Підтримати
У Бучі 5 березня, під час окупації, згоріло в автомобілі четверо людей. Дві бучанки — Жанна Камєнєва та Марія Ільчук, а також 14-річна Аня з мамою Тамілою Міщенко.
Жанна, яка всіх переконала їхати, була за кермом. Останнє, що отримав від Жанни її чоловік, було sms-повідомлення: «На нас їде ворожий танк». Це сталося близько десятої години ранку майже на перехресті вулиць Яблунської та Вокзальної.
14-річна Аня Міщенко, як пригадує її брат Женя, до останнього не хотіла їхати й просила маму залишитися разом із братом і бабусею в Бучі. Дівчинка мала талант до малювання і своє життя планувала пов’язати з творчістю.
Марія Ільчук не поїхала з дочкою в Рівненську область, боялася, що не витримає важкої дороги, бо у неї були хворі ноги. Але погодилася їхати з Жанною, коли побачила, які звірства окупанти коять у Бучі.
Автомобіль Жанни знайшли не одразу, оскільки шукали бус синього кольору. Внаслідок вибуху фарба на авто вигоріла, й він став білий. Військові ЗСУ, які зайшли в Бучу 2 квітня, після того, як російські військові залишили місто, не одразу збагнули, що в машині були люди. Від обгорілих тіл залишилися лише окремі фрагменти.
Чоловік Жанни Геннадій, який зараз служить у Збройних силах України, переконаний, що її вбили російські військові. Вони стояли на блокпосту на розі вулиць Вокзальної та Яблунської.
За словами Геннадія, російські військові могли стріляти в автомобіль Жанни з РПГ і БМП.
Як волонтерка Жанна рятувала людей і загинула
Чоловік Жанни, яка вивозила людей з Бучі, у перший день повномасштабного наступу пішов на фронт у лавах ЗСУ. Про те, що дружина зникла, він дізнався, перебуваючи далеко від Бучі.
— Коли саме вам вдалося розшукати авто дружини?
— Машину Жанни ми знайшли вже через місяць після того, як вона перестала виходити на зв’язок, — 5 квітня. Автомобіль важко було впізнати, він повністю обгорів і вигорів усередині. До того ж, чому так затягнулися пошуки, бо він став повністю білим, хоча був синього кольору.
Повз цю машину на розі вулиць Яблунської та Вокзальної, яку в ЗМІ називають дорогою смерті, пройшло багато людей — військових, журналістів, цивільних, але ніхто не думав, що всередині є людські тіла. На перший погляд вона була порожньою, настільки сильно вони обгоріли.
Від Жанни лишилися фрагменти. Авто я впізнав спочатку по фото журналістів у ЗМІ, а потім, коли сам приїхав, перевірив по VIN-коду, знайшов залишки чашки Жанни, ключі від машини.
— Коли ви востаннє спілкувалися з дружиною?
— Зранку 5 березня Жанна мені зателефонувала і сказала, що приїхала в Бучу і бачила, як на нашу вулицю Леха Качинського зайшла ворожа техніка. Я попросив її бути обережною, а вона відповіла: «Я тебе дуже люблю». Це були її останні слова.
Десь о 10-й годині я отримав від неї sms-повідомлення: «На нас їдуть ворожі танки». Вона мені телефонувала, але у мене тоді не було зв’язку, і повідомлення прийшло аж об 11-й. Прочитавши, я одразу почав їй телефонувати, йшов виклик, але трубки ніхто не брав. Можливо, перед тим, як убити, у них забрали телефони.
— Ви сказали, що Жанна повернулася в Бучу? Чому вона не залишалася в безпечному місці, якщо виїздила з міста?
— 26 лютого Жанна повезла дітей за Житомир до родичів, а сама повернулася в Бучу. У нас двоє дітей — хлопець і дівчина 12 і 15 років. На той час я вже був у ЗСУ. Мене викликали 24 лютого.
Жанна в Бучі розвозила людям продукти з нашого магазину і по можливості вивозила знайомих і тих, хто просив про допомогу. Займалася волонтерською діяльністю.
3 березня вона мені ще казала, що приїдуть люди й заберуть уже останні продукти. 4 числа вона приїхала додому в Бучу, переночувала і 5 березня вже хотіла їхати в Ірпінь.
Зараз мені трохи легше, а то навіть говорити не міг на цю тему.
Нещодавно мені люди прислали sms, що хотіли б її обійняти та подякувати за те, що вона вивезла їхню родину.
Ми два дні чекали, поки приїде поліція. Ми всі тіла розклали по мішках. На кладовищі вже разом із поліцією робили опис тіл. Було дуже багато викликів у поліції. По сто викликів на день. Вони просто фізично не встигали.
Поліція зафіксувала смерть, а потім тіла направили на експертизу до Вишгородського моргу. У висновку написано, що загинули внаслідок воєнних операцій. Але причину смерті встановити не вдалося через «різке обвуглення тіла». Так написав судмедексперт у висновку. Я як військовий припускаю, що в машину стріляли або з РПГ, або з БМП.
— Як Жанна допомагала фронту з початком російської агресії 2014 року?
— Тоді ми їхали в Дебальцеве з волонтерами з Бучі, везли гуманітарну допомогу. Вона попросила нас узяти її з собою, бо у неї там чоловік на фронті. Маленька, худенька, але така з характером.
Ми перший раз забрали передачу, а її з собою не взяли, тому що було небезпечно. Другий раз так само забрали передачу. Втретє вона до нас прийшла й сказала, що отримала вже водійське посвідчення, і якщо ми її не візьмемо, то вона поїде сама на машині. Довелося її брати з собою, і після цього вона їздила з нами постійно. Ми взяли під опіку інтернат у селі Гірське, поблизу Золотого, і їздили туди до дітей на свята.
Вона залучила багатьох знайомих до волонтерства, нам багато людей допомагало. Навіть уже 2019-го, коли Гена був удома, вона просила, щоб ми взяли її з собою. Вона всім серцем переймалася проблемами військових. А до дітей в інтернат ми їздили щороку на День Миколая.
Маленька художниця Аня та її мама
Двох пасажирок, яких Жанна намагалася вивезти з Бучі, рідня відмовляла від поїздки. Брат маленької Ані Міщенко 29-річний Євген пригадує, як просив їх залишитися й чекати офіційного зеленого коридору. Як відомо, перший зелений коридор у Бучі був погоджений 9 березня. Через чотири дні після спроби жінок вирватися з пекла.
— Як так сталося, що мама й Аня поїхали, а ви залишилися?
— На початку війни ми були разом із мамою, сестрою й бабусею в квартирі по вулиці Тарасівській. Мама із сестрою вирішили виїжджати зі співробітницею мами Жанною. Я лишився з бабусею, якій 83 роки. Ще з початку війни я сказав мамі і всім, що якщо й будемо їхати, то всі разом і тільки автобусом, офіційним зеленим коридором.
Ми налагодили побут на вулиці Тарасівській, об’єдналися із сусідами, ходили по воду, готували їжу в дворі наших будинків.
Я говорив мамі, що поки я тут, залишаємося всі в квартирі.
Я трохи знаюся на військовій справі і казав їм, що наш будинок не є вигідним для обстрілів, він розташований у такій локації, що в нього нічого не влучить. Наш будинок з усіх боків захищений іншими будинками. Але спрацювали паніка, страх. Мама хотіла врятувати сестру, тому пішла на цей крок. Бачте, а вийшло все навпаки.
— Аня погоджувалася з вами?
— Так, Аня дуже не хотіла їхати, вона хотіла залишитися, просила маму нікуди не їхати й послухати мене. Але мама наполягла.
Сестра навчалася у восьмому класі Бучанської школи №5 і вчила три іноземні мови — англійську, французьку й іспанську. Вона була дуже талановитою художницею, у неї багато картин. Аня хотіла в подальшому свою діяльність пов’язати з творчістю.
Але так вийшло, що мамина співробітниця Жанна, яка була волонтером, везла продукти в Ірпінь. Вона зателефонувала мамі і сказала, що зараз буде їхати повз вулицю Тарасівську і зможе нас вивезти. Тоді з Ірпеня ще ходив потяг, на якому можна було доїхати в Київ.
— Залізничний міст було зруйновано 5 березня під час обстрілів авіації.
— Того дня, коли вони вже поїхали, я прочитав у Фейсбуці, що рашисти розбомбили залізничну колію, й потяга вже не буде. Почав телефонувати мамі, щоб сказати їй про це, але зв’язку вже не було. Минуло буквально пів години після того, як вони виїхали.
— Ви одразу зрозуміли, що трапилося щось погане?
— Я ще сподівався, що в них забрали телефони на блокпосту. Були такі чутки, що забирали телефони, забирали машини, брали в полон і вивозили в Білорусь. Була надія, що їх забрали в полон.
У нас у Бучі не було зв’язку, і кожного дня була якась страшна робота з ранку до ночі. Ми допомагали чим могли на Тарасівській і сусідніх вулицях, рятували поранених. У ЖК «Міленіум», що навпроти нашого будинку, сидів ворожий снайпер. Він обстрілював наш район. Одного чоловіка розстріляли, коли він вийшов вигуляти собаку. Ми його поховали за будинком.
Поранених носили на рашистський (російський) блокпост біля «Новусу». Там сиділи буряти, ми залишали поранених, і вони викликали Червоний хрест.
— Так, маємо вже непоодинокі свідчення, що снайпери працювали по цивільних. Коли ви дізналися, що мами й сестри немає?
— Десь лише через місяць дізнався, що моїх маму і сестру вбили. Весь цей час ми шукали їх у різних групах у соціальних мережах. Сподівалися, що вони все ж вижили.
Я дізнався, що їх уже нема, на початку квітня, коли рашистів вибили з Бучі.
У цей час ми з бабусею були в Івано-Франківській області. Ми виїхали з Бучі останнім дозволеним зеленим коридором на автобусі 15 березня. Тоді Буча була вже в повній окупації, але нам із бабусею вдалося виїхати.
Зараз ми вже повернулися в Бучу.
Але бабусі поки не говорили про те, що маму й Аню вбили. Я її готую до цього, тому що в неї здоров’я зараз не дуже, і я не знаю, як вона цю звістку витримає.
— А вона не запитує, де мама й Аня?
— Вона запитує весь час. Поки я їй сказав, що знайшли обгорілу машину, на якій вони їхали, але звісток про людей, які їхали в машині, немає. Розумію, що потрібно якось це все їй сказати, але ще не уявляю, як це зробити. Я говорив із пастором церкви, до якої ходить бабуся, і ми зараз разом із ним думаємо, як бабусі це сказати.
Як Марія Ільчук не поїхала вчасно з донькою
Ми поспілкувалися з дочкою Марії Ільчук Наталією. Вона не може собі пробачити, що не змусила маму їхати разом із нею.
— Де вас застала війна?
— Після смерті тата мама почала дуже хворіти, вона жила недалеко від нас. У неї були проблеми з ногами, вона з паличкою ходила. Як тільки почали 24 лютого бомбити Гостомель, мама одразу прийшла до нас, і я сказала, що нам треба бути усім разом, щоб вона нікуди від нас не йшла. В першу ніч були страшні вибухи, мій син подзвонив до однокласника, який жив на дачі теж недалеко від нас, і той сказав, що вони запрошують нас до себе, бо у них є підвал.
Ми пересиділи першу ніч у підвалі, було дуже холодно, мамі кутали ноги, бо вони в неї дуже замерзли. Ми вирішили виїжджати всі разом у Рівненську область до родичів. Але мама відмовилася їхати. Вона вирішила залишитися тут із сином, моїм братом, бо в неї сильно болять ноги і вона не витримає такої довгої дороги.
Я досі виню себе, що не вмовила її тоді поїхати з нами. Але ж думала, що вона лишається не одна. Мама після безсонної ночі, яку ми провели сидячи в підвалі, сказала, що хоче полежати. Вона попросила завезти її до сина, який живе у приватному будинку в Бучі, де теж є підвал. Ми не могли їй відмовити, тому що це було її рішення.
Мій чоловік сказав, що в разі чого він зможе повернутися по маму. Наступного дня я їй зателефонувала, і вона сказала, що у неї все добре, що в підвалі камін і їй там тепло.
Потім зв’язку з мамою не було. 27 лютого вона зателефонувала з чужого номера і сказала, що шкодує, що не поїхала з нами, бо їй дуже важко жити в підвалі.
28 лютого не було зв’язку ні з ким, а 1 березня нам передзвонили сусіди і сказали, що мама повернулася в свою квартиру на Леха Качинського, це в колишньому гуртожитку, отриманому від ПрАТ «Меліоратор».
— Вона була в безпеці в квартирі?
— Я не можу вам сказати, нормально поспілкуватися ми не могли. Зв’язок був дуже поганий. Я одразу почала шукати волонтерів, які могли б вивезти маму, але ніхто вже не міг туди дістатися. Було дуже небезпечно.
Здається, 3 чи 4 березня мама подзвонила з Жанниного номера і сказала, що в них усе добре, що вони згуртувалися, всі сусіди разом і сидять у дальній кімнаті.
5 березня зранку я написала Жанні sms із запитанням: «Як моя мама?». У відповідь вона написала коротке слово: «Норм».
А вже коли я телефонувала на номер Жанни після обіду, то чула у відповідь: «Данний номер не існує». Мамин номер відповідав: «На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок».
— Ви одразу зрозуміли, що сталося?
— Ні, я досі не можу в це повірити. Того ж дня я звернулася до поліції і заявила про зникнення мами.
Я почала дзвонити сусідам. Вони сказали, що бачили, як вона сідала до Жанни в машину. Жанна їй дала на руки свого кота, і так вони поїхали.
Коли машину знайшли, вона стояла на узбіччі, двома колесами на тротуарі. Вікна були опущені. Очевидно, вони показували якось росіянам, що в машині жінки й дитина. Я не хочу вірити до цих пір, що її нема.
Я набираю кожен день на її номер.
— Чи робили ви ДНК-аналіз?
— Не робили. Нам судмедексперт сказав, що ДНК тіла, яке майже згоріло й місяць лежало в машині, робити нема з чого. Мені видали маленький пакетик-«маєчку», там лежало кілька кісточок. Це все, що лишилося від мами. Нам не було де купити труну, ми забрали останній хрест. Уявіть, скільки було вбитих.
У висновку написали, що причину смерті не встановлено через обвуглення тіла.
У поліцію та прокуратуру я не зверталася із заявою про вбивство. Але планую це зробити, оскільки впевнена, що це зробили саме російські військові.
У прес-службі прокуратури Київської області повідомили, що за фактом вбивства жінок відкрите кримінальне провадження:
«За цим фактом відкрите кримінальне провадження за частиною 2 статті 438 ККУ — це порушення законів і звичаїв війни. Зокрема, частина 2 цього закону — це жорстоке поводження з цивільним населенням та інші незаконні дії, якщо вони пов’язані з умисним вбивством. Триває досудове розслідування».
Матеріал створено у партнерстві з JusticeInfo.net — Fondation Hirondelle.
Більше статей Олени Жежери читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google