ЯК СВІТ, НЕ НОВЕ — НЕ ЧІПАЙ ЧУЖОГО

27 вересня цього року в Європейському суді у правах людини відбулося публічне слухання однієї дуже цікавої справи. Заявник у ній — відома за мережею автомобільних перевезень російська компанія «Совтрансавто», а відповідач — український уряд. Відповідачем же останній став за гріхи серйозні — порушення положень Європейської конвенції у правах людини, до участі в якій Україна йшла наполегливо, вважай, із часів здобуття незалежності. Порушення ж Євросуд вбачає в тому, що наш уряд стосовно згаданої справи зайняв позицію, прямо скажемо, інфантильну. Адже внутрішні тривалістю в чотири роки судові розгляди двох учасників єдиного ланцюжка вантажних перевезень — російського у своїй вотчині «Совтрансавто-Холдинг» і того ж власника на українській території «Совтрансавто-Луганськ» — зайшли, як у нас повелося, у глухий кут. І росіянам довелося переадресувати матеріали настільки тривалого судилища безстороннім юристам у Страсбург. А там зробили висновок, що Україна не забезпечила незалежності і справедливості своїх судових інстанцій — від первинних в особі Луганського та Київського обласних і Вищого арбітражного (нині перейменованого в господарський) судів.

Настільки неприємна новина з Європи, яку повідомили інформагентства, наробила в рідній Батьківщині багато галасу. І деякі патріотично налаштовані коментатори запитували в пориві гніву: для кого це, перепрошуємо, справа цікава? Для України, якій загрожують суттєві штрафні санкції? Чи для луганських водіїв, дуже стурбованих не ходом тяжби, а своїм хитким і малоприбутковим становищем? Добре розуміючи, що це мало розрадить квасних патріотів, насмілюся повідомити, що великий інтерес справа «Совтрансавто» викликала насамперед у членів Євросуду. Адже, по суті, вперше Україна в ході відкритого судового засідання складала іспит на ступінь поваги до іноземної власності на своїй території. Характерно, що присутні на слуханнях у Страсбурзі бізнесмени з Німеччини та Франції, котрі займаються автомобільними перевезеннями в Європі, зазначили: у демократичних державах справи про захист власності зазвичай по справедливості вирішують у національних судах, а поріг вищої інстанції в цих випадках не переступають.

Чим же так зацікавив Європейський суд українсько-російський майновий позов? Чому він зробив у цій справі виняток — до ухвалення рішення про прийнятність провів публічне слухання обох сторін? Адже добре відомо, що висока правова інстанція в Страсбурзі прискіплива і принципова вже на першому етапі — реєстрації заяв юридичних осіб і громадян. До речі, за час, коли Україна приєдналася до Конвенції у правах людини, тобто майже за чотири роки, від наших громадян до Євросуду надійшло близько двох тисяч заяв. А визнано прийнятними лише одиниці. І така картина спостерігається стосовно заявників з інших країн. А все тому, що Страсбург не має можливості займатися «кухонними розбірками», а береться за позови найбільш складні і, що досить важливо, принципові й показові.

Саме показовою вважали судді справу «Совтрансавто». Не будемо повторювати самі колізії конфлікту, адже вони добре відомі нашим читачам за попередніми публікаціями на цю тему. А саме у статтях «За моє жито — мене і побито» (1 серпня 1998 р.) і «Транс Кінг» — оптом і вроздріб» (27 травня 2000 р.) редакція надала можливість висловитися обом сторонам, щоб читач сам міг оцінити, що до чого. Якій стороні віддали перевагу співгромадяни, сказати важко, а ось думка Європейського суду відома достеменно. До речі, він, угледівши в українсько-російській справі згадані вище перекоси, усе ж залишився у своєму джентльменському амплуа — до остаточного вердикту дав можливість сторонам протягом двох місяців піти на мирову, утрясти конфлікт без включення «рубильника» жорстких санкцій. У фінансовому вираженні вони становлять 15 мільйонів доларів штрафу за прямі збитки, яких зазнала Росія, а в моральному... Принаймні імідж України в європейському домі не підніметься.

Скажемо ще раз «до речі» і нагадаємо, що в квітні 2000 року вже була спроба мирного врегулювання конфлікту. Сторони сіли за стіл, зважили всі за і проти і знайшли прийнятне рішення. А ось втілити його амбітні луганські керівники, а також місцеві чиновники не змогли. І це при тому, що на незаконності додаткової емісії акцій із боку «Совтрансавто-Луганськ» і зміни статутного фонду наголошувала комісія з цінних паперів. Напевно нині, коли на наших господарників разом із чиновниками, котрі підтримують їх, грізно подивилася європейська Феміда, не один горопаха почеше потилицю. Мовляв, а пропозиції ж росіян були прийнятні і на самому початку, і в ході наступного розкурювання трубки миру. Дійсно, із 51 відсотком акцій у своєму активі луганчанам можна було працювати успішно, не порушуючи права власності.

А в урегулюванні цього права і побачив Євросуд показовість справи «Совтрансавто». І приклад для наслідування подано не стільки стосовно Заходу, скільки для пострадянських теренів, де під впливом негласного гасла «усе навкруг колгоспне — усе навкруг моє» ставлення до майна змінилося мало. Європа і так з давніх часів дуже бережно ставиться до поняття права на приватну власність. У всіх цивілізованих європейських країнах воно дійсно є непорушним, а власність недоторканною. І механізми врегулювання питань, пов’язаних із власністю, у Європі, повірте, існують. Надійні, безкомпромісні, непідкупні. Суть їх зводиться до одного: якщо ти зазіхнув на чуже майно, маєш усе повернути з певною неустойкою. Та ще й відповісти за вчинене. І ніякі пошуки «високого даху», зачіпок у вигляді «захисту національних інтересів» чи «а вони, знаєте, скільки з нас здерли!» не врятують.

Виносячи на розгляд високої європейської інстанції свою судово-паперову тяганину, причетні до вирішення суперечки добре розуміли, що в такий спосіб перекручене в чотирирічних позовах право власності ніби прикладалося до еталона. І невтішна вийшла картина. Адже наявний головний факт: по суті, в обхід усяких нормативних актів і домовленостей російська власність перейшла в приватні руки українських підприємців. Причому робилося все це під вивіскою захисту національних інтересів, а то й утиску українських партнерів. Та ось цікава деталь. Під час судових розглядів в Україні керівництво «Совтрансавто-Луганськ» закидало російським партнерам, мовляв, знімаєте останню сорочку, шматка хліба позбавляєте наших акціонерів, а їхні сім’ї прирікаєте на голодне існування. Та змовчали, лукаві, що вже після стартової протизаконної емісії акції простих луганських водіїв і слюсарів «схудли» відчутно. А коли чужу власність вузька група перекачала в нове підприємство «Транс Кінг», робочий пайок став прямо-таки шагреневою шкірою. Ось і питається, хто ж утискає українських водіїв — російський хазяїн чи доморослий горе-бізнесмен укупі з чиновником місцевої адміністрації? «Ми 1999 року попереджали луганське керівництво про те, — повідомив генеральний директор юридичної фірми «Салком» Валерій Лукомський, — що в Євросуді зареєстровано заяву по цій справі і пропонували не доводити ситуацію до абсурду. Однак тоді ніхто не повірив у дієвість механізмів європейської юриспруденції». Та й зараз подейкують про процес банкрутства тепер вже і компанії «Транс Кінг», у якій, як визнано судом, перебуває російське майно. Воістину непереможний наш господарський маразм!

Ще раз удамося до доречного тут «до речі», щоб нагадати: Європейський суд в аргументі луганчан, мовляв, керівництво «Совтрансавто» саме відпустило віжки, перевівши українських партнерів на горезвісний госпрозрахунок, вагомого доказу на користь відчуження всієї власності не побачив. Так, немов говорили цим росіяни, будемо разом розширювати виробництво, купувати нові тягачі, збільшувати кількість маршрутів, але й прибуток ділити відповідно до початкової міждержавної угоди. Тобто, одному 51, а іншому 49 відсотків.

А тепер, панове, кілька слів про захист національних інтересів — гасло гарне і дієве лише під захистом його величності Закону. Рішення Євросуду у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти уряду України набуває статусу правового прецеденту. Тобто, на нього можна і потрібно посилатися щораз, коли будь-яка інша судова справа усередині країни піде косо-криво. Таким чином, свавілля для місцевих чиновників закінчилося. Як минули часи, коли привласнення нажитого чужою працею можна було прикрити високим штилем патріотизму. Сміємо нагадати, що національні інтереси — це не меркантильні «міркування» місцевих чиновників, а створення реального режиму законності. На що і вказали нам у Страсбурзі погожого вересневого дня.