«Я на все життя запам’ятала запах тієї пивниці». Спогади та роздуми про дві війни

08 травня, 2022, 08:34 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Як сьогоднішня війна відгукується тим, хто пам’ятає Другу світову

«Я на все життя запам’ятала запах тієї пивниці». Спогади та роздуми про дві війни
© Анна Яценко, ГО «Після тиші»

24 лютого для українців та українок віком за 80 розпочалася друга у їхньому житті війна. «Окупація», «бомби», «сховище», «переселенці» — для них це не лише про сьогодення, а й про часи їхнього воєнного дитинства. Команда ГО «Після тиші» записує спогади очевидців Другої світової. Їх залишилося не так багато, тому кожна така оповідь — унікальна.

Тетяна Сукоркіна народилася 1940 року. У неї збереглися уривчасті спогади про Другу світову війну — запахи, звуки, силуети. Та з рідними, особливо із мамою, Тетяна часто обговорювала все, що відбувалося із сім’єю як до, так і протягом війни. Її родина берегла пам’ять про свій побут, свої переживання та долі родичів і передавала ці спогади наступним поколінням.

У родоводі Тетяни Сукоркіної переплелися долі нащадка дворян із діда-прадіда із Луганська та доньки полтавського купця, польського шляхтича з Волині та росіянки. Її тато Леонід Фьодоров навчався у Варшавському університеті на фармацевта, коли познайомився з її мамою Ольгою. Тій було 15 років, вона жила в Рівному та співала у церковному хорі. За чотири роки вони побралися та переїхали до Варшави. Коли розпочалася Друга світова війна і німецькі війська зайняли місто, Ольга була вагітна. Родину запрошували перебратися до Сполучених Штатів Америки. Та жінка наполягла, що хоче народжувати біля своєї мами — у Рівному. Хоча місто на той момент уже перебувало під радянською владою, родина Фьодорових була впевнена, що це ненадовго.

«Як вони ставилися до Радянського Союзу: зараз війна, і то все переміниться, і Радянський Союз уже не буде існувати. І так вони вирішили, що час той швидко промайне, а далі вже все буде нормально. Але не все так сталося, як гадалося», — згадує Тетяна Сукоркіна.

Через два місяці після окупації німецькими військами Варшави батьки Тетяни втекли. Вони не брали із собою багато речей, лише столове срібло та ще якісь цінні речі, щоб віддати за перехід кордону, і свої знімки.

«Були дві фіброві валізочки у них. В одній було срібло, а в іншій — фотографії, найцінніше, що в них було. І хтось зауважив валізочки, подумали, що у другій теж срібло, і поцупили у них ті фотографії».

Перші роки під бомбардуваннями

«Тут мені десь півтора року, а значить, це кінець літа або початок осені 1941-го».  Джерело: Приватний архів Тетяни Сукоркіної
«Тут мені десь півтора року, а значить, це кінець літа або початок осені 1941-го». Джерело: Приватний архів Тетяни Сукоркіної

У червні 1941 року Рівне почали бомбити. Тетяні було трохи більше року. Вони жили великою родиною у хаті батьків: бабця та дві її доньки з родинами.

Люди ховалися від бомб у пивницях. Там завжди було сиро, інколи навіть стояла вода.

«Я на все життя запам’ятала запах тієї пивниці. Одразу, коли потрапляю у вогке приміщення, згадую, — то запах мого дитинства».

Щоб не спати у мокрому, люди клали на підлогу цеглу, на неї — дошки. Потім вкладали ковдри, над ними ставили ліжка, а вже на них мостили матраци та подушки. Тільки не для того, щоб лежати м'якше було, — така конструкція мала захищати від уламків. А спати вкладалися під ліжками.

«Бо якщо пряме попадання, то ніщо не врятує, а якщо уламки летять, оце єдиний сховок».

Мама Тетяни Ольга не хотіла ходити з дитиною у підвал. Перш за все через сирість. Вона зазвичай залишалася в хаті та, коли починалися бомбардування, грала для доньки на піаніно, щоб той було не так лячно.

«Одного разу мамина сестра, тітка Ніна, каже: «Як ти не підеш, то і я не піду в підвал». І просто в істерику. А бабця каже: «Як Ніна не піде, то й я не піду». І мама їм відповідає: «Не дай Боже, з вами щось станеться, я до кінця життя не зможу собі того пробачити. Один раз я з вами спущуся». А зранку вони виходять, а їхньої хати вже нема. Стоїть піаніно, стіна і якісь відірвані картини», — переповідає Тетяна Сукоркіна материні спогади.

Ці події відгукнулися їй і сьогодні:

«Коли я побачила в Інтернеті ту фотографію з шафкою на стіні (в смт Бородянка Київської області. — Д.К.), одразу наше піаніно згадала. І як той півник на шафці, так і у нас на піаніно якісь фігурки стояли, серветки лежали. Так і залишилися після обстрілу».

Переселенці в окупації

Коли будинок великої родини знищили, Рівне вже було під німецькою окупацією. Батьки Тетяни винайняли квартиру. В тому ж будинку оселився есесівець із дружиною та собакою. Ані імені службовця, ані імені його дружини в родині Фьодорових не запам’ятали, а от кличка собаки в пам’яті збереглася — Поппі.

Саме цей пес і врятував сім’ю. Після того, як німців розгромили під Сталінградом, цей службовець відправив свою дружину додому.

«Мама розказувала, що одного разу він прийшов абсолютно п’яний і закрився у себе в кімнаті. Усі наші дуже злякалися, бо навіть тверезого боялися весь час. А двері в тих кімнатах були зі склом таким, що силует можна бачити. Він хотів покінчити життя самогубством. Рухнув у крісло, торшер у нього був запалений, і наші, звичайно, боялися дихати, не говорячи вже про щось інше. І от чують — щось клацнуло, а потім страшний шум. Мама моя взагалі смілива людина була — вона свої двері прочинила і дивиться: собака його повалив на підлогу і лежав на ньому до рання. Наші тільки зиркали. На ранок той, видно, протверезів. Якби покінчив життя самогубством, то не тільки нас розстріляли б, а цілу вулицю», — розповідає Тетяна.

Згодом Фьодорови перебралися жити до своїх знайомих. Разом із друзями вони намагалися навіть в умовах окупації підтримувати щось схоже на нормальне життя:

«Там була альтанка, вся заросла бузком. Коли були мирні, можна сказати, вечори, там усі збиралися і тихенько співали під гітару».

«Це, мабуть, липень 1942-го, відзначали іменини моєї мами. Німці служили в якійсь армійській частині, мешкали за парканом у сусідньому домі. Вони ходили поза службою в цивільному. Розповідали, що вдома теж мають дітей, дуже скучають за ними і попросили дозволу сфотографуватися з дитиною,що їм нагадує своїх дітей, — зі мною».  Джерело: Приватний архів Тетяни Сукоркіної
«Це, мабуть, липень 1942-го, відзначали іменини моєї мами. Німці служили в якійсь армійській частині, мешкали за парканом у сусідньому домі. Вони ходили поза службою в цивільному. Розповідали, що вдома теж мають дітей, дуже скучають за ними і попросили дозволу сфотографуватися з дитиною,що їм нагадує своїх дітей, — зі мною». Джерело: Приватний архів Тетяни Сукоркіної

Тетяна згадує, що у родини було багато друзів. Вони часто зустрічалися, ходили одне до одного в гості. Кого тільки не було серед цієї компанії: українці, поляки, росіяни, євреї:

«Абсолютно різне, строкате товариство. Але переважно це була інтелігенція: лікарі, вчителі, фармацевти».

Запам’яталося Тетяні й те, як раптом зникли єврейські діти:

«Це я потім зрозуміла, що вони єврейські. А тоді я в мами питалася: «А де та дівчинка чи та?». Мама казала: «Ну війна, знаєш, може, поїхали кудись». А що мама мені могла говорити?».

Втеча зі «звільненого» Рівного

Після німецької окупації радянська влада почала зачистки в місті. Шукали колаборантів, «бандерівців» — тих, хто підтримував національно-визвольний рух. Оскільки місто довго перебувало під владою німецьких військ, підозра могла впасти на будь-кого:

«Що для радянської влади значать ті, хто прожив в окупації? Не просто так це, значить. І мамі тоді сказали: «Слухайте, як ви хочете не опинитися принаймні в Сибіру десь чи взагалі бути знищеними, то їдьте звідси. Давайте Бог ноги», — переповідає пані Тетяна спогади матері.

Друзі порадили їхати до Львова — більше місто, там простіше мало було б жити. Навіть допомогли все організувати: виписали довідку, що дитині, себто Тетяні, потрібна термінова консультація у клініці Львівського науково-дослідного інституту охорони материнства і дитинства, що потім стала лікарнею «Охматдит». Так родина Фьодорових опинилася у Львові. Тут і залишилися.

Тетяна Сукоркіна, її мама та бабця оселилися у двох кімнатах, що раніше належали ксьондзу Кафедрального костелу. Інші кімнати, а всього їх було сім, роздали різним людям:

«Хто в тому будинку тільки не жив: євреї, поляки, росіяни. Росіяни не ті, що жили у Львові до війни, а ті, що приїхали. Ми теж були наче росіяни. Але ми були інші росіяни.

Ми жили на другому поверсі, а на третьому жила родина матроса. Він зранку відкриває двері, просовує руку з нічним горщиком — і виливає то у двір. Моя мама йому казала: «Николай, что вы делаете? Кто вам дал право нечистоты во двор выливать?». А він хапає себе за грудки: «Я это право завоевал», і закриває двері. А мама услід йому: «Что, право горшки на голову людям выливать?».

Так велике помешкання перетворилося на комунальну квартиру.

«Мені багато людей, які приїхали зі сходу, з глибини Радянського Союзу, казали: «Ми купили цю квартиру». В кого ви її купили? Якими грошима ви платили, як ви приїхали самі обдерті? Нічого вони не купляли», — розказує Тетяна.

Тетяна Сукоркіна, 2022 рік.  Джерело: Анна Яценко, ГО «Після тиші»
Тетяна Сукоркіна, 2022 рік. Джерело: Анна Яценко, ГО «Після тиші»

Радянська влада конфісковувала квартири разом із майном. Тетяна згадує, як приходили службовці, роздивлялися усе в квартирі, оцінювали речі, а потім пропонували купити тим, хто отримав ордер на кімнату, або вивозили на продаж деінде. Проте оцінкою це було важко назвати. Чи то через незнання, чи то через небажання розбиратися цінні та антикварні речі продавали за безцінь.

Родина Тетяни не мала майже нічого із собою, тому мама купила дзеркало, столик, крісло та ще якісь необхідні для життя речі. А ще купила «оркестр»:

«Це справжній витвір мистецтва — дуже правдиві бронзові фігурки. Мавпи, віслюки, жаби сидять, грають на інструментах. І диригент — хрущ з паличкою.

Ми той оркестр з’їли, бо мама продавала по фігурці. І той тільки хрущ-диригент у нас лишився».

Однак і він згодом зник.

У великому місті жити було важко. Мати Тетяни співала в церковному хорі, шила на замовлення, навіть якось працювала господинею у письменника Петра Козланюка. Час від часу родина брала квартирантів — усіляко намагалися вижити. Бували дні, згадує Тетяна, коли вона зранку нічого не їла, бо не було чого.

Та навіть у таких умовах родина не завжди погоджувалася на додаткові заробітки. Особливо коли це було питанням совісті. Якось до родини завітав їхній сусід із Рівного. Попросив узяти на квартиру свого сина, що саме вступив до університету у Львові.

«Мене трошки здивувало, що мама та бабця навіть чаю йому не запропонували. Я в такій родині виросла, що в першу чергу пропонували гостям, а тут — нічого», — згадує Тетяна.

Її мати відмовила знайомому. Казала, що студенту буде незручно жити та вчитися у прохідній кімнаті, коли поруч стара бабуся та дитина, що постійно хворіє.

«І він пішов, а я вскочила: «Мамо, ви ж самі казали, що квартирантів треба». І бабця, кам’яна така, каже: «Запам’ятай на все життя — з цією людиною не може бути нічого спільного. Вони не одну єврейську родину звели».

Друга війна

Зараз Тетяні Сукоркіній 82 роки. Вона співає у двох єврейських ансамблях та у церковному хорі, влаштовує щотижневі чаювання для своїх колежанок, бере участь у музичних воркшопах, проводить екскурсії містом. І навіть війна не змінила її насиченого графіка: «Ансамблі співають, репетиції тривають, ми плануємо онлайн-концерти. Записуємо відеовиступи. Щонеділі я на воркшопах — уже понад 60 провели. Життя іде».

Репетиція ансамблю «Шейне мейделах» вдома у Тетяни Сукоркіної, 2022 рік.  Джерело: Анна Яценко, ГО «Після тиші»
Репетиція ансамблю «Шейне мейделах» вдома у Тетяни Сукоркіної, 2022 рік. Джерело: Анна Яценко, ГО «Після тиші»
Вікіпедія

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну не стало несподіванкою для неї:

«Я так і думала, що цим усе закінчиться. Не могло бути інакше. Ну який може бути мир з тим «міром»?».

З третього дня війни Тетяна Сукоркіна приймає у своїй квартирі переселенців з усієї України. Нікого з тих, хто зупинявся у неї, жінка не знає, але це і неважливо, каже.

«У нас родина така була — всім допомагали. От бабця моя. Бувало, ходили там, точили ножі. А вона каже: «Любезный, поднимитесь на второй этаж». Вона спочатку чаю наливала, а потім уже чи ножі точили, чи щось інше. Я теж так звикла. І дуже тішуся, що у мене діти такі. Ніхто не виїхав, всі в Україні, допомагають».

Сама кудись виїжджати жінка не хоче: «Чому я маю зараз їхати зі Львова? Безпечного місця в Україні зараз немає — ракета може досягнути де завгодно. А поки мене мої стіни бережуть. І я ще можу бути корисною тут».

Тетяна збирає матеріал для маскувальних сіток, одяг і різні необхідні речі для переселенців. І не думає, що робить щось особливе, — вона так живе.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК