Не прив'язуйся до мене

Початок будь-яких стосунків з іншими людьми неминуче несе в собі емоційні ризики. Ставки в цьому казино почуттів дуже різняться - від зіпсованого настрою після двохвилинного спілкування біля каси супермаркету до нестерпного болю трагічних втрат. Якщо існує так звана теорія шести рукостискань, згідно з якою ми можемо знайти спільних знайомих на планеті всього через шість спільних знайомств, то точно так само можна відшукати й емоційні зв'язки людей. Ми здатні прив'язуватися навіть до політиків та артистів, цілком серйозно й відповідально обираємо тварин за об'єкти глибоко особистих почуттів... Але найчастіше, звичайно, задовольняємо потребу в емоційній прив'язаності через романтичні стосунки, шлюб, дружбу, взаємодію зі своїми дітьми.

Через прив'язаність до батьків і щоденну взаємодію з ними дитина розвивається емоційно й інтелектуально. Якщо є цей буденний відгук на почуття дитини, зворотний зв'язок, то можна сказати, що це найкраще виховання. І жодні виховні теорії та виховне адміністрування його не замінять. Справжня батьківська любов має беззастережний характер, що означає абсолютне й повне прийняття дитини незалежно від її особливостей. Беззастережна батьківська любов - ось той родючий і живильний ґрунт, на якому зростає повноцінна особистість. Однак нерідко трапляється так, що людина, яка так і не зазнала вповні беззастережного батьківського прийняття, все життя відчуває цей дефіцит і намагається будь-яким способом його компенсувати, тобто шукає беззастережної любові там, де її за визначенням уже бути не може, - у близьких стосунках з іншими людьми.

Якщо в дитинстві людина так і не змогла утворити необхідну їй емоційну прив'язаність або, наприклад, ця прив'язаність обірвалася завчасно (що може статися не обов'язково у зв'язку з фізичною втратою матері чи батька - достатньо з якоїсь причини - через хворобу, розвиток залежної поведінки (алкоголізм), активне "влаштування особистого життя" після розлучення, появу ще одного малюка - емоційно відгородитися від дитини), то вже будучи дорослою вона продовжує шукати собі тата чи маму. Хоча самі по собі жодні події - ні розлучення, ні хвороба батьків, ні народження другої дитини, якщо вони не стали причиною емоційного "відгородження", не несуть ніякої небезпеки.

У спробі захиститися від душевного дискомфорту (хоч би яка була на те причина) кожен з нас обирає броню. Недолюблена людина або зухвало поводиться, щоб привернути увагу справжнього батька/матері чи того, хто їх заміняє в дорослому житті, або, навпаки, замикається в собі, намагаючись уникати будь-яких близьких стосунків, аби не зазнати нового болю. Вона знову й знову відтворює модель деструктивних стосунків, намагаючись заповнити дефіцит потреби у близькості та прийнятті (подеколи це проявляється як співзалежність, нав'язлива або патологічна любов, невротичний зв'язок з людьми, не здатними до прив'язаності, - адже вони так нагадують емоційно холодного батька). Буває, постійно дістає мікротравми в начебто сформованих щасливих стосунках - її може образити, наприклад, просте бажання близької людини побути на самоті. Тому, хто зазнав травми недолюбленості, зазвичай не буває достатньо уваги й любові, у нього, можна сказати, особливі невгамовні потреби.

Тривалі й безуспішні пошуки "любові великої та чистої" із завищеними вимогами до ідеального партнера теж у цьому ряду. Або страх прив'язатися до когось ("я просто не переживу втрати, якщо мене кинуть") - так стають донжуанами або надто розважливо-обачними, не здатними покохати беземоційними інвалідами. А дехто так і залишається з голою душею, як блаженний на морозі, зі своєю травмою відринутості. Один необережний рух близької людини - і рана роз'ятрюється, відбувається небезпечна ретравматизація.

***

Часто життєвими партнерами травмованих нелюбов'ю стають люди з буцімто протилежними історіями. Залюблений самотньою мамою хлопчик може боятися зближення, адже в його кордони раз у раз безпардонно вторгалися, приписуючи собі його досягнення. У нього може даватися взнаки страх поглинання. Трохи схоже на манію переслідування: будь-яка спроба зблизитися із цією людиною викликає в неї відчуття небезпеки, нерідко в буквальному, фізичному сенсі.

Походження такого страху - з досвіду життя з батьками, які надто контролювали, коли і розум, і інтелект, і зовнішні дані, й інші чесноти дитини - спочатку маленької, а потім і дорослої - знецінюються, оскільки батьки вважають їх своєю заслугою. "Це ми тебе так виховали", "Це в маму ти така гарна", "Це тато влаштував тебе до інституту"... Вони зі шкіри пнутимуться, але куплять квартиру підрослому нащадкові, а потім допомагатимуть грошима, зроблять ремонт і скажуть, у який кут краще поставити шафу. Такі батьки без тіні сумніву присвоюють собі "шматки" особистості, відрізки життя іншої людини на тій простій підставі, що вони її люблять. Не дивно, що будь-яке зближення така людина сприйматиме як замах на свободу особистості. Адже іншої любові вона не бачила, понад те, їй складно помітити своє емоційне неблагополуччя - увагою батьків не обділена, виросла в любові й турботі...

Якщо хтось із надто люблячих батьків - протилежної статі, то модель стосунків, із великою ймовірністю, може бути перенесена в подальше сімейне життя. Якщо воно, це життя, відбудеться - адже такі люди під різними приводами припиняють стосунки, щойно їм починає здаватися, що партнер наблизився на відстань, яка загрожує поглинанням І водночас, якщо кохана людина не має наміру контролювати й поглинати, а теж бажає свободи, то це не розпізнається як любов, а сприймається як "мене не люблять". Сучасна культура полегшених, без тривалих зобов'язань стосунків може сприяти тому, щоб цілком успішно практикувати такі стратегії досить тривалий час.

Страх втратити глибокі стосунки сусідить зі страхом поглинання люблячою людиною. Вони лише здаються полярними, але у своїй основі практично нічим не відрізняються: "Я не сприймаю свого партнера таким, яким він є". На жаль, люди з подібними травмами не мають базової довіри ні до себе, ні до інших, а відтак зазнають труднощів при спробі забезпечити власні внутрішньоособистісні емоційні потреби, інтереси, заняття, почуття, звично покладаючи це на іншого й звично розчаровуючись.

Любов'ю ми називаємо дуже різні почуття. Якщо любов означає для вас страждання й дискомфорт, якщо взаємини створюють загрозу не тільки настрою, а можливо, й здоров'ю та безпеці, слід задуматися над цим, розібратися у схемах власної поведінки та прийняти той факт, що близькі - це вже не батьки. Що свобода необхідна іншому так само, як і вам, що можна турбуватися про себе й про іншого, задовольняючи щирі, а не нафантазовані потреби одне одного.

Драматизм емоційної залежності від партнера ще й у тому, що на рівні інтелекту людина може все чудово усвідомлювати, але знову й знову "вляпуватися" в залежні, або такі, що її не влаштовують, стосунки, - наприклад, зраджувати або вважати себе зобов'язаною терпіти те, що не влаштовує. Бездумно кидатися у стосунки, переслідувати об'єкт своїх мрій. І тоді починається тиха або й гучна "війна статей". Переможців у ній не буває. Кожен сам вирішує, що більш ризиковано, - уникнути побудови близьких стосунків, розібратися зі своєю постійною тривогою з їхнього приводу або, як тепер "модно", зруйнувати близькість раніше, ніж у неї з'явиться шанс бути досягнутою.