Підтримати
За спиною в демобілізованого після поранення солдата Андрія Лукашова — досвід бойового зв’язківця та рюкзак із купою документів: довідками, формами, виписками тощо.
Майже два роки тому після прильоту міни на бойовому чергуванні його відкопали з-під землі побратими. За чотири місяці він заново вчився ходити. Вибиратися з-під паперової лавини медичної системи довелося вже самому.
Подолавши кола бюрократичного мороку, Андрій вважає за необхідне поділитися й цим досвідом. У нього є чіткі відповіді на запитання з практичної сфери: «що», «як», «коли», «куди». Але відповідей на запитання категорії «якого...?» немає.
Можна казати про те, що складнощі виникають почасти через непорозуміння на місцях. Або через проблему в наказі. Або через прогалини в законодавстві. Можна казати ще про щось. Потрібно.
Із режисерів — у бойові зв’язківці
«Танцюрист» — таке формулювання військової спеціальності значилось у випускника режисерсько-хореографічного факультету в аналогу військового квитка, який видавали харківські військкомати в 1990-х роках.
«Тож виходить, що у разі війни я танцюю, — поплескує Андрій по «канадці», яка слугує йому опорою під час ходіння. — Що могли, те й написали. Тобто «хореограф» — це вони ще розуміли, а «режисер» — уже ні. Нехай буде танцюристом, вирішили».
У нього була давня травма хребта та виражений остеохондроз у всіх відділах із порушенням руху. За медичними нормами — «обмежено придатний».
«Мене два місяці не брали», — розповідає Андрій. А потім раптом узяли. Просто змінили одну літеру в статті — і я став придатний».
Діагноз тим часом нікуди не дівся й давався взнаки, починаючи з «учебки». Лікування було досить консервативне, тобто під час нападів болю в медчастині давали сильні препарати, щоб його купірувати. Після «учебки» відразу направили до 93-ї окремої механізованої бригади, до стрілецького батальйону. На бойові позиції «танцюрист» вийшов уже як старший зв’язківець роти. Там і залишався понад рік до поранення.
Позиція ретранслятора, де підтримували загальнобатальйонний зв’язок, потрапила під черговий обстріл. Бойове чергування. Пряме влучання міни.
«Нас обстріляли з міномета, мій напарник загинув. Якби мене не викопали з-під землі, то я б там і залишився. Це дуже важливий момент: із ким служити. Мене не покинули. І заступник командира роти, й мої побратими-зв’язківці відреагували досить швидко. Викликали квадроцикл, евакуювали. Окрема історія — як пораненому, котрий не може ходити, їхати на багажнику 50 на 50 сантиметрів. Причому дуже швидко, адже будь-якої миті може розпочатися обстріл», — згадує Андрій із того, що зміг запам’ятати в тому стані.
У нього була перебита стегнова кістка, спалася легеня, перелом руки, струс мозку. Відновити події можна за документами: перший стабпункт, другий, госпіталь. Йому здавалося, що минув тиждень. Насправді — близько 12 годин до операцій.
Операції на легені, фіксація кістки, важка хірургія. Але найважливіші речі, за словами Андрія, можуть відбуватися не в операційній, а в момент оформлення первинного документа.
Форма 100
Від цієї форми залежить усе, що буде далі. У ній фіксується головне: поранення бойове чи ні.
«Якщо ти дістав травму на завданні — це бойове поранення. Будь-яку травму. Хоч ногу підвернув, — пояснює Андрій. — У нас хлопці 2023-го на позиціях діставали сильні обмороження, а їм казали: оскільки в них не було обстрілу, це не бойове. Якщо, приміром, людині відрізали пів стопи чи пів руки внаслідок обмороження й не записали це як бойове поранення, вона може подати оскарження. Але минає час, за який їй виплачують лише зарплату та, як це називають, матеріальну допомогу. Належної премії їй не платять».
Більшість таких проблем, за словами Андрія, виникає, коли поранений боєць потрапляє до цивільних медиків. Як наслідок — відсутність виплат, проблеми з лікуванням, обмеження щодо відпустки.
«Цей момент дуже важливий: поранення на «нулі» завжди бойове. Й у формі 100 це має бути записано. А якщо ти в шоці? Оце — робота «замполіта», бойового медика роти та начмеда, в підрозділах лише три людини, які все це контролюють. От тільки начмед перевантажений усіма пораненнями, тому зазвичай покладається на замполіта й бойового медика. Але в останній роті, де я служив, на момент моєї демобілізації не було жодного бойового медика. У попередній були і медик, і замполіт. Можливо, тому в мене з документами плюс-мінус усе гаразд».
Додаток 5
Наступний ключовий момент, наголошує Андрій, такий: за законом людині, яка дістала поранення, мають оформити так званий додаток 5 або довідку про обставини поранення. «Додаток 5 мають оформляти впродовж п’яти днів, — каже він. — Мають, але ніколи за цей строк не роблять. Навіть у нашій бригаді, де добре налагоджені всі ці процеси. У середньому на оформлення цієї довідки йде від трьох тижнів до місяця».
У цьому документі кілька позицій: чи дістав боєць поранення, виконуючи певне бойове завдання, чи не перебував при цьому в алкогольному чи наркотичному сп’янінні, чи не отримав цієї травми, вчиняючи якісь кримінальні дії. Чи знаходився він на позиції за наказом, чи дотримувався техніки безпеки, чи був у засобах індивідуального захисту.
«Має бути видно: людина діяла за бойовим наказом. Є запис у журналі, є фіксація обстрілу — міна, FPV, немає значення. Усе це підписано командиром частини».
Це і є «паперова реальність» війни. Проблема в тому, що створюється вона за умов, коли писати найчастіше просто нема коли. За статутом бойові журнали мають вести на РОПах — ротних опорних пунктах, фактично за два-три кілометри від лінії бойового зіткнення, а іноді й ближче.
«Там не до цього журналу. Тому записи ведуть далі — на командно-спостережному пункті. І ведуть їх не завжди ті, хто має це робити. Теоретично — так званий діловод, хоча такої посади офіційно немає. Я особисто як зв’язківець вів цей журнал, причому неофіційно, тому що більше не було кому на той момент. Далі дані передавав безпосередньому командиру. А загалом його мають вести командири. Але вони перевантажені. Нині вийшло якесь розпорядження, що не тільки командири. Є батальйонний і ротний журнали, і нині ще ввели журнали взводів. І все це треба писати від руки. І все це перепрошите. Займатися нема кому, взводний розривається, бо він заводить людей на позиції, він сам на позиції, він виводить людей із позиції. Плюс у нього ще перебуває особовий склад у тилу, яким теж треба займатися. Це окрема історія. Але бойовий журнал — це основа багатьох армійських документів».
Своєю чергою додаток 5 — це фактично довідка на все життя. Вона потрібна для всього. Її часто плутають з іншими формами, але значення вона має особливе. Додаток 5 надає право на виплати, забезпечує оплату лікування, впливає на відпустку та подальший статус.
«Ця довідка настільки важлива, що її вважають корупціогенною. У районі міста Самар, колишнього Новомосковська, жоден нотаріус не береться засвідчувати копії цієї довідки. Ні за гроші, ні безплатно, як належить. У Харкові та Дніпрі роблять. У Хмельницькому мені зробили. За законом частина має видати додаток 5 у трьох примірниках. Але жодного разу я такого не бачив ні у себе в бригаді, ні у представників інших бригад», — каже Андрій.
Але як зробити копію, якщо людина не може ходити? Андрію, який лежав у госпіталі в Хмельницькому, в цьому плані пощастило. Замполіт госпіталю (військовий госпіталь — це військова частина) зібрав документи в тих, хто не міг ходити, зробив копії та повернув. Тобто людина зробила дуже добру справу.
Однак це було вже пізніше. Спершу Андрія перевезли до Добропілля. Потім — Дніпро, план стандартний: день-два — й далі на захід. Але через травму легені почалася двобічна пневмонія. Довелося ще тиждень пролежати, поки стабілізували. Далі — Житомир, зашили ногу, зробили операцію на руці, встановили пластину. Місць бракує, тому відправили до Романіва. Там Андрій понад місяць просто лежав і чекав, поки заживуть шви, щоб йому могли провести наступну операцію. Але за місяць у клініці, де обіцяли це зробити, місць уже не було. Тому за кілька тижнів військового евакуювали далі до Хмельницького, де й відбулась операція.
Потім був реабілітаційний центр під Хмельницьким. Від моменту поранення минуло чотири місяці. Протягом усього цього часу Андрій не вставав на ноги.
«Там я полежав у хірургії, нарешті зажили всі шви, й мене перевели на реабілітацію. І ось там почали вчити ходити. Уперше сів у крісло, виїхав на вулицю. І перша ВЛК в мене була там. Рукою я вже міг дулю скрутити, але, припустімо, показати середній палець іще не міг. Плюс у мене плече почало відмовляти й таке інше. Тривало лікування, три місяці мене ставили на ноги».
Першу відпустку після лікування Андрій отримав у січні 2025 року. Повернувся до Харкова. І тут почалась інша хореографія — медично-бюрократична.
Після виписки потрібно знову пройти ВЛК — уже для визначення ступеня придатності. Спочатку Андрій пішов на консультацію до військового госпіталю, де лікар дав досить суперечливі рекомендації й направив не на ВЛК, а до рідної частини.
«З одного боку, каже: «Вам треба пройти ВЛК на ступінь придатності, але ви точно не придатний, потрібна операція, кістка не зрослася. Але однаково їдьте до своєї частини, оскільки у вас відпустка закінчується. Повернетеся до нас, але перш ніж визначати придатність, ми вас іще прооперуємо». На все це офіцер моєї резервної роти сказав: «Ваш терапевт, вибачте, дов****б, тому що після ВЛК на придатність у вас зміниться статус. Так не робиться. Спробуйте піти до ТЦК і там хоча б пройти ВЛК», — розповідає Андрій. — Діловод у ТЦК виявився нормальною людиною, сам після поранення. Сказав: «Ні, я не можу тебе направити на ВЛК з визначення придатності. І видав направлення на ВЛК на продовження відпустки».
Травматолог ВЛК продовжив відпустку на 30 днів. Коли вона закінчилась, Андрій зробив черговий знімок і знову звернувся до ТЦК. Його знову відправили на продовження відпустки. Що робити, було незрозуміло. У відпустку можна відправляти лише чотири рази (за наявності статусу тяжкої травми), якщо це тривале лікування. Друга відпустка добігала кінця.
«Ніхто не міг до пуття сказати, що мені робити. Відповідно, наприкінці другої відпустки прийшов, показав знімки тощо. Мені сказали: «Це списання», — розповідає Андрій. — Приїхав до частини. І далі почався цирк. Бо в медчастині сказали, що не знають, що тут робити. Направили до амбулаторії. Добре, що в тому самому військовому містечку. Травматолог подивився всі мої діагнози, знімки. «Я не пророк, — каже, — зростеться кістка чи ні — не знаю». І виписав мені направлення на консультацію вже в Дніпрі, де до травматолога я потрапив лише за тиждень. І перше ж його запитання: «А чому травматолог посилає на консультацію до травматолога?» Я не знав, як йому відповісти літературною мовою.
Зрештою направили не на лікування, не на реабілітацію, не ще кудись, а на чергову ВЛК. Тут-таки, в Дніпрі, добре, що частина була дніпровська.
Тека паперів потовщала, скоро другий том заводитиму. Це при тому, що скрізь електронні документи. До смішного доходить. Припустімо, рішення ВЛК. Воно має бути в електронному вигляді. А видають однаково папірець. І лише він діє. Але на ньому є штамп: КОПІЯ ЕЛЕКТРОННОГО ДОКУМЕНТА».
На ВЛК теж черга. У цей час уряд раптом вирішує ввести всіх до єдиної електронної черги — і військових, і цивільних. 1 квітня її запускають у роботу, й вона «лягає». Усі черги порушено.
«Треба віддати належне лікарям, медсестрам, секретарям ВЛК. Вони йшли назустріч моїй ситуації. Їм усе було зрозуміло. ВЛК я пройшов за день. Це рекорд. Я доходжу до травматолога. Він мені каже: «Друже мій, давайте по-чесному. Ми можемо вас списати на пів року. І далі лікуйтеся самі. Але вам іще потрібна операція, реабілітація. Це буде коштом Міністерства оборони. Давайте лікуватися».
Лікар виписує направлення на лікування. Але щоб отримати рішення ВЛК, на цю саму копію електронного документа треба чекати ще тиждень. За цією довідкою Андрія направляють на лікування до лікарні в Дніпрі.
«І тут теж історія. У мене є рішення ВЛК, де чітко зазначено конкретну лікарню. Я приїжджаю до своєї медроти, мені дають іще направлення до тієї самої лікарні. Приїхав до Дніпра. Там мене не приймають. Кажуть: «Вам треба ще поїхати до госпіталю й звідти взяти направлення». Й отут мене вже порвало. Оскільки сьома вечора. Я ледь доїхав. У мене вже нога відпадає, я вже починаю затинатися.
«Гаразд, — кажуть, — почекайте, ми зараз вирішимо. Однаково потрібен папір». І тоді вони викликають спеціально для мене «швидку». Везуть до військового госпіталю, де травматолог дивиться на мене, на мої папери й каже, що все окей, узагалі проблем немає. Ставить печатку, дає направлення. Мене везуть назад і нарешті кладуть до лікарні».
У лікарні Андрій довго не затримався. Тому що, за його словами, у Дніпрі взагалі не затримують, намагаються відразу евакуювати далі. Там постійний наплив поранених, потрібно звільняти ліжкомісце.
«Мене відправляють до Кам’янця-Подільського. Там дивляться документи, кажуть: «Ми не знаємо, що робити, ми вас відправляємо у відпустку». Отримую на руки чергове рішення ВЛК і їду до Харкова».
Тут починається інша лінія, з’являється ще один ключовий документ.
Додаток 6
Додаток 6 потрібен для отримання статусу УБД. Там написано, де й коли військовослужбовець перебував на бойових позиціях. Фактично це довідка, на підставі якої видають посвідчення учасника бойових дій.
«Із якихось невідомих мені причин що в нашій частині, що в інших видача цієї довідки — завжди камінь спотикання. Є така, скажімо, заміна або квазідовідка, форма 12. У ній — приблизно така сама інформація, крім одного рядка: де саме людина була на бойових. Це єдина відмінність. Але, як виявилося, ця форма 12 ніде нікому не потрібна. Частина зобов’язана видати додаток 6 за першим запитом військовослужбовця. Й отут з’являються незрозумілі умови. Наприклад, у частині можуть наполягати на тому, щоб військовослужбовець обов’язково повідомляв у рапорті, куди саме потрібна ця довідка. Однак ніде в довідці не зазначають, для якої установи її видано. З незрозумілих причин таку довідку видають із «великим скрипом».
Андрій каже, що всі документи, які він перелічує, зав’язані на державні гроші, тож йому зрозуміло, чому з видачею їх у штабах виникають проблеми.
«Проте ви ж видаєте УБД на підставі цього додатку 6, не зі стелі. Так, звісно, ви намагаєтеся швидше зробити хлопцям УБД, щоб вони, наприклад, могли безплатно в громадському транспорті їздити, оформити пільги з оплати комунальних тощо. Але коли людина прийде з цим УБД без додатку 6 до ЦНАП, їй скажуть, куди це засунути. Все. Так, потім у частині кажуть: подавайте до суду. Хто до якого суду подаватиме? Людина приїхала на п’ять днів оформити собі пільгу з ЖКГ. Вона завтра знову на нулі. Ну, тобто це не по-людськи».
Тому додаток 6 — важливий документ, який необхідно оформити.
Танці тривають
Чергова відпустка добігає кінця, потрібно знову оформлятися. Однак тепер у ТЦК нові правила: спершу — консультація, потім — рішення. Андрію видають направлення до травматолога, від якого вперше за тривалий час він чує щось корисне про відновлення здоров’я.
Але далі — знов армійська логіка. Щоб потрапити на реабілітацію, потрібно, аби в документах було написано «стаціонарне лікування». Андрій розраховує на санаторій або центр відновлення для реабілітації, а отримує… операцію.
Йому викрутили два болти з конструкції в нозі та замінили на один із люфтом. Це дало змогу кістці почати «працювати». «Після цього почалося зрощування. Доти — взагалі ніяк. Чому цього не сказали зробити раніше — незрозуміло», — розповідає Андрій.
Після операції — знову частина, медрота, ВЛК. І знову — абсурд. На комісії, де вирішується доля травмованих бійців, немає травматолога. Є хірург, який і відправив на реабілітацію.
Наступний етап — знову Дніпро. Там відправляють на стаціонарне обстеження. Фактично — просто полежати. «Вони переписують діагнози з однієї виписки до іншої. Все».
Черга, яка може зробити дезертиром
Далі — знову ВЛК. Електронна черга. І несподівана проблема: строк проходження комісії обмежений, а черга — довга, візит до останнього лікаря не вкладається у визначений термін. Це означає ризик отримати статус СЗЧ — самовільного залишення частини, навіть якщо ти проходиш комісію, дієш за направленням. Потім потрібно доводити, шукати адвокатів, витрачати гроші та нерви. Частина, в якій служив Андрій, не стала подавати. Але такі випадки, за його словами, трапляються.
За результатами ВЛК статус — «обмежено придатний». Із формального погляду — служити може, фактично ж — ледве ходить. Далі — спроба оформити інвалідність (колишня МСЕК). І тут іще один глухий кут — ані ВЛК, ані медрота не можуть направити туди. Це робить сімейний лікар.
Однак сімейного лікаря в Андрія немає. В обласній лікарні скасували сімейну медицину саме в період служби, тож декларацію автоматично було розірвано, а нову зі зрозумілих причин укласти не вдалося. Він іде до приватної клініки й отримує відмову.
«Ви — військовослужбовець. Ми не можемо», — каже терапевт і ховає очі. Я питаю: «На підставі чого не можете?» «Ну, отак...»
Зрештою Андрій знаходить лікаря в районній поліклініці. Документи приймають. Черга на лютий, на вулиці — вересень.
«Тут телефонують мої побратими. «Андрюхо, повертайся, діловодом будеш». І він їде до Краматорська обмежено придатним. Врешті-решт викликають на комісію, приїжджає до Ізюма.
У підсумку все-таки списали. «Отакі танці. І як це все оптимізувати — я не розумію», — резюмує Андрій.
Замість епілогу варто ще раз перелічити тріаду життєво необхідних документів:
Форма 100 → фіксує поранення (первинний меддокумент);
Додаток 5 → підтверджує обставини;
Додаток 6 → підтверджує участь у бойових діях (для УБД).
Інші запитання призначено для тих, хто може дати на них відповідь.
Колишній фельдшер медпункту однієї з частин Олександр Чистяков уважає, що це не системний глухий кут, а «нюанси», які виникають, коли людина залишається наодинці із системою.
«Більшість цих проблем вирішується нормальним супроводом із боку начмеда, — каже він. — Своїх хлопців я по змозі намагався вести скрізь, де міг, тому в них питання закривалися набагато швидше. Вперше ти можеш їхати етапом евакуації, куди направлять, але потім уже варто шукати конкретного профільного лікаря. Потрібно домовлятися й просити направлення до частини саме до нього — через госпіталь або як завгодно. У мене був схожий випадок: возив бійця скрізь, поки не знайшли лікарів, які реально допомогли.
Форму 5 я видавав за п’ять днів або навіть швидше. В одних бригадах це поставлено краще, в інших — гірше. Не виходить по-людськи, отже, потрібно вимагати за законом.
Лікуватися можна через ТЦК. Потрібно звернутися до будь-якої місцевої лікарні по консультаційний висновок (форма 28У), де буде написано: «Потребує стаціонарного лікування». Цей папір необхідно принести до ТЦК, й вони відправлять на лікування без питань.
Форму 6 справді не дуже люблять видавати. На її підставі можна пов’язати з бойовими діями не лише поранення, а й хвороби — інфаркти, інсульти тощо. Тому й видають «зі скрипом». Це свинство, звісно, але юридично вони не мають права її не дати. Якщо не видають, потрібно домагатися через адвоката.
Бюрократії багато, це факт. Але якщо чітко пояснювати порядок дій, проблем буде значно менше».
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google