Підтримати
Різні люди, різні долі, різні ступені тяжкості психічних травм. Спільна біда. Україна, на жаль, переживає унікальний досвід, коли глибокі травми отримала чимала кількість її населення. Експерти вважають, що через страждання країна може або досягти психологічного дна, або прийти до ментальної єдності.
Щоб реакції на травмуючий досвід не хронізувалися, до психолога треба звертатися так само вчасно, як, наприклад, до стоматолога, — вважають фахівці. Та чи готове до цього суспільство? Чи розуміють люди, що це їм насправді потрібно? Яка допомога потрібна військовим, а яка — цивільним? Як допомогти тим, хто працює з морально та психологічно важкою інформацією? З якими викликами стикаються психологи? Про це — наша розмова з представниками професії.
Травмуючий досвід отримало все населення
«Наше суспільство вже багато знає про посттравматичний стресовий розлад, — розповідає військова психологиня Олена Нагорна. — Є вже певні міфи, певні стигми, які стосуються цього медичного діагнозу. Психологічна травма — це як дуже сильний згусток енергії. Він може бути спрямований як на руйнування особистості, так і для використання отриманого досвіду з користю для себе, своїх близьких і нашої країни загалом.
Сьогодні ми маємо кілька типів глибоких психотравм. Це стосується практично всього населення України, зокрема й тих, хто виїхав за кордон.
Перша група — населення деокупованих територій. Люди, які перебували під сильним психологічним і фізичним стресом, під постійною загрозою життю та здоров’ю. Мало того, опинилися на межі виживання, де мали стосунок із різними прикладами моральних і духовних виборів. Це тяжка травма. Ці люди потребують спеціальної уваги. Там не просто травмотерапія. Це спеціалізована допомога, пов’язана зі станами компресії та перебування в ізоляції. Не просто психологія, а дуже серйозна робота.
Друга група — військовослужбовці. Особливо ті, хто прийшов до армії в силу своїх патріотичних переконань, відчуття громадянського обов’язку або з якихось інших міркувань. Типовий запит — розбіжність очікувань і дійсності. Їхній військовий досвід грунтується на фільмах, книгах та історичній міфології. Коли вони потрапляють у реальні умови війни, для них це дуже сильний стрес. Типові запити військових: наслідки бойового стресу, хвилювання, пов’язані з виїздом на бойові завдання, розлади адаптації після повернення з них, побутові конфлікти.
Як у будь-якого фахового військового психолога у мене є спеціалізація. Третя група — це члени родин загиблих, зниклих безвісти та полонених. Хоч би скільки робилося з боку фахівців, держави — родина однаково вважатиме, що цього недостатньо. Цей контингент дуже сильний за своїм емоційним впливом на настрої суспільства. Противник часто намагається використовувати його в своїх інформаційних провокаціях. Підтримка цих родин, тих, хто повертається з полону, та й загалом із війни є дуже важливою. Тому це — одна з найболючіших тем. Але говорити про це потрібно. Це — один із викликів для суспільства. Наше майбутнє залежатиме від того, наскільки ми впораємося.
Четверта група — цивільне населення, яке залишилося в Україні. Воно досить віддалене від прямих бойових дій, але постійно перебуває в напрузі — відсутність тепла, світла, води, загроза життю власному та близьких.
Ще одна категорія — ті, хто виїхав за кордон. У них типовий запит пов’язаний із очікуваннями оцінки суспільством їхнього рішення виїхати — почуття провини. Це найменша категорія, але дуже сильна за своїм емоційним впливом на настрої в суспільстві. Противник намагається її активно використовувати в своїх інформаційних маніпуляціях».
«Різниця між цивільними людьми, які переживали тяжкі травми на окупованих територіях, і між тими, хто там само воював, — не така вже й велика. Є різниця в тяжкості травми та в інтенсивності переживань. Це дуже індивідуальні речі. Так, у військових це масштабніша історія. Але загалом у цій похмурій ситуації всі перебувають в одному полі», — вважає соціальний психолог Олег Покальчук.
.jpg)
Чи готове суспільство звертатися по професійну психологічну допомогу?
«Готовність зараз є дуже високою, — каже директорка ГО «Форпост», психотерапевтка Олена Подолян. — Звернень багато. Більше, ніж ми можемо задовольнити. Травма — це не божевілля. Вона псує якість життя, стосунків, обмежує спонтанність людини. Але, гадаю, в суспільстві сформувався певний запит на професійну допомогу. У тяжких випадках частіше звертаються люди в інтересах своїх близьких, коли розуміють, що не можуть зарадити самою лише емоційною підтримкою.
З березня і десь до червня цілодобово зверталися люди, які казали: «В мене просто зриває дах, я не знаю, що робити». Військові в стані розщеплення від надмірного стресу — від переживань за близьких; від страху, що не зможуть встояти, бо не було укріплень, було недостатньо зброї, бракувало навичок; від того, що багато втрат. Запит був типовим: як це все безглуздо й страшно і як впоратися, встояти.
Зараз люди вже хочуть якось попіклуватися про рідних, про їхнє майбутнє. Взяти шлюб, уладнати сімейні стосунки, фінансові та майнові справи. В цьому є й певний фаталізм, і зрілість психологічного захисту».
«Люди частіше звертаються з якимись відносно легкими проблемами, — вважає Олег Покальчук. — За моїми спостереженнями, більше з життєвими питаннями, які стосуються допомоги в організації життя навколо себе. Оскільки зовнішні чинники постійно змінюються, щоб реалізувати себе та свої можливості, потрібна якась стороння порада. Відбувається девальвація всіх робіт, якими люди займалися до війни. Це частина переоцінки цінностей загалом у контексті української, а може, й європейської історії. Якщо постійно переживати щодо цього, можна просто ридати-не-переставати. А сенс? Тому люди говорять про людське, про своє, і це нормально.
А от коли проблеми тяжкі, до психолога звертаються рідко. І це вже складні історії. Ситуація загалом у суспільстві поляризується на біле й чорне. Тяжкі клінічні випадки — це питання психіатрії. Це вже не компетенція психології, яка займається поведінкою. Є неврологія, яка займається, зокрема, психічними порушеннями після фізичних травм. Для кожної хвороби є градація та спеціалізація. На кожен випадок — власна ніша».
Коли людині потрібен психолог
У який момент людина чи її оточення може зрозуміти, що їй потрібно звернутися саме до фахівця? Які патерни вмикають синдроми?
«Це розуміння частіше приходить, коли вже пізно, — каже Олег Покальчук. — Коли настає момент незворотності, замикається бачення зовнішньої комунікації. Людина залишається на самоті, навіть якщо перебуває серед людей. Вловити цей момент самому суб'єктові досить складно. Рухаєшся, дихаєш, їси нормально. Але говорити з оточуючими нема про що. Говориш із собою. А з собою можна договоритися до всякого. Далі може бути дно. Кожен випадок — окрема історія. Є, звісно, якась поведінка. Але в когось просто характер складний, а в когось — іще складніше. Бо інакше в кожному, хто з бодуна, можна вбачити психічно хвору людину. Моторика порушена, язик заплітається, а насправді — чиста фізіологія».
«Зараз ми можемо говорити про те, що психолог потрібен кожному, — висловлює свою думку Олена Нагорна. — Якою мірою — це питання індивідуальне. Щодо симптоматики, на яку треба звернути увагу, то це роздратування, порушення харчової поведінки, сну, різкі зміни настрою, нестабільний емоційний стан, тремор. Але якщо ви просто скажете: «З тобою щось не так. Погано виглядаєш, тобі треба до психолога», — це буде неправильно і може ще більше роздратувати людину або відштовхнути від такого порадника. Тому зараз всій країні важливо знати й розуміти принципи першої психологічної допомоги. Вислухати, прийняти, підтримати й перенаправити до відповідного фахівця. Надати людині відчуття безпеки».
Психологічний захист захисників
Як здійснюється психологічний контроль військовослужбовців? Чи є для них обов'язковим спілкування з військовим психологом?
«У ЗСУ є структура психологічного забезпечення, — стверджує Олена Нагорна. — Продумана, справді дуже логічна лінія супроводу людини від моменту проходження комісії під час призову або мобілізації. Обов’язковий психологічний добір для контрактників. Підготовка до виконання бойових і службових завдань. Власне, супровід під час і заходи декомпресії й відновлення після виконання. Передбачено заходи, які б мали давати певний інструментарій військовослужбовцям при переході до цивільного життя. Теоретично й навіть номенклатурно ці задачі продумано.
Система могла б бути ефективною, але наразі є складність із людським чинником. Не всі, кого залучено до виконання таких завдань, є достатньо підготовленими. І вони не завжди встигають виконувати завдання. Зокрема через інтенсивність бойових дій і події, що дуже швидко змінюються. В деяких військкоматах (зараз це територіальні центри комплектування та соціальної підтримки) недостатньо уваги приділяють психологічному добору. Це впливає на моральний стан у підрозділах.
Але у нас зараз є величезний плюс: фахова психологічна спільнота робить справді надзвичайно багато для того, щоб військові психологи здобували знання й досвід і мали змогу підвищувати кваліфікацію. В нас є дуже хороші фахівці в ДСНС, поліції, НГУ, ЗСУ, про яких мало говорять. Це люди, які першими приїздять на місця бомбардувань і ракетних ударів, на деокуповані території, беруть участь у ексгумації тіл. Ми маємо наш золотий фонд фахівців першої психологічної допомоги й екстремальної психології».
На інформаційному фронті
Як вдається впоратися зі стресом журналістам, аналітикам, документаторам — людям, які щодня зараз працюють із морально та психологічно складною інформацією?
«Головна мета, з якою звертаються документатори, — як працювати з людиною, не травмуючи її при цьому. Наскільки це можливо? Як діяти в інтересах конкретної людини, не роблячи з неї «інструмент» для досягнення суспільної справедливості? Це зрілий, осмислений запит, — розповідає Олена Подолян. — Цікаво, що навіть новачки, які вперше стали до цієї роботи, мають переконання, що здатні витримувати надважкі навантаження. І з досвідченими, і з новачками можна відверто говорити про всі можливі ризики, виклики та суб’єктивні мотиви, які є в кожної людини, але не кожною усвідомлюються.
Інакша ситуація — із закордонними ЗМІ. Всі ці місяці їх цікавлять виключно історії постраждалих від першої особи. Мої аргументи стосовно того, що всі, хто хотів оприлюднити свої історії, можуть це зробити в будь-який момент, і для цього їм не потрібна моя допомога, не сприймаються. Тобто конкретних людей використовують як докази воєнних злочинів і, на жаль, наслідки такого підходу мало цікавлять тих, хто робить подібні звернення. Наше ж завдання — захищати інтереси постраждалих, піклуватися про них, бо довіра є одним із ключових чинників, який відіграє роль у відновленні. Є багато різних способів, як довести вину злочинців, але ті, які ретравматизують постраждалих, є неприйнятними».
Що ж до журналістів, вважає Олег Покальчук, то, з одного боку, є високий ступінь відповідальності за продукт. З іншого — профдеформація, звісно, також відбувається. «Людина — як той черевик, — каже соціальний психолог, — розношується по конкретній нозі. Стоптується, поки з нього не сиплеться порохнява. Тому профдеформація — банальна річ. Що ж до чутливих тем, то що більш інтелектуальною є людина, що більш художньо мислить, то більше переживає, то більше розширює поле сприйняття зовнішніх сигналів».
Про майбутнє та ментальну єдність
«Ми занадто часто фіксуємося на втратах, а на надбаннях — боїмося, — говорить Олена Подолян. — Ми нібито повинні весь час прислухатися, вловлюючи загрозу носом, вухом, розумом, тілом, передчуттям. У поточних умовах це нормальна й насправді ефективна поведінка. Але попри те, що загроза нікуди не зникає, треба прислухатися й до настроїв, зокрема власного суспільства, а не лише до звуку ракет. Принаймні тим із нас, хто живе в більш-менш безпечних районах.
Так склалося, що передусім ми фокусуємося на негативних наслідках життя в тривалому стресі й украй рідко шукаємо в ньому користь. Як стратегії виживання перенести в мирне життя й поставити йому на службу? Про це потрібно думати вже зараз».
Український досвід уже впливає на розвиток психології екстремальних ситуацій і травмотерапію, вважає Олена Нагорна. «Насправді українська психологія, насамперед психологія екстремальних ситуацій, зараз на вістрі світової науки в різних напрямках, — каже військова психологиня. — Такого унікального досвіду, який отримуємо ми, не має на сьогодні жодна країна світу. Чому? Тому що при переживанні такої кількості травм такою кількістю людей, при існуванні сучасних засобів інформування зазнають змін процеси ухвалення рішень. Ми зараз отримуємо інструментарій для роботи з травмами, новими за своєю інтенсивністю, глибиною й масштабністю. Водночас нині формується стресостійкість усієї нації. Ми маємо говорити про створення платформи або концепції ментальної єдності країни, зважаючи на всі психотравми.
Бо своя ж біда завжди бідіша. Своя травма завжди більш болюча. Тому є ризик почати мірятися глибиною своїх травм, але не вкладатися у висоту своїх перемог. І з цим треба працювати вже зараз».
Більше статей Марка Баянова читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google