Підтримати
Українці поспішають жити, бо завтра може й не бути. Ми менше сумніваємося — варто щось робити чи ні, менше відкладаємо на потім, більше схильні ризикувати й часом імпульсивно йти за почуттями. Коли ми переживаємо стресову ситуацію, нам хочеться аби поруч був хтось, із ким можна розділити свої переживання. Це і про прагнення до хоч якоїсь стабільності, в якій є безпечна прив’язаність; і про соломинку до життя, за яку ми чіпляємося, щоб не залишитись наодинці зі своїми страхами, переживаннями.
Але в цього є й інший бік.
Стосунки пар, які побралися задовго до війни і зараз перебувають на відстані, проходять іспит на міцність. Витримують далеко не всі.
За минулий рік в Україні офіційно було зареєстровано майже вдвічі більше шлюбів, ніж за попередній. А ось розлучень, навпаки, — майже втричі менше. Однак адвокати і психологи кажуть, що намірів розлучитися бачать значно більше. Люди просто відкладають це на потім. Адже, на відміну від спрощеної під час війни процедури реєстрації шлюбів, процедура розлучення залишилася майже незмінною. І пари нерідко розривають стосунки на відстані, не подаючи документів на офіційне розлучення. Тож офіційна статистика може значно розходитись із реальним станом справ.
Як зберегти сім’ю? І чи завжди це потрібно?
«По-перше, треба подивитися на причину, — каже когнітивно-поведінкова терапевтка Юлія Кунта. — Тільки тоді можна думати, що з цим робити.
Одна історія — це партнери, які розділилися через війну: чоловіки, наприклад, пішли на фронт, а жінки залишилися тут або виїхали за кордон.
Інша — коли жінка з дітьми виїхала, а чоловік залишився вдома: на відносно безпечній території або там, де йдуть активні бойові дії.
До речі, зі свого досвіду маю цікаве спостереження. Стосунки в парах, що залишилися тут і обоє перебувають на відносно безпечній території (чоловік не воює, принаймні поки що), стали більш близькими. Через спільні переживання, а часом — і за рахунок того, що є бажання не висовуватися, бо зовні — небезпека. Просто завмерти разом, сидіти вдома й нікуди не рухатись.
Інша ситуація з парами, в яких дружини задля безпеки дітей виїхали за кордон, а чоловіки залишилися. Тут я би розділила історії: коли чоловіки залишилися на відносно безпечних територіях чи там, де йдуть активні бойові дії.
Чим вища небезпека, тим частіше ми діємо інстинктами. Прагнення близькості чи сексу — один зі способів вижити, скинути стрес. Це — один бік ситуації. А другий — власне про безпечну прив’язаність, задля якої ми формуємо шлюб, прагнучи мати партнера на все життя, бути разом із людиною, з якою можемо переживати разом різні емоції — і горе, і радість.
Коли пари вимушено роз'їжджаються, це непросто. В тих парах, у яких були близькі емоційні стосунки, в тому числі сексуальні, і вони продовжують їх підтримувати (з допомогою різних засобів зв’язку або періодичних зустрічей), насправді так багато проблем не виникає, їм легше комунікувати.
А ось у пар, у яких труднощі були й до вимушеного розставання, проблем зараз побільшало.
Чоловік, який залишився в зоні активних бойових дій, переживає багато стресу, страху за своє життя і за майбутнє. Способів регуляції тривожних станів у нього не так багато. Коли поруч близький партнер, із ним можна розділити переживання. Можна бути вразливим, але є хтось, хто може підтримати.
Але якщо близької людини поруч немає і контакти на відстані (дзвінки, відеокомунікації) недостатні, стосунки стають проблемними. Не маючи об’єкта, від якого можна отримати підтримку, людина шукає нові стосунки. Стимулює її до цього ще й ситуація невизначеності, коли невідомо, що буде завтра, і вплинути на це неможливо.
Але, знову-таки, — так трапляється, якщо стосунки в сім’ї й раніше були непростими, бували складнощі з емоційною близькістю, вразливістю, розмовами або взаємною підтримкою.
Якщо стосунки були справді близькі, труднощі, однозначно, теж є, але це можна коригувати, комунікуючи.
У пар, чоловіки з яких залишилися на відносно безпечних територіях, ситуація схожа. Просто немає активної загрози життю. Переживання трохи інші. Часом вони про мобілізацію — чи чоловік відчуває себе готовим іти воювати? Це дуже непростий період. Якщо є безпечна прив’язаність і близький емоційний контакт із дружиною (в тому числі сексуальний), то свою вразливість чоловік може розділити з нею навіть на відстані. Йому не треба шукати іншого контакту. В нього він є. Пара проходить випробування відстанню, але контакт не втрачається.
Але якщо близького контакту немає, а чоловікові, наприклад, страшно, він не відчуває в собі сил іти воювати й захищати країну, то йому хочеться мати хоч щось, де він може ствердитись, почуватися чоловіком. Це можуть бути й нові стосунки — імпульсивні дії, через потребу показати, що я можу, існую, я — чоловік. Але, знову-таки, це — про пари, в яких не сформований хороший емоційний контакт».
Ані телефон, ані Інтернет справді не дають нам фізичного відчуття тепла обіймів і близькості. Але ми не тварини. І якщо маємо близький емоційний контакт, то можемо контролювати свої інстинкти й тілесний голод. До того ж деяким парам час від часу вдається зустрічатись у готелях біля західних кордонів України.
Якщо зрада все-таки сталася, але людина продовжує кохати свою другу половинку, яка перебуває на відстані, й не хоче втрачати шлюб, чи потрібно їй про це розповідати? З одного боку, це начебто про чесність у стосунках. З іншого — що має робити з цим пекельним знанням людина, котра перебуває за тисячі кілометрів? Можливо, варто її пощадити й не додавати болю? Коли варто розповісти про зраду, а коли — ні?
«Питання дуже неоднозначне, — вважає Юлія Кунта. — Ми прагнемо побудувати здорові стосунки, які передбачають безпечну прив’язаність. Це означає, що ми можемо бути собою, помилятися, падати, бути успішними чи неуспішними у стосунках, і наш партнер чи партнерка приймають нас. Це те, що не дається одразу й формується спільними роботою та зусиллями, — бути такими близькими людьми, які приймають одне одного.
Якщо в нас безпечні стосунки, то ми нібито можемо бути собою, що б не зробили, що б не трапилось у нашому житті, і відчуваємо, що будемо прийняті. Якщо у вас такі безпечні стосунки й ви розумієте, що потяг до іншої людини чи навіть закоханість були імпульсом або емоційним рішенням, — то ви можете про це сказати як про те, що щось відбулося, але це не є у ваших цінностях і почуттях, і далі працювати з цим. Це дуже болючий, непростий процес. Але з цим можна працювати. Пара може пройти це разом, якщо є прив’язаність, глибокі почуття і бажання бути разом. Людину, котра оступилася, не відкидають. Якщо йдеться про це і наміру зраджувати не було.
Якщо ж стосунки такими не є, тут вирішити дуже складно. Людина, що скоїла такий вчинок, має відповісти собі: про що це для неї — про намір мати інші стосунки чи про задоволення фізіологічних потреб і сексуальних бажань, які не можуть реалізуватися в партнерстві? А далі шукати контакт зі своїми цінностями і відповісти собі на запитання — що вона хоче з цим зробити: ділитися цим із партнером/партнеркою чи ні, бо це — дія, за яку людина несе відповідальність. Рішення має бути усвідомленим. Це — ваше життя. І ніхто не дасть вам відповідь, як зробити найкраще. Бо тільки ви знаєте, що це для вас означає».
Як зберегти стосунки? І чи завжди варто?
«Єдиний спосіб зберегти стосунки — робити кроки назустріч, — впевнена Юлія Кунта. —Якщо це саме та людина, з якою ми хочемо бути, вона має для нас цінність і ми відчуваємо прив’язаність, то завжди є сенс шукати місточки і докладати зусиль до відновлення зв’язку й комунікації.
Коли ж ми відчуваємо, що це не наша людина, не бачимо взаємності від іншої сторони, то робити це точно непросто.
Якщо чоловікові, наприклад, не потрібні стосунки з дружиною, його вибір бути з іншою усвідомлений і він чекав нагоди, щоб розійтися з дружиною, то, звісно, бігти за людиною, котра не хоче відновлювати стосунки, сенсу нема.
Коли до мене на терапію приходить пара, то я запитую: «Про що ваш запит?». Якщо вони кажуть, що хочуть бути одне з одним, але перед ними стоять виклики — інші стосунки, зрада, відстань або ще щось, то ми намагаємося подолати ці труднощі.
Але якщо партнери не хочуть бути одне з одним і просто шукають пояснення, то кожному з них дуже важливо запитати себе: чого я насправді хочу, що для мене цінне? Якщо двоє людей не мають на меті йти назустріч одне одному, то навіть якщо пара залишається разом, чи щасливі ці люди?».
Чи стане на заваді різний досвід, отриманий кожним із пари?
Кожен українець зараз переживає страх, невизначеність і тривогу. Але досвіди в нас різні. Це може стати на заваді, а може, навпаки, об’єднати, вважає психотерапевтка. Завжди є варіант закритися, бо ми маємо різний досвід і не розуміємо одне одного. Але є й варіант піти назустріч одне одному — співпереживати і приймати досвід партнера.
За словами Юлії Кунти, до психологів зараз більше звертаються ті, хто перебуває на безпечній території. Серед них — невеликий відсоток пар, у яких дружина перебуває за кордоном.
А ось запитів на терапію від військових зараз небагато. Вони зайняті, виконуючи важливі завдання із захисту Батьківщини. Тимчасом, на думку одного військового, потрібно розділяти стосунки, які зав’язуються в мирному побуті, і ті, що зав’язуються на фронті. За його словами, він жодного разу не бачив, щоб останні завершились успішно: «Це такий собі курортний роман. Тільки курорт дуже поганий».
«Так, тут керує інстинкт самозбереження, — каже Юлія Кунта. — Особливість у тому, що це такий викривлений світ, де все дуже яскраво. Коли щодня відчуваєш загрозу життю, і цей день може бути останнім, ти віддаєшся почуттям, наче востаннє. Проблеми й дрібниці звичайного побуту нікого не цікавлять. Є тільки виживання.
У мирний час усе працює зовсім інакше. І коли ці пари повертаються в мирне життя, то може виявитися, що вони не мають нічого спільного, крім виживання. Тоді вони шукають адреналін, якісь яскраві враження, щоб знову повернутися до цього відчуття небезпеки, яскравості емоцій. І буває так, що в процесі адаптації до мирного життя ці пари розпадаються. Але про це поки що зарано говорити. Впевнена, що серед таких пар будуть і успішні».
Навряд чи варто казати, що після перемоги нас очікує хвиля розлучень, вважає психотерапевтка. Але відстань, війна — дуже складний період для кожної людини і виклик для сімейних стосунків. Війна відкрила багато непростих переживань. Дистанція в кілометрах, яка утворилася між парами, поглиблює емоційну дистанцію, яка була раніше. Найбільша проблема в тому, що люди закриваються, не комунікують і втрачають контакт.
Більше статей Алли Котляр читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google