Все починається з учителя

Пам'ятники ставлять подіям і людям - переважно видатним історичним особам і духовним світочам нації. Тобто тим, хто творив державу й народ. Правда, Бісмарк стверджував, що Німеччину створив учитель історії. Либонь, німці думають інакше, тому саме Бісмарку поставили з півсотні пам'ятників, причому почали це робити ще за його життя, а ось про скульптури там державотворця-вчителя не чутно. Та й ніде не балують цим педагогів.

Тож відкрите майже рік тому погруддя Миколи Дарманського у Хмельницькій гуманітарно-педагогічній академії - рідкісний вияв вдячності Учителю.

Напис на постаменті чітко конкретизує, що Микола Дарманський удостоївся такої честі як реформатор освіти на Хмельниччині. Сьогодні, коли ця галузь знову напередодні реформи, годилося б проаналізувати процес попередніх змін - щоб не повторювати помилок. Але, на жаль, більшості тих, хто був двигуном освітніх новацій на світанку української незалежності у Хмельницькій області, вже немає серед нас. Якби жили - може, й реформи сьогодні тут були б зайві. Бо освітяни-подвижники, безумовно, робили б усе для забезпечення постійної ефективності освітнього процесу і його відповідності потребам часу та суспільства.

Це не просто слова. На межі 80-90-х років минулого століття Хмельниччині справді дуже пощастило з керівниками педагогічної галузі. Управлінням освіти в області керував блискучий організатор Микола Дарманський, у місті Хмельницькому - новатор Володимир Красицький, у районах також працювали люди з глобальним баченням розвитку національної освіти: чого був вартий лише начальник Дунаєвецького районного відділу освіти Віктор Прокопчук - краєзнавець, активний прибічник національної школи, тепер - доктор історичних наук, професор Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.

Що й казати - кадри вирішують усе. В освітній галузі особливо - адже все починається з учителя (мав таки рацію Бісмарк, бігме, мав). Висловлю крамольну, мабуть, думку щодо чинного протягом усіх 23 років незалежності держави порядку призначення міністрів освіти. Переважно ними стають представники вищої школи - з науковими ступенями, професорськими званнями і без жодної причетності до загальноосвітньої школи. Вважається, мабуть, що для керівництва школами досить профільного заступника міністра, - а міністр повинен виробляти стратегію розвитку галузі, і для цього йому потрібне масштабне перспективне мислення, а знання якихось специфічних педагогічних дрібниць тільки заважатиме. Хоча кожен управлінець у галузі освіти, починаючи з директора школи, скаже: майбутній міністр повинен починати трудову біографію вчителем, пройти всі без винятку сходинки адміністративної ієрархії - тобто побути завучем, директором, інспектором, керівником районного рівня, обласного, покрутитися на нижчих посадах у міністерстві, - тільки тоді з нього буде толк.

Микола Дарманський, безперечно, був би чудовим міністром. Син сільського вчителя, він також почав біографію зі школи. Потім викладав у технікумі, директорував у середній школі, у 35 очолив Кам'янець-Подільський міський відділ освіти - був наймолодшим на такій посаді в Україні. Через
7 років став начальником обласного управління освіти. Під його, без перебільшення, мудрим і людяним керівництвом тисяча й одна школа Хмельниччини плавно та безболісно перейшли з радянської системи координат в українську національну освітню царину.

Один лише приклад - як розумно і безконфліктно була зупинена русифікація обласного центру. Ще 1991 р. Хмельницька міська рада прийняла рішення про приведення шкільної мережі у відповідність до національного складу населення. Суціль русифіковані школи такими й залишилися - всі класи, крім перших. Перші ставали українськими, у старших за потреби також з'являвся паралельний український клас. Повністю російськомовних шкіл зосталося по одній у кожному мікрорайоні. В такому статусі вони втрималися недовго, бо буквально через кілька років охочих навчатися російською мовою практично не стало. Відтак, вистачило десятиліття, щоб освіта міста повністю українізувалася. Спокійно, ненав'язливо, без жодного тиску і, тим паче, без жодного скандалу. Було б так у всій країні - ми б не мали сьогоднішніх проблем.

Житейський та освітянський досвід допоміг М. Дарманському і на посаді заступника голови обласної державної адміністрації з гуманітарних питань, яку він обіймав у найбільш неспокійний - початковий - період становлення української державності. Але там йому не вистачало конкретних результатів своєї праці. Тож 1997 р. повернувся в освіту - став директором Хмельницького педучилища.

Заклад був найкращим в Україні з підготовки вчителів молодших класів. Здавалося б, лежи собі, чоловіче, на лаврах і насолоджуйся фіміамом. Але це точно не для Дарманського. В училищі йому було тісно. Тобто він був переконаний, що рамки училища затісні для сучасної повноцінної дошкільної і шкільної освіти. Жодним чином не намагаючись конкурувати зі старійшиною української педагогіки - Кам'янець-Подільським університетом, - Дарманський вирішив створити в області педагогічний заклад нового типу. Він мав дивовижну здатність скрізь знаходити друзів та однодумців. Тож його ідеї щодо реформування ступеневої освіти у вищих навчальних закладах здобули підтримку в Національній академії педагогічних наук України. "Полігоном" стало педагогічне училище, реорганізоване спершу в гуманітарно-педагогічний коледж, а згодом - у гуманітарно-педагогічний інститут.

Ось уже справді: швидко казка мовиться, та не швидко справа робиться. Реорганізація потребувала змін у всьому. Розширення спеціальностей і спеціалізацій (сьогодні тут, крім - традиційно - вихователів дітей дошкільного віку та вчителів початкової школи, готують управлінців різних ланок системи освіти, вчителів музики, етики, естетики, викладачів англійської (німецької) мови і літератури, вчителів образотворчого мистецтва та хореографії). Відкриття магістратури зі спеціальності "Управління навчальним закладом", де 2002 р. відбувся перший випуск. Організації галузевих науково-дослідних лабораторій. Проведення наукових конференцій. І навіть театру музики та пісні "Розмай".

Для цього потрібні були кадри. Більшість навчальних закладів, створених тоді на Хмельниччині, пішли шляхом найменшого опору, запрошуючи або перекуповуючи науковців з ученими ступенями з інших вишів. Дарманський на повну використав потенціал свого викладацького колективу, створивши всі умови для наукової роботи. За 5 років 40 із 250 викладачів вишу захистили дисертації на здобуття наукових ступенів з різних галузей наук. Сформувалася наукова школа ступеневої підготовки спеціалістів для освітньої галузі.

Прикладом був ректор, який без відриву від виробництва написав і успішно захистив кандидатську дисертацію на тему "Соціально-педагогічні основи управління освітою в регіоні". Цю тему він виношував, вивчав, практикував, перевіряв на собі впродовж усього свого життя. Власного досвіду вистачило б не те що на кандидатську - на кілька докторських дисертацій. І досить бодай побіжно перегорнути книжку, щоби переконатися: вона узагальнює неоціненний управлінський досвід в освітянській сфері не однієї людини, а практично всіх фахівців з України, і не тільки. Нині, коли стільки розмов про кризовий менеджмент, монографія Дарманського мала б стати обов'язковим підручником для кожного управлінця в освіті.

Дарманський віддавався своїй справі сповна, служив людям і Вітчизні. Саме за це його поважали за життя і люблять досі. Адже він творив академію, писав дисертацію, працював над монографією - і водночас боровся зі смертельною недугою. Буквально - працював у лікарняній палаті, після виснажливих операцій. Пішов на пенсію, вже коли не міг підвестися з ліжка. Колектив не хотів розлучатися з любимим керівником: обрав його почесним ректором.

Тож пам'ятник він створив собі сам. Нерукотворний. Пам'ять про нього жива.