб такий браслет надається чудово.

Але досить про браслети, тепер про жінок, які їх виплітають. Вони прекрасні й дуже різні — ці мереживниці-феї. Чорняві, русяві й руді, трохи старші й трохи молодші, — та всі як одна добрі й мудрі.

Кругловида Наталя Родіонова, викладач технікуму готельного господарства в Дарниці. Русява Олеся Стужук, співробітниця Інституту літератури, руда музейниця Оксана Ковальова, з якою часом ми доїжджаємо через Академмістечко пізно ввечері «по хатах». Інколи до них приєднується чорнявка Ганна Улюра, літературний критик справді високого рівня, чи відома своєю організаційною діяльністю Тетяна Давиденко, теж руда. Таня знана як добрий фотограф, а також тим, що дружбою з нею пишаються Сергій Жадан і Юрій Андрухович.

Іще одна руда, Лариса Суліменко, — моя землячка з Рівненщини. Познайомилися ми з нею досить давно, ще коли Ларка була студенткою-філологинею Рівненського університету, а звідтоді Лариса перепробувала кілька професій і на сьогодні працює в новій нашій поліції та очолює волонтерську медичну групу «Білі берети».

У фатальному лютому 2014-го, коли над Майданом свистіли кулі снайперів, вишукуючи собі поживи, тендітна руда Лариска була серед медиків Майдану і особисто винесла з-під обстрілу кілька десятків тіл — живих і не тільки.

А ще в «Купідоні» бувають Римма й Ірма — Зюбіна та Вітовська, дві чудові, гостро талановиті актриси, відомі своїми блискучими роботами у театрі та кіно, красиві, веселі, дотепні, харизматичні постаті, від яких кожен зустрічний отримує такий потужний імпульс життєствердного оптимізму, що, здається, житиме він після цього років до ста п'ятдесяти.

Зі своїм неодмінним комп'ютером посиджує часом за столом Аліса Новічкова, громадська активістка, викладачка Могилянки, співробітниця «SOS-Майдан» і Stop Fake, учасниця безлічі міжнародних панелей, семінарів та конференцій, стовідсоткова етнічна росіянка родом із Херсона. А згадана вище Ларка Суліменко якось відрекомендувала мене своїй подрузі Ользі Симоновій, також етнічній росіянці, майстрині вже не плетіння, а рукопашного бою. Оля воює на боці України, проти своєї... о як не хочеться тут вживати слово «батьківщина»!

Напевно, я згадав не всіх. Бо й за столом плетільниць браслетів, і за іншими столами в «Купідоні» збирається так багато гідних і прекрасних осіб жіночої статі, що я вже наперед прошу вибачення в тих, про кого не розповів.

Дивлячись, як вони перекидаються дотепами, плетучи браслети, або курять при вході до кнайп-клубу, чи слухають музику, коли в «Купідоні» (здається, по четвергах) грає прецікавий гурт Mashala Doza, я, звісно ж, милуюся ними, подумки освідчуюся кожній із них у найніжніших почуттях і сам для себе щоразу констатую: не пропадемо ми з вами, друзі, якщо є серед нас такі дівчата — дівчата з «Купідона»!