Непосильна ноша

14 листопада, 2014, 21:44 Роздрукувати Bипуск № 42-43, 14 листопада-21 листопада 2014р.
Відправити
Відправити

Як ви поводитеся зі своєю дитиною, так вона дозволятиме поводитися з собою іншим людям.

Непосильна ноша

Скільки сімей - стільки й особливостей виховання, неминуче породжуваних обстановкою та взаєминами. Але є й дещо спільне - настільки спільне, що навіть закріплене законодавчо, і вже тому, бодай у теорії, обов'язкове для кожної сім'ї. Закон прямо каже батькам, що діти до певного віку не здатні нести повну відповідальність за себе, за свої дії, і покладає повноту відповідальності на дорослих. Але це в теорії. На практиці ж є досить багато батьків, котрі щодня пропонують дитині непосильну ношу - відповідальність за такі важливі й складні речі, як стосунки дорослих, їхні дії й почуття. І це не якісь окремі педагогічні лиходії - це щоденна практика безлічі сімей.

"До чого ти мене довів!", "не роби цього, я хвилююся", "через тебе в мене поганий настрій"... Загальний меседж - ти причина, ти винен, що я відчуваю це. Дитину призначають головною за те, що відбувається з дорослими. Або між дорослими, включно з їхніми радощами та нещастями. Інколи дитині кажуть прямо: "Ми одружилися тільки тому, що ти мав народитися", "Я пожертвувала особистим життям заради тебе". Або навіть призначають всемогутнім: "скажи татові, щоб не пив, він тебе любить і послухається", "скажи мамі, щоб не подавала на розлучення". Дитину оголошують причиною того, що батьки або інші дорослі не змогли вирішити особистих проблем, конфліктів, отримати задоволення від стосунків одне о з одним. Людина, чиї мати або батько маніпулювали таким чином, можливо, просто відтворюючи моделі власного дитинства, може відчувати неусвідомлену вину перед оточенням усе своє життя. А це означає жити під впливом суспільної думки, підлаштовуватися під інших, наче постійно комусь винен, наче зобов'язаний поступатися своїми бажаннями на догоду чужим інтересам, аж до повного нехтування власною особистістю.

Часто дитині натякають, що вона займає головне місце в житті дорослих - це батьківський принцип "ми живемо тільки заради тебе". Або, наприклад, мати хлопчика ставить його на місце відсутнього батька, свого чоловіка, "головного чоловіка мого життя". Якщо так і є, варто замислитися: а хотіли б ви самі нести такий тягар - бути сенсом чийогось життя? Сподобалося б вам відповідати надмірним очікуванням іншої людини, хай навіть і рідної? "Я живу заради тебе" - непід'ємне для психіки дитини, це джерело багатьох її невротичних проявів у майбутньому. Невідповідність таким завищеним очікуванням може породжувати відчуття вини. Зрощене в дитинстві, воно обмежує людину в розвитку, позбавляє права на власний вибір у майбутньому.

Будь-яка людина, а тим більше доросла відносно дитини, відповідає за свою, наприклад, тривожність самостійно. Якщо ви тривожна або фобічно організована особа, ваші діти вже точно тут ні при чому, - знайдіть спосіб поладити з тривогою самостійно чи хоча б із допомогою інших дорослих, а не за рахунок найбільш недосвідчених і вразливих. Спробуйте вирішувати свої особистісні проблеми, не вселяючи сумнівів і невпевненості в незрілу, чутливу дитячу душу. Адже діти просто не в змозі через обмеженість досвіду та інформованості зрозуміти всі аспекти складних дорослих стосунків, наприклад сексуальний або фінансовий бік питання. Так само й перфекціонізм, проблеми в особистому житті та прагнення компенсувати внутрішнє відчуття неповноцінності за рахунок досягнень дитини.

Заклик не навантажувати дитину емоціями дорослих зовсім не означає відсторонення від домашніх труднощів та справ. Життя багате на складні, інколи драматичні ситуації. І, щоб підвищити згуртованість родини, не можна відгороджувати підлітка, та й дітей молодшого віку, від спільних прикрощів і радощів. Якщо в сім'ї виникла тривожна ситуація, наприклад на когось чекає хірургічна операція, дитині будь-якого віку краще сказати про це. Але не залякуючи, не згущаючи барв, обов'язково висловивши надію на щасливий результат. Дитина хвилюватиметься, засмучуватиметься, проте вона - член родини, з усіма правами та обов'язками. Спільні переживання, радощі, горе, надії, мрії - все це згуртовує родину, зміцнює її підвалини. Пропонується тільки не перекладати на дитину відповідальність за свої емоції - якщо ми боїмося сказати про майбутню операцію, але видаємо свій страх за турботу про дитину.

Насправді ж буває інакше. Адже занадто часто діти виявляються найслабшою ланкою - безпечним каналом, доступним для прояву наших дорослих негативних емоцій, кривд на життя і незадоволення собою. Пропускаючи свої дискомфортні переживання через цей начебто безпечний для нас шлях, ми приписуємо відповідальність за власні невдачі іншій людині - дитині. Така ж показова ситуація успіху. Зазвичай міру внеску кожного в успішну ситуацію визначити буває теж нелегко, але в дружному колективі швидше припишуть успіх іншому, ніж назвуть його тільки своїм. Токсичність батьківських послань у тому, що вони приховують від дитини всю правду про дорослі стосунки, про відповідальність дорослих, які вирішили дати життя дитині, - але вимагають повноцінної участі в емоційному житті дорослих. Так закладається сімейний невроз, який найчастіше передається з покоління в покоління. Відтворюючи дисфункціональні стосунки в батьківській сім'ї, діти, підрісши, почуваються потрібними тільки тоді, коли партнер зневажає їхні почуття, буквально плює на них. Їм здається, що коли ще трохи постаратися - більше працювати, смачніші варити борщі або купувати більше шуб, машин і дач, то їх полюблять. Чи ні, їх уже люблять, а коли й б'ють - то все одно вони не мають ані права, ані сил залишити мучителя. Виходить, не заслужили просто поки що кращого. Треба приймати покарання й відторгнення. Це і є любов. А партнерів, які ставляться до них уважно, по-людськи, такі люди просто ігнорують - немає любові. І коли людина починає усвідомлювати, що її обманули, ввели в оману батьківськими посланнями та діями, що вона не відповідає за щастя або нещастя батьків і ні в чому не винна перед ними, то вона, як би це не тішило її самолюбство, роками обвинувачує батьків у становищі, яке склалося, - адже нічого іншого не вміє. І можуть минути роки, перш ніж буде розірвано коло.

Дорослішання і розвиток будь-якої дитини, починаючи з перших днів життя, пов'язані з поступовим відокремленням від батьків та зростанням здатності самому опікуватися своїми потребами і бажаннями. Величезний ресурс дитина витрачає на те, щоб розуміти й приймати свої почуття, а батьки мають допомогти їй у цьому. Адже тільки після того, як дитина навчиться розуміти себе, є надія, що вона зможе зрозуміти інших. Навіть коли думка про причетність до смерті бабусі або розлучення батьків стане стійкою емоційною ідеєю дитини, ми, дорослі, мусимо допомогти їй переробити її, пережити. Інший шлях - емоційне обслуговування дорослих, догоджання й пристосування до їхніх почуттів на шкоду власним, а в крайніх варіантах - повна заборона на все душевне життя. Як ви поводитеся зі своєю дитиною, так вона дозволятиме поводитися з собою іншим людям.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК