Підтримати
Що може бути нормального в обставинах, у яких живе нині українське суспільство? Проте життя триває, й навіть у ненормальній ситуації можна й треба знаходити точки опори. І для себе, й особливо — для дітей. Бо дитинство коротке, а спогади про нього залишаються на все життя.
Від початку російського повномасштабного вторгнення й у дітей різного віку, й у дорослих підвищився рівень тривожності. Побільшало страхів.
«Взагалі для такої ситуації характерним є регрес, коли ми трошки здаємо в своєму розвитку назад, — зазначає лікарка-психіатриня Наталія Масяк. — Так організм реагує на підвищений рівень стресу. І десятирічна дитина може почати поводитись як шестирічна».
Сьогодні в Україні є чимало осередків, де діти — переселенці з небезпечних районів (та й дорослі) можуть поділитися проблемами із психологами. Проявити свої творчі здібності, навчитися технік, які допоможуть самостійно впоратися з тривожністю. Та й зрештою просто познайомитись із однолітками й поспілкуватись офлайн. Простіше кажучи, повернути собі хоч якусь частину нормального дитинства, втраченого через війну, а перед тим — пандемію ковіду.
«Багато хто уявляє собі психотерапію так: прийшов до когось, ліг на кушетку — і щось там я маю говорити, — розповідає Наталія Масяк. — Є й такий аналітичний метод. Проте малеча в силу свого віку високих квінтесенцій не засвоїть. Тому з дітьми частіше працюють за допомогою арт-терапії, піскової терапії, казкотерапії».
Дядябах, або як працює психосоціальна терапія
Благодійний фонд «Голоси дітей» у різних частинах країни має близько півтора десятка осередків, де сім’ям безкоштовно надають психосоціальну допомогу, як індивідуально, так і в груповій формі. Один із них розташований у селищі Високому під Харковом. Відвідують його місцеві мешканці, переселенці, хтось узагалі приїздить із іншої громади. Мені доїхати до Високого вдалося не з першого разу — завадили обстріли Харкова та області.
…Перша половина дня. Щойно закінчилися заняття з наймолодшою групою, які проводили психологині Ольга Дорошева та Юлія Шевченко. Малюки надивилися мультиків, і тепер їх розбирають по домівках батьки чи бабусі й дідусі. Ось мати посадовила дівчинку на свій моторолер, і вони поїхали. До тимчасового дому.
«Що ти так довго?» — докоряє хлопчик матусі, яка забарилася. Він чекав. Трохи розгубився, але сльозам волі не давав. Не плакав і тоді, коли там, де жив, лунали вибухи. Бо козаки не плачуть?
Співзасновниця та голова правління БФ «Голоси дітей» Олена Розвадовська звертає увагу батьків на те, що плакати — це нормально: «Дитині треба допомогти пережити емоції, батькам — зрозуміти ці переживання. І не казати дітям: «Чому ти ревеш? Ти ж мужик»... А дитині — сім років, на хвилиночку...
Якщо дитина плаче, коли бомблять чи стріляють, то слава богу. Це нормальна реакція на страх. Ми виховувались у «совку», коли будь-які емоції було прийнято ховати. Тому батькам треба пояснювати: радійте, що дитина плаче, бо є діти, які перестають говорити, замикаються. І це вже проблема».
Один із напрямів фонду — допомога дітям із особливими потребами. Зокрема дітям із аутизмом, чутливішим до звуків, запахів, дестабілізації. Наталія Масяк розповідає про хлопчика з Маріуполя, який два тижні провів у підвалі п’ятиповерхового будинку, де було багато людей. Через сильний стрес він втратив багато сформованих навичок. Однак досить швидко знову почав говорити й краще взаємодіяти з людьми після того, як із ним стала працювати психологиня фонду.
«Був іще один хлопчик із Маріуполя, який боявся гучних звуків і говорив лише одну фразу: «Дядябах», — продовжує Наталія Масяк. — Першими словами дитини стали не «мама» й «тато», а якийсь «Дядябах»… Ми з ним працювали. Психологи допомогли подолати страхи. Логопеди — розвинути мовні навички. Дитина почала краще спати».
Від Капітошки до Залізного Арні
В осередку в селищі Високе затишно. Працює проєктор: мешканці підводного світу пускають бульбашки в океані на стіні. Звучить спокійна музика. За допомогою креативного ростоміру можна з’ясувати, до кого ти ближчий: до Капітошки, Лесі Українки чи Шварценеггера.
Повільно збирається наступна група — це вже підлітки.
— Що новенького? Як тиждень минув? — питають у дітей психологи.
— Нормально, — відповідають діти.
Трошки вчилися, трошки гуляли.
«Досить часто ми стикаємось із проблемами в навчанні у дітей старших класів. Вони зараз здебільшого не бачать сенсу в освіті. Навіщо вчити тригонометрію, коли над головою літають ракети? Вони не до кінця розуміють, що на них чекає в майбутньому. Деморалізація загальна. Надто багато невідомості й невизначеності», — каже Наталія Масяк.
Тим часом Ольга та Юлія розпочинають заняття.
«Тема сьогоднішньої зустрічі — як упоратись із гнівом і злістю.
Як ви гадаєте, проявляти гнів або злість — це нормально? Чи це дуже погані почуття, які не можна проявляти й узагалі відчувати? А коли з’являються такі відчуття?»
Версій у дітей багато:
— Коли хтось нас образив.
— Коли хтось нас не розуміє.
— Коли хтось їв мою шоколадку.
«За що ми відповідаємо в цей період? За прояв своїх емоцій, правда? — скеровують дітей психологині. — Тож давайте будемо вчитися відповідати за ті емоції, які ми з вами відчуваємо. Як гадаєте, яким чином ми можемо скрасити негативні емоції? Що можемо зробити, аби вийти з цього стану? Можемо поплакати. Покричати. Не на іншу людину, а піти, наприклад, до лісу. Можна порвати папір. Пам’ятаєте, як ми рвали його на дрібні шматочки, а потім клеїли? Що ще ми можемо робити?»
І на це питання відповіді в дітей різні:
— Посміятися.
— Побалакати з друзями.
— Випити кави з тістечками.
— Послухати музику.
— Пограти у волейбол.
— Піти на танці.
— Побитися подушками.
— Віддубасити боксерську грушу.
— Віджиматися...
«Так, — посміхаються психологині, — після 50 віджимань кричати вже ні на кого не захочеться. Можна ще пообніматися з деревами наприклад. І ще потрібно пам’ятати: інша людина може не розуміти, що саме я відчуваю, без моїх слів. Тому буде круто, якщо ми навчимося говорити про це.
Але що робити, коли злюся я зараз, а танці в мене — тільки в середу? Коли поруч немає дерев і подушок і можливості все це виплеснути? І навіть каву з тістечком купити не можу. Але я можу помалювати».
Нейрохвилі — техніка для заспокоєння
«Техніка, яка називається «нейрохвилі», може дати великий ресурс, — розповідають психологині. — Коли починаєш це робити, ситуація, з якою стикнувся, вже не здається аж такою гострою. Потрібно сконцентруватися на тому, що засмучує, злить, на своїх емоціях. Взяти чорний олівець і аркуш паперу й від душі накарлякати що завгодно. А потім закруглити всі кути в місцях, де ці лінії-хвилі перетинаються. І, зрештою, можна розфарбувати порожнечі, які утворилися».
Олівці зашурхотіли по паперу.
Така техніка допомагає розслабитись, відволіктись. А інколи, занурившись у ситуацію, можна побачити в ній щось інше.
«Я дуже сумую за часом, коли була просто волонтеркою, приїжджала в село, розкладала свої манатки, витягала фарби й ватман, і ми з дітьми просто малювали, — згадує Олена Розвадовська. — Це був яскравий промінь у моєму житті, казковий. Дитинство — це те, що залишається з тобою в серці на рівні емоцій. І облаштована кімнатка тут — насправді другорядне.
У нашому фонді зараз працюють двоє дітей, із якими я познайомилася в Авдіївці, коли приїжджала туди в 2016–2017 роках, — Маргарита і Костя.
Вони жили на дальніх вулицях біля промзони — в одному з найгарячіших місць. У їхні двори постійно залітали осколки та кулі. Костя на своїй вулиці взагалі був один — усі діти повиїжджали. Маргарита, якій тоді було 11 років, жила на сусідній вулиці. Шкільні автобуси не їздили, й діти мусили ходити до школи пішки.
Вони розповідали: зранку просинаєшся й прислухаєшся — чи є обстріл? Якщо бахкає, то в якій стороні? Щоб обрати, якою дорогою безпечніше йти до школи…
Тепер Маргарита і Костя переїхали. Ми орендуємо їм житло під Києвом, в Ірпені. Їхніх хат в Авдіївці вже нема….
Зараз Рита — адміністраторка в київському осередку БФ «Голоси дітей». Костя працює в таборових програмах. Обоє набираються досвіду. Для мене це дуже хороший приклад того, що всі попередні роки моєї роботи не були даремними.
Ми досі спілкуємося з дітьми в Інстаграмі. Вони повиростали, вже пішли вчитися, працювати. Спочатку в них були різні настрої. Але після того, як ми ці роки разом потусили, сподіваюся, ці діти несуть із собою більше позитивних спогадів».
…Діти намалювалися. Розглядаємо абстракції, що вийшли в результаті. Хтось побачив місяць, хтось — бджолу. Хтось — руки. Чи вони щось дають? Чи відбирають? Чи підтримують?
У кожному зображенні кожен бачить щось своє:
— Це птах із відкритим дзьобом.
— Ні, це печери чи тунелі.
— Це — мізки!
— Так, голова і щелепа, вид зверху.
— На черепаху схоже.
— Більше на равлика…
— У такому форматі й проходять наші групи, — розповідає Ольга. — Ще є кінотерапія — підлітки обирають собі фільми й дивляться разом. Сьогодні буде ще доросла група.
— І отак цілий день — від малечі до «дорослечі»?
— Так, по суботах.
— Самі потім якісь групи відвідуєте? Чи потрібна допомога викладачам після такого інтенсиву?
— Так, відвідуємо. У нас є супервізії, інтервізії. У кожного — свій психолог.
«Звертатися по допомогу можна й потрібно. Ви точно не маєте героїчно витягувати все на собі. Це — не добра стратегія. Добра — просити про допомогу, — наголошує Наталія Масяк. — І це не означає, що ви не впоралися. Це означає, що ви дієте як дорослий: якщо мені потрібна допомога, я про неї прошу; і є люди, які готові мені її надати й зробити це максимально якісно. Ніхто не має залишатися наодинці з досвідом війни. І ми зі свого боку готові робити все, що вміємо».
У БФ «Голоси дітей» також є безкоштовна гаряча лінія, де працюють психологи. З 9:00 до 20:00 туди можна зателефонувати й розповісти про те, що турбує. Фахівці зорієнтують, де знаходиться найближчий осередок.
Тел.: 0800 210 106 (безкоштовно в межах України)
+38 099 198 57 95
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google