На сайті Європейського суду з прав людини з’явилося повідомлення про ухвалу в справі «Совтрансавто Холдинг» проти України. За цим документом, наша держава офіційно зазнала поразки в розгляді. Проте багато фахівців категорично проти такого висновку. Передусім тому, що, на їхню думку, програла не Україна, не її суверенний народ, а чиновники, можновладці, котрі розпоряджаються владою на свій лад.
Наша газета стежила за практично чотирирічним конфліктом між двома колишніми партнерами. І надала слово обом сторонам. Матеріали, присвячені цьому скандалу, сміливо можна було б друкувати під рубрикою «Акціонерні війни», якби така була на шпальтах газети. Схоже, безкомпромісна й жорстка боротьба за володіння акціями стає для нашої країни певним атрибутом ринкової економіки. Схема гранично проста. Створюється відкрите акціонерне товариство приблизно з рівною часткою капіталу, скажімо, 51 і 49 відсотків. Потім одна сторона вирішує докорінно змінити статут товариства й реорганізувати його з ВАТ у ЗАТ. Реєструє це рішення в місцевих органах влади, приховуючи свої кроки від партнера. А далі можна нескінченно збільшувати статутний фонд і в такий спосіб проводити «сеанси схуднення» акцій тепер уже суперника.
У нашому випадку генеральний директор «Совтрансавто-Луганськ» тричі збільшував статутний фонд свого підприємства й врешті-решт довів обсяг акцій російських партнерів до 20,7 відсотка. Коли представники холдингової компанії з Москви забили на сполох і звернулися в судові інстанції, у Луганську поквапилися «перетворити» підприємство на компанію з таким самим капіталом, але під цілком іншою вивіскою — Транс Кінг.
Керівництво за півтора року реорганізацій переконалося, що коїти беззаконня не так і складно. Головне, щоб на кожному бланку й будь-якому документі були відповідні печатки й підписи місцевих чиновників. Останні, у свою чергу, «пеклися» винятково про захист національних інтересів і плекання вітчизняних підприємців. Те, що росіяни звернулися в судові інстанції, луганських чиновників анітрішки не збентежило, позаяк судді, за їхнім переконанням, теж повинні на чільне місце ставити захист національних інтересів. Отака національна кругова порука. Справа переходила з суду в суд протягом чотирьох із гаком років. Навіть досвідчені юристи не можуть пригадати такого судового «марафону». Те, що розглядом цієї справи зайнявся Європейський суд із прав людини, свідчить про одну неприємну річ для України: національна судова система продемонструвала неспроможність розв’язувати складні акціонерні спори за законами, а не всупереч їм.
При підготовці цього матеріалу мені випало почути ось яке заперечення: жодна країна ще не придумала бездоганних законів. З цим можна частково погодитися. І підтвердженням цього є статистика звернень у Євросуд представників країн із так званим високим рівнем демократії: вона вражає. Тож пострадянським новачкам, схоже, сам Бог велів шукати правди й захисту не в стінах рідних судів, а в самому Страсбурзі. До речі, торік тільки від України було зареєстровано 1062 звернення. Але прийнятним для розгляду визнано лише одне. Справа, про яку йдеться в публікації, стала тим первістком, яким Європейський суд із прав людини «припечатав» Україну: 25 липня цього року винесено рішення не на користь України. Даруйте, хотів сказати, не на користь державних службовців.
— Знаменно, що перший пункт рішення Європейського суду говорить про порушення шостої статті Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод, — вважає президент юридичної фірми «Салком», доктор юридичних наук, професор Євген Кубко, який у складі інших правознавців вів цю справу. — Параграф перший цієї статті — це саме право на справедливий суд. Порушення при захисті прав власності суд визначив другим пунктом. Суд вважає, що акти втручання, з огляду на їхній зміст і форму, у якій вони здійснювалися, самі по собі несумісні з поняттям «незалежний і безсторонній суд». Точно? Ще б пак. Дипломатично? Інакше в Страсбурзі з клієнтами не поводяться. До речі, дуже доброзичливо й дохідливо тут пояснили декотрим нашим ринковим першопрохідникам, що таке акції, акціонерний капітал і що за всім цим стоїть...
Коментар відомого юриста дозволяє розкрутити логіку міркувань далі. І замислитися, скажімо, ось над чим: чому ж усе-таки справа дійшла до Євросуду? Бажання заявника — російської компанії «Совтрансавто Холдинг» будь-що домогтися справедливості? Безперечно. Проте на поверхні лежить і такий факт: вітчизняні судові чиновники при розгляді акціонерних спорів здобули величезний досвід, як то кажуть, «тягнути волинку». І далеко непоодинокими є випадки, коли заявники, стомившись від судових позовів і зневірившись у справедливості й неупередженості судів, просто сходили з дистанції, втрачаючи великі гроші й відчуваючи моральну ущербність. У даній конкретній справі тяганина тривала понад чотири роки. Професіонали Європейського суду при скрупульозному вивченні й розгляді заяви російської сторони вказують на те, що багато висновків українських судів — від Луганського міського до Вищого арбітражного (нині господарського) — передчасні й суперечливі. Більше того, суд змушений констатувати, що національна судова влада проігнорувала глибокий аналіз фактів і аргументів заявника. Якби суд у першій інстанції виніс справедливе й законне рішення, вдалося б уникнути чотирирічної гонки по вертикалі — від місцевих до вищих судів.
Коли аналізуєш перебіг акціонерної війни, мимоволі напрошується висновок: будь позиція місцевих чиновників якщо не жорсткішою, то хоча б принциповішою, луганські партнери росіян не дозволили б собі вибриків ні з перереєстрацією підприємства, ні з додатковою емісією акцій. Я вже не кажу, що конфлікту вдалося б уникнути, якби принципову позицію зайняли органи прокуратури. Найімовірніше, рішення Європейського суду, особливо в тій частині, де судово-правова практика розгляду спорів про власність дістала оцінку зарубіжних експертів, змусить по-новому поглянути на багато справ, якими сьогодні завалено господарські суди країни. Йдеться передусім про майнові спори, так чи інакше пов’язані з незаконною емісією цінних паперів, із порушенням права власності в різних формах.
І ще один важливий момент. Скрупульозно вивчивши всі матеріали скандальної справи, Європейський суд втручання виконавчої влади в діяльність українських судів кваліфікував як брак поваги до самої судової системи. Замість того, щоб мінімізувати наслідки від поки що недосконалої національної судово-правової системи, представники багатьох гілок влади, аж до вищих ешелонів, гласно чи негласно заохочували судову сваволю. Після 25 липня чинити протизаконні дії, прикриваючись гаслами про захист національних інтересів, буде складно. Тим паче що рішення Європейського суду з прав людини у справі, про яку ми розповіли, набирає статусу судового прецеденту.