Відверта халтура великого дорожнього будівництва

Рекламні обіцянки й сувора реальність часто такі ж різні, як зорі на небі й зорі в калюжах. Так і гучно розрекламоване «Велике будівництво» в процесі реалізації, а ще більше — експлуатації різко втрачає у розмірах і вазі та перетворюється якщо не на свою протилежність, то на щось набагато менш значуще.

Суджу по дорогах Хмельниччини.

Торік в області в рамках амбітного президентського проєкту, попри гучну назву, на дорогах жодного будівництва не планувалося. Зате мали відремонтувати дороги державного значення рекордної протяжності — 217,6 км.

Майже 60 км із них — це 11 ділянок дороги Н-03 Житомир—Чернівці в напрямку з Хмельницького до туристичної Мекки України — старовинного Кам’янця-Подільського. Цю зношену майже дощенту дорогу планували капітально відремонтувати ще 2007 року, та, як завжди, через відсутність коштів «заморозили» на якийсь рік-два, а ще через тринадцять вона таки дочекалася свого зоряного часу. Ну чисто тобі Проня Прокопівна — «сиділа, сиділа, так зате ж висиділа!». Щоправда, другу категорію, а не першу, але ж і це «не шо-нібудь, а даже очєнь і очєнь!». З додатковою смугою руху і навіть облаштуванням узбіч для гужового транспорту і сільськогосподарської техніки. Власне, як і належить за законом України про автомобільні дороги, де розписано й про лісосмуги вздовж магістралей, і про травичку на узбіччі.

Дві третини цього відтинку, від обласного центру до села Солобковець, нам і торік, і цього року доводилося долати досить часто. Тож процес «великого будівництва» цих 43 км відбувався буквально на наших очах. Ми спостерігали за ним годинами, бо жодної інформації про об’їзд не було, і тільки десь аж через місяць після початку дорожніх робіт, коли після стояння в двогодинних заторах водії та пасажири переповнили соціальні мережі прокльонами і лайкою, з’явилося повідомлення про «об’їзд» — через села і такими дорогами, що таки краще постояти, ніж так об’їжджати.

Тож усе літо і майже всю осінь рух ремонтованою трасою (а за добу тут проходить 18 тисяч автомобілів) за темпом і лайкою нагадував перехід Суворова через Альпи, тільки без гір і коней. Замість коней була автодорожня техніка — у значно більшій кількості і більша, ніж вантажівка з асфальтом при нашому традиційному ямковому ремонті. Проте ні за розмірами, ні за кількістю вона аж ніяк не порівнянна з велетами автодорожнього будівництва на європейських дорогах, де кожного літа розгортаються справді гігантські дорожні перебудови. Що й не дивно, бо ремонт є ремонт, а не повноцінне будівництво. Зате приємно вражали інші ознаки цивілізованого світу, яких ми надивилися по закордонах, а вдома за все своє вже досить довге життя жодного разу не бачили: дорожні «кишені» й стандартні криті автобусні зупинки вздовж дороги і навіть тротуари в деяких населених пунктах на трасі. Щоправда, не скрізь і не завжди, та все ж…

Однак зараз, що частіше їздимо цією трасою, то більше впадають в око недоробки, а то й відверта халтура, залишені дорожниками. Лише раз бачили ми торік під час ремонту, як засівають травою узбіччя. Ця манюня оаза законослухняності так і зосталась єдиним острівцем цивілізованості на магістралі. Решта площ уздовж узбіч — вивернуті брили ґрунту або буйні зарості бур’янів. Що ж, принаймні буде куди збігати потокам води під час злив, адже, знову ж таки, облаштованих водостоків украй мало, як і жолобів уздовж схилів, а ті, що є, чистять нечасто й несумлінно. Не треба бути пророком, аби зрозуміти, що такі ділянки доріг дуже швидко будуть зруйновані водою, тож така дорога не простоїть навіть обіцяних сьогодні десяти років. Так і хочеться сказати про закопані мільйони гривень, але на язик проситься інше визначення, яке здавна вживалося тут, на Поділлі: сліпецтво. «Сліпці» — так говорили про нікчемних господарів, які все робили стук-грюк, аби з рук, рівно-криво, аби живо.

Та не це дивувало найбільше. Дорогу практично ніде не було розширено, хоча можливості для цього є майже по всій протяжності траси. Де-не-де розширювали узбіччя за рахунок урізання лісосмуг, точніше, чагарників, які буйно розрослися вздовж них. Не став ширшим жоден місток (пардон, шляхопровід) через річку чи комунікації: автомобілі все так же втискуються в їхнє прокрустове ложе, як і раніше. Мабуть, усе це пояснюється тим, що проводився ремонт тих доріг, які вже існують, а не будівництво нових. Та коли читаєш у програмі економічного та соціального розвитку Хмельниччини, що торік будівництво, ремонт та утримання доріг загального користування обійшлися в 6,5 млрд грн, у тому числі доріг державного значення — в 5677,5 млн грн, то згадується давнє англійське прислів’я про те, що ми не такі багаті, щоб купувати дешеві речі. А якщо вони такі недешеві, а ми легковажно тратимося на них сьогодні, то хоч будемо усвідомлювати, що завтра доведеться витрачати знову…

Так, абсолютно очевидно, що буквально через кілька років доведеться витрачати ще більше мільярдів на облаштування нової, значно ширшої, дороги. І не лише через згадані недоліки: адже за законом їх мали б уже усунути виконавці робіт, якби ті, хто ці роботи приймає, були вимогливими, як того вимагає закон. А насамперед через те, що і в Україні, і в Хмельницькій області з кожним роком зростає кількість автомобілів. Причому стрімко. Якщо п’ять років тому сервісні центри МВС у Хмельницькій області зареєстрували 43191 автомобіль, через рік — на 2,5 тисячі більше, то 2018-го — більше вже на 6300, а 2019-го — на 21 тисячу: 72513 автівок! Тобто протягом п’яти років автопарк в області практично подвоївся (і це в апогей «епохи бідності», чи, може, то був офігей тієї нещасної епохи?)! Та й цього року хмельничани вже придбали 1050 автівок, витративши на них 32 млн дол. Лише в травні в гаражах щасливих власників з’явилося 190 новеньких залізних коней на 6,5 млн дол. А в Україні за півріччя — 48 тисяч (це півтора мільярда «зелених»). Вони ж усі вже на дорогах, це видно неозброєним оком. Та й кількість туристів до Кам’янця-Подільського та інших привабливих міст і місць на Хмельниччині, попри пандемію, також має тенденцію до збільшення. І статистика дорожньо-транспортних пригод — уже на відремонтованих дорогах — на превеликий жаль, не вселяє оптимізму. Бо в нас якось так ведеться, що ДТП найчастіше трапляються на невідремонтованих дорогах, бо вони погані і ними небезпечно їздити, і на відремонтованих, бо вони значно кращі, отже, більш швидкісні, а тому теж небезпечні.

А мають же бути безпечними! Для того й ремонтуються. Але ж ні, не для того. У документах щодо «Великого будівництва» читаєш, а також чуєш від чиновників, що метою цього проєкту президент визначив сполучення всіх обласних центрів України відремонтованими дорогами. Хоча виглядає очевидним: будь-яке поліпшення дорожньо-транспортних магістралей має бути спрямоване насамперед на безпеку руху. Всі інші цілі — вторинні або похідні. А зробити дорожній рух максимально безпечним не так уже й складно: слід будувати дороги на чотири смуги з двостороннім рухом із відбійником посередині, тобто надійно розділені між собою дві смуги в одному напрямку і дві в протилежному. Принаймні це видається найлогічнішим і найдоцільнішим варіантом. І найдешевшим, якщо починати так робити вже сьогодні, замість нескінченних багатомільйонних ремонтів із красивими назвами, яких ще не встигли закінчити, а вже треба починати знову.

Щоправда, це будівництво не лише ширше в натурі, а й значно довше в часі. Про нього не відрапортуєш уже завтра, а відтак, і не навариш уже сьогодні «швидких» грошей. Мабуть, саме тому ніхто не поспішає робити найраціональнішого, поки найвищі рейтинги забезпечує те, що гарно виглядає і гучно звучить. І, власне, поки вибори ще не на носі і ніхто всерйоз не питає, що зроблено і чи це найкраще з того, що можна було зробити для країни та її громадян.

Ще більше статей Світлана Кабачинська за посиланням.