Закрите для людей село! І місто, схоже на заґратоване гетто

04 вересня, 2021, 08:30 Роздрукувати
Автор
Відправити
Відправити

Місця, які споконвічно були територією для всіх людей, перетворилися на лабіринти з безліччю замкнених для «чужих» місць

Автор

Закрите для людей село! І місто, схоже на заґратоване гетто
© Głos Szczeciński

Характер людини найчастіше проявляється у звичайнісіньких речах. Характер народу, хоч і схований під помпезною дефініцією «національний менталітет», — також. Досить роззирнутися — і легко визначиш пріоритети українців, які й формують народний характер. Бо чого стало більше в нашій країні за останніх тридцять років? Житла, церков, аптек, крамниць, кав’ярень, ресторанів, банків. І… парканів.

Я городжу город

Їдемо рідним Хмельницьким, шукаємо медичний центр, у якому сьогодні вакцинують. Навігатор, що вперто вів нас у нетрі новобудов і дворів, зрештою втратив дар мови: тільки стрілка на екрані розгублено блукає в чистому полі. Не покладаючись на електроніку, уточнюємо маршрут у перехожих. «Може, вам краще пішки? — кажуть вони. — Бо там уже шлагбаум стоїть, а з того боку — взагалі тільки хвіртка…»

«Замурували демони!» — бідкався персонаж однієї з найсмішніших радянських кінокомедій.

А в нас усе забудували. А потім усе обгородили. Нові висотки і старі хрущовки, сучасні житлові масиви й ОСББ, архаїчні ДОСи («дома офицерского состава»). Усе-все, щоби позначити «своє» і відгородитися від решти.

І це ж не лише у Хмельницькому, а скрізь в Україні. Міста, які споконвічно були територією для всіх, перетворилися на лабіринти з безліччю замкнених для «чужих» місць. Прохідні двори давно перестали бути прихистком для приїжджих, яким тепер ніде пересидіти годину-дві до свого автобуса, бо ж на лавочці в парку якось соромно крадькома перекушувати вареним яйцем із кошика. Далебі, ці двори вже нікого не ведуть навпрошки й не скорочують міських відстаней — бо і їх обнесли парканами та зачинили на ключ.

Цьому явищу знайдеться тисяча пояснень і мільйон причин: у нас квіти, у нас діти, чистота і красота, — а прийшлі все це рвуть, мнуть і руйнують. Часто це таки правда, хоч «прийшлі», цілком може бути, з сусіднього будинку чи двору. Та чи виправдовується таким чином той запеклий український індивідуалізм, який несподівано отримав яскравий прояв у цих переперезаних парканами міських кварталах? Міста краються на очах, перестають бути єдиним організмом, втрачають архітектурну цілісність і, що найважливіше, функціональність. Адже службам швидкого реагування — комунальникам, пожежникам, медикам тощо — стає дедалі складніше швидко і вчасно добратися до потрібного об’єкта. Хоча, кажуть голови відповідних місцевих керівних і контролюючих органів та організацій, до них із претензіями ніхто не звертався.

Насправді претензії є. Кілька років тому троє хмельницьких підприємців судилися з ОСББ, яке обгородило прилеглу до своїх будинків територію і таким чином створило перешкоди для доставки товарів і проходу покупців до їхніх крамниць, розміщених у цих будинках задовго до створення ОСББ. Господарський суд Хмельницької області став на бік громади. Так «парканізацію» було узаконено. Хоча, як сказала в розмові з кореспондентом ZN.UA начальниця відділу містобудування та архітектури Хмельницької обласної державної адміністрації — головна архітекторка області Ірина Дунаєвська (не щодо якоїсь конкретної ситуації, а взагалі), «земля довкола всіх житлових будинків — комунальна, отже, згідно із законодавством, не має бути обгороджена». Та водночас констатувала: «У цій сфері в нас хаос і самодіяльність».

Наче й рішення відповідні прийнято, в місті Хмельницькому зокрема, і органи відповідні створено — з правом надання дозволів та обов’язком контролювати, і вони дозволяють, контролюють, а кому не дозволяли, тих штрафують — на суму від 850 до 1700 гривень. А місто дедалі більше стає схожим на заґратоване гетто. Наче немає інших способів наведення ладу, передусім — розробляти, впроваджувати і дотримуватися чітких стандартів, нормативів, правил забудови населених пунктів; поліпшувати роботу поліції, патрулі якої майже зникли з вулиць та дворів (принаймні у Хмельницькому); встановлювати більше відеокамер; продуманіше освітлювати міста. І головне — виховувати людей, особливо юних.

Де ж тії тиночки, де ті перелази?

Найпершою ознакою міст в СРСР була багатоповерхова забудова. Жити на околиці у приватній садибі вважалося непрестижно.

За 30 років усе змінилось. Українські міста сьогодні оперезані велетенськими масивами приватного житла. Тільки житла — без дитсадків, шкіл; із соцкультпобуту тут хіба що продуктові крамниці й трохи ресторанів.

Та ось чим не поступаються такі напівсела-напівміста містам справжнім — то це парканами. Ба більше: вони їх переважають. Паркани тут інколи вищі за розкішні кількаповерхові садиби. Надто під Києвом. Треба ж якось надбане непосильною працею багатство ховати від заздрісних народних очей.

Та й у звичайних селах, де багатства особливого немає, паркани теж переважно стали іншими. Раніше у всіх були дерев’яні штахети, хто багатший — металева сітка, а в бідніших селах — то й просто перекинуті від стовпчика до стовпчика тоненькі обчухрані стовбурці. Все прозоро, все напоказ — і квітник перед хатою, і господарський двір з не вельми охайним птаством, і зелене подвір’я зі стежкою, протоптаною в пишному спориші.

А тепер усе закрито. Наглухо. Тільки пси валують майже в кожному дворі, лякаючи поодиноких перехожих, або спрагла людського захоплення квітка таки випнеться на крутий хазяйський мур і замре там, чаруючи красою вдень і пахощами — вночі.

Вітчизняне законодавство передбачає прозорі загорожі між сусідами. Суцільні, закриті можна, лише коли дозволяє нотаріально завірена сусідська згода. Фасадний — той, що від вулиці — паркан теж, щонайменше, на третину має бути прозорий (горішня його частина). Та наразі на це ніхто не зважає. Кожен будує і мурує, що хоче і як хоче. Місцева влада, на яку покладено всю відповідальність за дотримання, а інколи — й визначення архітектурно-будівельних норм, на якісь там огорожі не має часу. Та й хіба стерпить волелюбний українець, аби хтось вказував йому, який тин городити?!

Це в інших країнах вказують — і суворо вимагають виконувати ці вказівки. Точніше — законодавчо. В Литві, до прикладу, будівельні нормативи передбачають для приватних садиб такі огорожі, через які з вулиці видно не менше 70% їхньої площі. Це логічно — так просторіше, так легше дихати і жити. Та що казати, коли й догляд як за власними — приватними — газонами, квітниками тощо, так і за комунальною територією, що прилягає до приватних будинків, у більшості європейських країн, США та Канаді є обов’язком громадян, які тут мешкають: не встиг скосити, забув доглянути, занехаяв — штраф, штраф, штраф, попри соціальний статус винуватця. Власне, практично в усіх європейських державах, відповідно до закону чи до традиції, загорожа відіграє не захисну функцію, як це заведено в нас, а суто інформаційну: окреслює володіння, власність. Тому зазвичай вона невисока й прозора. Або — жива й зелена. Люди не ховаються за нею. Навпаки: демонструють усім, як живуть, — чесно і красиво.

Вітрина феодалізму

Красиво може бути і в нас. Ми он начиталися в Інтернеті про село Ковалівку на Київщині — так би мовити, зразково-показове, з дивовижними храмами, квітниками, фотозонами, ставками та білими лебедями. Із футбольною командою «Колос», яка грає у вищій лізі, та льодовим стадіоном. Звісно, ми знали, що за всім цим стоїть подружжя Тетяни та Анатолія Засух, власників агрофірми «Світанок». Але хіба в нашій країні мало успішних агрофірм? Однак сіл, про які б ішла така добра слава, небагато.

Тому, навідавшись недавно до столиці, вирішили заїхати в Ковалівку: що там якихось 60 км гаку! Краще один раз побачити, ніж сто разів почути.

Дорога до села була така собі — ми аж засумнівалися, чи в ту саме Ковалівку веде нас навігатор. Та й село спершу не вразило: так, охайне, не більше. Проте ми знали, що найбільші принади — в центрі.

Однак рух до центру забороняв дорожній знак. Ми повернули на наступну вулицю, вийшли з авта й попрямували алеєю, яка напевно ж вела до центру.

— Ви куди? — зупинив нас охоронець у чорному, що сидів біля храму.

— В центр.

— Туди не можна сьогодні.

— Як це «не можна»?

— У нас понеділок і вівторок — санітарні дні.

— Ну й що? Ми просто погуляємо.

— Я ж сказав, що не можна! Колись же треба цю красоту наводити! Приїжджайте завтра!

Чесно кажучи, ми йому не повірили. Запитали в жінки, що підійшла:

— У вас що, справді приїжджих у центр не пускають?

— Ні, — потупила вона очі. — В інші дні — тільки за плату: 70 гривень із дорослих і 30 — із дітей. А в санітарні дні вас туди не пропустять.

Ви це уявляєте? Закрите для людей село!

Це не вкладалося в голові. Ми проїхали всю Європу, бачили безліч прекрасних сіл і містечок — охайних, доглянутих, у садах та квітниках, — але не бачили жодного, де перекривали б центр чи бодай котрусь вулицю для прибирання. Для ремонту чи капітального будівництва доріг, мабуть. Власне, нам ніде не траплялися й «платні» зони — за винятком хіба що розважальних закладів. Але плату за «вхід у центр» ще можна зрозуміти. Проте заборону просто пройтися по селу?! Це за якими законами? За чиїми? Чи Ковалівка — це вже не Україна? Чи Засухи вищі за українську Конституцію і закон?

Ми виїхали з Ковалівки не озираючись. Вона залишилася позаду, як гнітючий тюремний мур, за яким неможливо дихати.

Дорога до Хмельницького була довгою. Дорожнє покриття — жахливим. Але довкруж було вільно і просторо! Ще не перекрито парканами!

Хоча, хто його знає, чим завершиться «Велике будівництво»... Там же, здається, передбачені безальтернативні платні дороги?

 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК