Як зрозуміти Україну. Сторонній погляд на особливості менталітету

Українці - дивовижна нація. З одного боку, вони здатні на колосальні звершення. З іншого - послідовність вчинків і їхня логіка часто вганяють у ступор представників інших народів.

Написав це і думаю: заслужив фразою звання "капітан очевидність" чи ще ні? А якщо подумати? Над тим, чим нація відрізняється від інших. Не розставляючи ознак за категоріями хороший/поганий. Просто перелічуючи, наводячи приклади. А потім помізкувати, що може слугувати ресурсом для розвитку суспільства, а які особливості - в їхньому нинішньому прояві - є гальмом. Цей текст саме про це. Тим більше що за останні два-три роки я неодноразово звертався до теми. Без емоцій, з гумором і навіть із роздратуванням. Усякого було. Тепер спробую звести, так би мовити, погляди з різних боків.

Особисті враження, або Стадії культурного шоку

Поживши певний час в Україні, я виділив для себе основні етапи циклу сприйняття подій на території "від Сяну до Дону". Поговоривши з кількома земляками-білорусами, зрозумів - у 90% моїх співрозмовників реакція приблизно така сама. З аналогічними емоціями. Поспостерігавши за земляками, які бувають тут наїздами, лише ствердився в думці: схема працює.

Отже, чотири фази сприйняття білорусом подій в Україні. Та й самої України.

1. "Цукерково-букетний період". Відносно нетривалий час (від місяця до півроку), коли людина насолоджується свободою і легкістю буття. Справді, українці можуть дати фору будь-яким іншим народам у тому, як не забивати голову складними схемами причин і наслідків проблем, чиїхось вчинків тощо. Це приваблює.

2. Друга фаза - різке нерозуміння. У білорусів викликає шок ставлення українців до логіки й причинно-наслідкового зв'язку. Найпоширеніші реакції приблизно такі: - "WTF?", "А де логіка?", "Що вони роблять - себе ж угроблять!" Але одні не розуміють, інші (читай вище) з неймовірною легкістю ставляться до всього, що відбувається.

3. Слідом за нерозумінням настає така реакція, якнеприйняття. Різке. Поведінкові схеми спричиняють шквал негативних емоцій. На всіх рівнях. Спостерігати, як замість використати звичні алгоритми і просто логічні послідовності дій люди винаходять велосипед, стає нестерпно. Найнеприємніше - неможливість зробити щось самому. Змінити не можеш і шаленієш. На цьому етапі багато білорусів зарікаються - "не повернуся" (хоча частіше зарікаються трохи раніше: на межі другого й третього етапів).

4. Фаза - прийняття. Підхід простий - "Ну так прикольно ж!" На цьому етапі з'являється повне розуміння (або, точніше, - відчуття) процесів в Україні. Пояснити логікою не можеш. Але всім нутром знаєш суть фрази - універсальної відповіді: "Це - Україна!" А також узнаєш розмаїття змісту слів "тю", "та да", "тому що", "отож-бо", "я так хочу", "отакої" і "тощо".

Далі цикл. Із кожним витком спокійніший. Але ти розумієш - Україна засмоктала. Тебе питають: "Якого біса намагаєшся допомогти? Таж тут жодної логіки". А ти відповідаєш: "Це - Україна".

Самі фази описано давно. Це те, що зветься культурним шоком. На цьому можна було б і зупинитися. Але...

Ключові відмінності українців

Природно, не претендую на роль оракула або істини в останній інстанції. Це враження мої і мого кола спілкування - білорусів, чехів, поляків, британців, американців та й самих українців. Деколи підкріплені соціологією. Однак ніщо не вічне - змінюються стереотипи, змінюються простори реакції.

Стиль мислення. Є такий вислів: "Думаю серцем". Це на 100% про Україну й українців. Серце - емоції. Оглядьтеся довкола. В дизайнерів є крилата фраза: "Немає чорного і білого - є відтінки сірого". В Україні навпаки. Є "зрада" і є "перемога". Те, що між ними, - мить на перемикання з першого стану в другий. І мова не тільки про політику. Мова про сприйняття життя. Українці емоційні, добрі, чуйні й швидкі на реакцію. При цьому, що логічно для мислення емоціями, бувають непослідовними. Свого часу я наводив приклад відмінностей між українцями і білорусами на прикладі "образи". Слова, очевидно, поцілили в точку - їх почали цитувати. Вразливість і відхідливість проявляються скрізь, починаючи від побутових стосунків і закінчуючи політикою. Навіть з сусідами є два стани: дружимо або ображені одне на одного. Середнє зустрічається рідко. У політиці - так само. "Закохалися" у політичну силу - ладні заради лідера всім іншим "пащі порвати". А вже за місяць-два розчарувалися й готові "порвати як Тузик грілку" самого політика.

Неповага до влади. Для українця взагалі лаяти владу нормально. Це нормально для всіх націй. Але одні це роблять пошепки, інші - відкрито. Українець не поважає владу у принципі. Тобто високопосадовець для українця - ніхто. Облишмо майдани й звичну фразу "не сподобаються - скинемо". Візьмімо класиків. Будь-яка влада земна сприймається як прикре непорозуміння. І не більше. Для українця нормально скористатися чортом як засобом пересування. Або приїхати до імператриці по її взуванку, бо Оксані закортіло царських черевичків.

Українець зазвичай поважає співвітчизника, який вибився в люди. Але не як носія владних повноважень. Просто молодець, зумів. При цьому "молодець" прикладом для наслідування не стає. Поваги до посади, природно, також ані найменшої.

Неповага до норм і правил. Воно цілком природно. Якщо мислиш серцем, якщо ключове слово "хочу" і поваги до влади немає, то як тут може йтися про виконання законів, правил, норм. Мислити серцем означає "я хочу". Сьогодні, зараз. І крапка. Якісь норми, правила тощо - лише прикра перешкода.

На фразу dura lex sed lex є геніальна своєю простотою відповідь "сам дурень!". В Україні якщо не можна, то можна. Якщо ніхто не бачить - тим більше. Це стосується як простих людей, так і представників тієї ж таки влади.

Українець не збирається виконувати жодних законів, бо за них проголосували "ці продажні депутати". І норми запроваджує "ця злочинна влада".

Представники влади тим більше не поспішають дотримуватися ухвалених ними ж правил. А навіщо? Вони ж "самі їх придумали".

Дуже простий і примітивний приклад: червоне світло на пішохідному переході. В Україні йдуть. Знають, що не можна. Але: "Ніхто ж не бачить", "Машин немає", "Нікому не заважаємо". У моїй рідній Білорусі стоять. Бо й машина може з'явитися, і не факт, що ніхто не бачить.

Причинно-наслідковий зв'язок. Із цим - біда. Причому на всіх рівнях. І мова не тільки про політику. Просте слово "хочу" мало співвідноситься із запитанням "а що в результаті?".

Як приклад наведу кілька ситуацій, що особисто мене шокували.

Вулиця і транспорт. Зазвичай навіть у години пік у метрополітені Європи й США люди стають "лійкою", де вузьке місце - двері. І дають спокійно вийти пасажирам. В Україні навпаки - створюють "горлечко від пляшки". А найчастіше намагаються ввійти, поки інші не вийшли. Так, мовляв, швидше. Хоча що швидше вийдуть пасажири, то швидше зайдеш.

Усередині транспорту обов'язково є люди, які стоять біля виходу. Це не означає, що вони виходять на наступній станції. Але вихід загороджують. Люди виходять і заходять повільніше, самому "стоятелю" можуть відтоптати ноги. Та нічого...

Ставлення до своєї землі. Викинути сміття, той-таки недопалок під ноги - нормально. Насіння на вулиці, фантики. Сором'язливо сховати пляшку в кущі. І при цьому казати, що "землю/місто/село заср*ли!". І стверджувати, що любить країну. Але запитання "Якщо любиш, навіщо смітиш?" - небезпечне. Бо викликає надзвичайно агресивну реакцію.

Маленька паралель з Варшавою. Домашніх улюбленців багато. І вони, скажімо так, гидять. Іноді - на хідниках. Років вісім тому група молоді в кожну таку купу в центрі міста протягом двох тижнів ставила маленький національний прапор. Був скандал. Але подіяло. Спробуйте уявити таку акцію, наприклад, у Києві.

Автомобіль. Людина може купити нову машину. Дорогу. Але не поспішати із зимовою гумою. Ременів безпеки "застібати не треба" - це чули всі. Або класика: дитина не в дитячому кріслі й не пристебнута. Часто на передньому сидінні і/або стоїть. При цьому "турботливі батьки" перед постом поліції просять чадо сховатися…

Політика. Начебто всі за компетентну владу. Звісно. За чесні вибори. Безперечно. Але перед кожною електоральною кампанією виникають запитання: "А що нам кандидат цього разу роздаватиме? Ну хоч асфальтом двір закатає?" При цьому частина людей не проти заробити на мітингу, постояти в наметі, помахати прапором, повісити банер на свій балкон. Не обов'язково за ту силу, за яку збирається віддати голос. Не думаючи при цьому, що в такий спосіб допомагає вішати локшину на вуха іншим.

Зате відразу після виборів влада стає жахливою - і "голоси купили", і люди "навибирали невідомо кого".

Або ті ж таки політичні програми. Люди думають серцем: сподобався лідер або гасло - йому голоси. Запитання "як?" і "яким чином?" не особливо популярні.

Люди хочуть змін за помахом чарівної палички. Зараз. І щоб відразу стало добре. Люди на багато що готові заради таких казок. Погана влада - знести! Це легко. Але на запитання "що далі?" відповіді, як правило, немає. Ну або, точніше, є - гасла. Іноді особистість. Новий улюбленець, який невдовзі теж розчарує. І знову "зрада" і "знести". У надії, що ось тепер, нарешті, з'явиться той самий, ідеальний, з німбом над головою.

Релігійність. Українці - нація релігійна. Українці - православні. Про це доводилося чути не раз. Ба більше, фрази сприймаються як аксіома. Але якщо копнути глибше, не все так просто.

Так, понад 74% населення вважають себе православними. Але найбільшою групою вірян є не паства УПЦ КП. І тим більше не УПЦ МП. Це категорія, яку відносять до "просто православних". Таких, згідно з даними групи "Рейтинг", - 39,1%. Причому в низці центральних областей - більш як половина з тих, хто назвався "православним". Але ж будь-яка релігія - це своя догматика, система поглядів, своя ієрархія. І вірянин, природно, приймає основи віровчення.

У цьому випадку маємо іншу картину. Просто назвалися "православними" - це означає, що вміємо хреститися й свічку в церкві поставити, коли що. А далі, мовляв, диво. На такому ґрунті з'являються "православні екстрасенси", "народні цілителі", "провидці" тощо. Такі люди не прочитають по пам'яті навіть символу віри й не відрізнять православної редакції від католицької. Ця категорія схильна вірити і в Христа, і в переселення душ.

Навіть серед вірян, які належать до тієї чи іншої конфесії, ситуація не ліпша. Догматика приходить через освіту. Або, як мінімум, - регулярну участь у житті церкви: відвідування богослужінь, освітніх курсів. Та от лихо - вірян-практиків мало. За даними Центру Разумкова за 2013 р., у православних церквах частка вірян, які відвідують храми хоча б раз на тиждень, - близько 15%. У греко-католиків ситуація краща - понад 30% регулярно (раз на тиждень або частіше) ходять до храму. Тобто говорити про сталу належність до якогось віровчення було б занадто оптимістично. Люди найчастіше навіть не розуміють основ віри. А джерелом інформації про догматику стає "кума, яка на свято до церкви ходила". У результаті - "пророцтва" й молитви перед бракованими склопакетами.

При цьому сама релігійність традиційно входить до ТОП-10 ціннісної шкали українців. Церква - у лідерах серед інститутів, яким українці довіряють.

Але ж церква - це клір. Зокрема його освітній рівень. Якщо люди вірять церкві, вони вірять священикові. Він впливає на спільноти.

Із кліром так само проблема. Одні церкви довго були в підпіллі, інші - під невсипущим оком радянської влади. Така ситуація, на жаль, не створювала передумов для блискучої релігійної освіти.

Так, один з греко-католицьких священиків запевняв мене, що теорія відносності й тим більше теорія великого вибуху за своєю суттю антирелігійні. І це при тому, що словосполучення "великий вибух" сформулював Жорж Леметр - католицький чернець. Він же автор математичних викладок про розширення Всесвіту. Член Папської академії наук...

Або інший приклад. Символ віри. В українському перекладі слова про втілення Ісуса Христа: "Він задля нас, людей, і нашого ради спасення зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і стався чоловіком"... Дивно. У латинському варіанті et homo factus est. homo... У грецькому слово"ἐνανθρωπήσαντα" перекладають і "був народжений", і "став людиною". В українській мові для таких тонкощів є слово "людина". Але використовують саме "чоловік". Усі, крім УАПЦ.

Відмінність маленька. Але, з огляду на рівень релігійної освіти населення й авторитету релігії, отримуємо одну з причин, через яку суспільство називають патріархальним. Адже Христос був "Чоловіком", а не "Людиною"…

Мала мобільність. Українці - домосіди. Згідно з даними соціологів, понад 40% населення протягом останніх 10 років не виїжджали за межі своєї області. Це в середньому. Але якщо поглянути на лідерів "немобільності" всередині країни, то маємо два полюси - Західна Україна і т.зв. Південний Схід. Про поїздки за кордон краще не згадувати. 10% населення, які "були за кордоном" за останні два-три роки, - надзвичайно низький показник. Причому левова частка цих людей їде або на "все включено", або на роботу. Часто нелегалами. Що істотно обмежує коло спілкування.

Виходить, що значна частина жителів країни судить про своїх співвітчизників з розповідей, казок і телекартинок. Це як добровільна резервація. Причому вона заважає розвиткові самих місцевих спільнот. Адже для засвоєння нового маєш бути готовим до того, щоб почути. Зрозуміти, що інші ціннісні системи координат - норма. Не всі люди - українці. І не всі так думають. У країнах ЄС до цього прийшли давно. Достатньо подивитися на кількість спонсорованих програм по лінії міграції, шкільних обмінів, культурних контактів. Це не просто картинка. Це розширює кругозір, змінює суспільство.

А наразі виходить, що євроінтеграція України - швидше, казка для дорослих. Адже більшість людей не знають, що таке ЄС. Або не можуть сприйняти, бо система цінностей докорінно відрізняється. Одні сформували в голові "райську картинку". Інші - "гейропу". І це не тільки в політиці. Є "своє бачення, як там у них" в Україні і на побутовому рівні. Це бачення люди готові "захищати". І, не маючи навичок спілкування з носіями інших культур, вони не можуть правильно подати свої аргументи. А вже тим більше - почути аргументи опонентів.

Система, до речі, починає потроху змінюватися. Зверніть увагу, що та ж таки теза "європейського шляху" України набрала сили приблизно з 2009-2010 рр. У цей час кількість заробітчан у країнах ЄС перевищила кількість трудових мігрантів у РФ. Приклад Львова, який за 15 років фактично став мультикультурним. Причина не у виїздах. А в приїздах. Туристи - теж носії своєї культури. Як у приказці: "Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори".

Та чого далеко ходити. Візьмімо соціальні проекти того ж таки Ахметова. У свою компанію він традиційно брав вихідців зі Сходу. І бачив проблеми, створювані малою мобільністю. Якісних кадрів було мало. У результаті олігарх почав спонсорувати освіту для українців за кордоном. Розрахунок простий - підготувати менеджмент для себе.

Що далі?

Я не схильний називати щось поганим, а щось хорошим. Є своя специфіка й шаблони реакцій. Як їх використовувати, залежить від цілей. Адже щоб рухатися у будь-якому напрямку, треба знати, хто ти і де перебуваєш. Визначити, так би мовити, точку старту.

Наприклад, для РФ було критично важливо посилити культурні резервації, містичність сприйняття і грати на цьому, продаючи картинку. Що, до речі, було легко - використовувати особливості завжди легше, ніж моделювати алгоритми поведінки. Щоправда, Кремль не врахував динаміки розвитку. Адже та ж таки мобільність населення, туристичні потоки впливають на критичність сприйняття. Тому в Криму "пройшло", у Донбасі "пройшло із застереженнями". А от у регіонах, де люди спілкувалися, думали, критикували й сперечалися, вже сталася осічка.

А якщо хочемо йти в іншому напрямку? Проблеми? Аж ніяк. Можливості й теми для роботи. Навіть така річ, як неповага до законів і влади.

Українці емоційні. Вони люблять швидкі рішення. А тому вони геніальні тактики. Швидка реакція, дія відразу, формування нової системи, незважаючи на ухвалені закони й норми, дозволяє швидко й ефективно вирішити проблему. Або принаймні зняти гостру фазу кризи. При цьому методи, які обирають нащадки козаків, часто заганяють у глухий кут опонентів.

А от зі стратегією гірше. Тільки-но треба виконувати закони й довго слухати (і чути) опонента - біда. Запитань більше, ніж відповідей. Силою міняти менталітет не вийде. А от вносити свої корективи - розширювати кругозір - вже так. Приклад тієї ж Білорусі. Країна задумалася про реформи. І перше, що було зроблено:

- запустили програму МОСТ з ЄС, у рамках якої 1500 керівників з держсектора і бізнесу стажуватимуться від кількох тижнів до місяця в аналогічних структурах європейських країн. А потім прийматимуть у себе "гостей". Завдання просте - не подивитися в складі "групи політичних туристів", як там у них. А спробувати зробити. І навіть якщо 1/3 з них перейме щось корисне - це 500 керівників на шість областей;

- стандартизували бізнес-освіту. І ухвалили програму держпідтримки курсів МВА. Із залученням дуже дорогих викладачів, із цільовими показниками: не менше ніж 1500 випускників до 2020 р. Знову беремо 1/3 (припустимо, що 2/3 - неефективне замилювання очей). Маємо ще 500 хороших керівників, з яких половина - за "держзамовленням", тобто повинні відпрацювати. Це, повторю, на шість областей. Непоганий кадровий резерв.

В обох випадках маємо крім освіти ще й міжкультурне спілкування: або "люди поїхали", або "викладачі приїхали".

Що ж до загальної мобільності, то тут у сусідній країні ситуація краща. Білоруси вже три роки поспіль - світові лідери за кількістю шенгенських віз на душу населення. Але розмова про розширення програм візитів триває. Як і про потенційне зняття візових обмежень.

Україні нічого не заважає робити щось подібне. Або придумати свої формати. Де ключовими є освіта і міжкультурні контакти. А також допомогти релігійним організаціям у "підвищенні якості їхнього кліру". Та тут окрема тема - такі речі досить делікатні й не терплять сокирного втручання світської влади.

Що ж до мобільності, то безвізовий статус - лише ресурс. Треба думати, як ним скористатися. І, звісно, потрібні поїздки всередині країни. Ті ж таки шкільні обміни.

До речі, навіть у негативних подіях є позитив. Війна в Донбасі підняла мільйон переселенців. Це навички спілкування як для вихідців зі Сходу, так і для людей, які живуть у місцях переїзду. Міняються всі. І найбільше змінюватимуться діти. Це добре, це майбутнє. Те саме стосується мобілізацій.

Так, війна - трагедія. Але треба шукати ресурс навіть у таких подіях. Не для "повісити на стіну", а для розвитку своєї країни.

Головне - вирішити, куди йти. І визначити, хто ти є. І тоді "все буде Україна!".