Смерть поета. Голос українського Донбасу

20 лютого, 2022, 08:30 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Про Героя Небесної Сотні Івана Пантелєєва

«Никому не понятно, куда нам идти. 

И какие на завтра проложат пути.

Закрывая глаза, прячемся в свои сны. 

Этой Богом забытой гниющей страны.

Наша власть рожает микробы, 

и мы ими дышим, теряя пробы.

Наша власть нас все гладит, 

да все сапогами, все себя ради.»

Автором цих рядків був талановитий 32-річний поет і рок-музикант із Краматорська Іван Пантелєєв, лідер групи «Небо мінуса» — унікальна і досі неоцінена постать в історії української рок-музики.

20 лютого 2014 року Іван на псевдо «Креман» загинув на Інститутській, рятуючи поранених побратимів. 

 

 

Іван Пантелєєв

Фото: Артем Дерягін

 

На фото й відео відтоді Іван з’являється постійно — і щоразу на самій передовій, безстрашно, часом здається, відчайдушно біжить уперед, кидається зі щитом на водомет, активно жестикулює, кричить, витягує поранених… 

Він був серед перших протестувальників, які кинулися навздогін силовикам, що несподівано почали відступати з Майдану.

Саме «Креман» витягував одного з перших убитих на Інститутській — Богдана Вайду зі Львівщини, смертельно пораненого одразу за пішохідним мостом.

 

Іван Пантелєєв витягує смертельно пораненого Богдана Вайду на Інститутській

Фото: Євген Малолєтка

 

Це була перша хвиля атаки, зупинена водометами і обстрілом, внаслідок якого загинули перші з 48 Героїв, полеглих того чорного дня.

Разом з іншими Іван відступає за міст, допомагає виносити смертельно пораненого Богдана Сольчаника. Далі піднімається схилом до Жовтневого палацу. Майданівці просуваються вперед уздовж Жовтневого, але потрапляють під масований вогонь беркутівців у чорній формі. Ймовірно, саме тоді Іван Пантелєєв отримав перше поранення, оскільки на наступних фото видно закривавлений бинт на лівій руці.

 

Іван Пантелєєв біля Жовтневого палацу 20 лютого

Фото: Сергій Супинський

 

Але, незважаючи на поранення, Іван знову побіг уперед і зумів винести з-під обстрілу ще кількох побратимів.

Біля дверей Жовтневого палацу «Креман» піднімає пораненого хлопця і відводить його на Майдан до медиків. Потім знову повертається на Інститутську.

 

Іван Пантелєєв (ліворуч) витягує пораненого Владислава Зубенка

Фото: Jerome Sessini 

 

Пізніше Іван із групою інших хлопців перебігає через вулицю на тротуар, що з боку готелю «Україна». Там уже лежать декілька вбитих і поранених майданівців. Спочатку він разом із Андрієм Юркевичем відтягує в безпечне місце пораненого в обличчя Володимира Мовчана. Потім одразу повертається і встигає витягнути ще одного — Владислава Зубенка з Харкова. На жаль, через тиждень Владислав помре в лікарні…

Передавши Влада медикам, Іван повертається назад — на той самий тротуар правобіч Інститутської, де за короткий час було вбито найбільше людей.

Хлопці ховалися за деревами й щитами, намагалися винести з-під обстрілу поранених і самі ставали мішенями для беркутівських куль.

На останньому прижиттєвому фото Іван присів зі щитом біля Володимира Гончаровського, якому незадовго до цього куля поцілила у хребет. Саме його разом з Іваном Раповим хотів винести «Креман». Через кілька секунд Іван Пантелєєв був смертельно поранений на тому ж місці.

На відео з Інститутської видно, як Івана, що спливає кров'ю, намагається затягнути за тумбу 19-річний франківець Роман Гурик. За хвилину куля обірве і його життя...

Слідством встановлено, що більшість майданівців, полеглих 20 лютого 2014 р. на вул. Інститутській, були вбиті бійцями спецроти київського полку міліції особливого призначення «Беркут» з автоматів АКМС (7,62×39 мм). Починаючи приблизно з 9:00, спецрота (так звана «чорна» спецрота: чорна форма, жовті скотчеві пов'язки на руках, напис «Беркут») спочатку стріляє з майданчика перед Жовтневим палацом, згодом — відступаючи догори парковою дорогою паралельно вул. Інститутській та із зайнятих позицій за барикадою на вул. Інститутській навпроти верхнього виходу станції метро «Хрещатик», пізніше — з-за вантажівок і бетонних блоків, якими була перекрита вул. Інститутська в районі перехрестя з вулицею Ольгинською. Звідти вони вели прицільний вогонь по майданівцях.

Пізніше судово-медична експертиза встановить, що того дня Іван отримав кілька вогнепальних поранень: наскрізне правого плеча та грудей, лівої руки і сліпе поранення лівого стегна, яке зрештою стало фатальним. Іван Пантелєєв помер від масивної крововтрати...

 

Іван присів зі щитом біля пораненого. Внизу лежать убиті Володимир Жеребний, Ігор Ткачук, Роман Точин і Роман Варениця. Праворуч у білій касці Роман Гурик, який загине за декілька хвилин

Фото: Руслан Ганущак

 

Іван Пантелєєв убитий на Інститутській

Фото: Eric Bouvet

Майдан

 

Івана шокувало побиття студентів на Майдані в ніч на 30 листопада 2013 року. Після цього він просто не знаходив собі місця, весь час казав рідним, що мусить поїхати до Києва, аби допомогти й захистити людей.

«Наступного дня, 1 грудня, був день народження Вані,згадує його друг Володимир.Ми зібралися відсвяткувати й не відходили від увімкненого телевізора, спостерігаючи за побоїщем, яке влаштував тоді «Беркут» на вулиці Банковій». 

10 грудня, їдучи на Майдан, він надіслав своєму другу Артему смс:

«Прости, но сердце кровью обливается, 

совесть режет на куски, 

истерпелся я, измаялся. 

Так что все… Прощай… Прости…»

У Києві «Креман» одразу потрапив на «двіж»: у ніч на 11 грудня «Беркут» зробив першу спробу розігнати Майдан. Іван був одним із тих сміливців, які втримали тієї ночі барикади.

В смс другові писав: «Пока мы беркут разогнали, они уезжают. Все в эйфории!!! Что будет дальше — неизвестно... Народу понаприходила целая куча. Я разматываю колючую проволоку, здесь уже положили ежей, понатаскивали скатов, кучу всякого лома. Тут таких барикад понастраивали из снега, из мешков с песком и из всего-всего по 2 метра высотой, что я хочу домой)) Пи**ец, что оно сегодня ночью будет...»

Наступного дня, розмовляючи по телефону з Артемом, захоплено розповідав про шалену енергію Майдану, на якому тисячі людей співають гімн України.

На Революції Іван провів більше двох місяців, входив до першої сотні Самооборони, мав псевдо «Креман». Охороняв барикади, жив на вул. Інститутській у наметі, який жартома називали «Паровоз Анархія». Там не було командирів, усі рішення приймалися колективно. Їхній намет був останнім на Інститутській, фактично за межею Майдану. Так його мешканці підкреслювали свою незалежність і небажання підкорятися політикам.

 

Біля намету на Інститутській. Іван — зліва з піднятою догори рукою

 

На Революції Пантелєєв познайомився з майбутнім Героєм Небесної Сотні Володимиром Чаплінським з Обухова. Вони здружилися, разом жили в наметі, поруч загинули на Інститутській. Іван неодноразово їздив до Володі додому помитися та зігрітися.

Дружина Володимира Світлана згадує: «Володя часто йшов на роботу в нічну зміну, а ми з Іваном любили сісти в кухні, зробити чай і розмовляти. Мені подобалося з ним говорити, він був інакшим, ніж інші, глибшим, дуже цікавим співрозмовником. Володя з Іваном так зблизилися, бо були дуже схожі, мали багато спільних рис характеру, передусім це абсолютна чесність і справедливість. Я їх не раз називала «дурносправедливими». Іван казав про Володю: «Я знайшов на Майдані брата». Вони обоє щиро вірили, що Майдан переможе, а країна обов’язково зміниться. 

Іван Пантелєєв захоплювався людьми, яких він зустрів на Майдані. Казав, що це справжній «цвіт нації». Я запитувала його, чи не було йому страшно стояти проти «беркуту» під час першого штурму в ніч на 11 грудня. А він мені: «Спочатку було справді страшно, коли вони поперли на нас, але потім я подивився на людей довкола і побачив, що вони готові стояти до кінця. І страх минув».

Іван був людиною слова. Як і Володя — дуже сильний духом, мудрий, із такими чоловіками жінки щасливо живуть.

Іван не планував повертатися додому на Донеччину після Майдану. Ми навіть говорили про те, що він може пожити певний час у нас, поки знайде роботу й житло. Ваня був щасливий в останні місяці свого життя. Він нарешті був серед однодумців, поміж людей, які поділяли його цінності, його прагнення до свободи. Майдан став його домівкою».

Володимир Чаплінський зі щитом з емблемою намету «Паровоз Анархія». Щит Володимир зробив з кришки від пральної машини

 

Володимир Чаплінський (ліворуч) та Іван Пантелєєв (третій зліва) з побратимами на Майдані

 

Був період, коли на Майдані настало тимчасове затишшя і відчувалися певна стагнація та невизначеність. Багато протестувальників тоді поїхали додому, Іван теж думав про повернення.

В одному з повідомлень, надісланих тоді другові Артему, він пише:

«Сколько лет здесь сидеть? Сколько зим?

Сколько, провонявшись дымом пропотеть?

Но сижу, держусь. А зачем?..

Кто мне скажет: «Я тобой горжусь»?

Кто поцелует обветренных губ моих тлен?

То срываюсь домой.

То готов стоять до конца.

То считаю поступки свои, глупее влюбленного юнца…

Слава Украине!»

Щодня, розмовляючи з сином, Іванова мама теж відчувала його сум і зневіру в результативності такого «стояння». Водночас вона бачила, що Майдан змінив Ваню, зміцнив його переконання. «Він був міцний фізично і сильний духом, а викристалізувався остаточно на Майдані», — згадує Людмила Іванівна.

 

Іванова мама Людмила біля пам'ятної дошки на честь сина, встановленої на школі, в якій навчався Іван Пантелєєв

 

Наприкінці грудня Іван пише другові, що планує стояти на Майдані до кінця: «Отставка Попова? Этого мало... Я кашляю и царапина, что появилась после штурма, еще не зажила. Нет, я буду стоять еще... Сколько? Пока мне беркут голову не разобьет, разгоняя Майдан, или пока студенты не разойдутся…».

Іван не лишається осторонь, коли почалися загострення та сутички на «Груші». На запитання Артема, чи зробив він собі якийсь бронежилет для захисту, відповідає: «Какой на..й броник? Я духом буду брать!». А 22 січня після перших смертей на Грушевського надсилає лаконічне повідомлення: «Пи**ец — ВОЙНА!»

На Майдані Іван зустрів дівчину, до якої в нього з’явилися почуття, — Ірину Олінчук із Хмельниччини. Певний час вони жили в одному наметі на Інститутській.

«Ми сиділи з хлопцями в наметі, я з одного боку, Ваня — з іншого, і він слав мені смс із віршами, — згадує дівчина. — Він стояв на Майдані за Україну і справедливість. Був дуже правильним і чесним. Завжди що думав, те й говорив. Тільки правду!»

 

Ірина Олінчук на колінах плаче біля портрета Івана Пантелєєва

Фото: Максим Дондюк

 

У лютому Іван Пантелєєв зателефонував сестрі й розповів, що змінив зачіску — вистриг собі оселедця. У ніч штурму з 18 на 19 лютого прийняв хрещення, стоячи на колінах серед палаючого Майдану. Івану залишалося жити два дні...

Світлана Чаплінська розповідає: «20 лютого близько 12-ї години до мене зателефонували з Ваниного телефону. А я перед цим постійно йому телефонувала, бо не могла додзвонитися до Володі. Незнайомий голос запитав мене, хто я цій людині. І сказав, що Івана більше немає. Я так і сповзла по стіні донизу, розуміючи, що коли загинув Іван, то Володі вже теж немає серед живих...» 

Саме Світлана впізнала тіло Івана в морзі: «Я навіть не знала тоді, що його прізвище Пантелєєв, думала, що Креман, — так його всі називали на Майдані. Тоді його так і записали — Іван Креман із Краматорська».

 

Мертвий Іван на Інститутській

Фото: Сергій Супинський

 

Вбитого Івана Пантелєєва принесли в готель «Україна»

Фото: Михайло Шишка

 

Творчість

Іван Пантелєєв народився 1 грудня 1981 року в Краматорську на Донеччині, виріс у рідному місті. Останні кілька років жив у с.Дмитрівка — доглядав хвору 89-річну бабусю. Вона померла через три місяці по загибелі Івана.

Після закінчення школи рік навчався в торговельному технікумі, згодом — у машинобудівному коледжі. Працював на різних, часто випадкових роботах, звільняючись, коли робота заважала головному захопленню його життя — музиці.

Грати на гітарі Іван навчився ще в школі. Вдома був баян, згодом дідусь із бабусею купили піаніно.

Музика відігравала визначальну роль у його житті. Слухав різноманітну рок-музику — від «Кино», «Сплин», «Агата Кристи», «Океан Ельзи» до Sepultura і Marylin Manson.

Пізніше почав писати власні вірші та музику.

Про це за життя Івана знало небагато людей, лише найближчі друзі. У знайомій компанії міг заспівати й зіграти на гітарі власні пісні. Але касет зі своїми записами нікому не давав. Матері й сестрі показав перший кліп тільки у 2012 році. Хоча записувати свої пісні почав набагато раніше.

 

Обкладинка останнього альбому Івана Пантелєєва, зроблена його другом Артемом Дерягіним

 

Величезною втратою стала смерть старшого брата, якого збив п'яний водій. Олександр помер, фактично, на руках у Івана. Він тяжко переживав, брати були дуже близькі. Переживання і стан Іванові знайшли своє відображення в альбомі «Горе на двоих» (2001).

Іван мріяв створити власну групу, навіть назву для неї вибрав — «Небо мінуса». Мріяв, що його група стане відомою, а пісні — популярними... Хотів у майбутньому зробити власну студію і професійно записувати там свої пісні.

Іванова мама якось запитала в сина, чому він назвав групу «Небо мінуса». Іван відповів: «Подивися навколо. Де ти бачиш плюс?..»

Іванова сестра каже: «Не хочу, щоб його творчість залишилася невідомою. Треба, щоб люди знали про тих, хто віддав своє життя за свободу. Я змінилася, моя сім’я змінилася після смерті Вані. Ми зрозуміли, наскільки це було важливо для нього. Хочеться, щоб пам’ятали. Щоб «Небо мінуса» й Іванова творчість жили в душах і серцях людей».

Загалом Іван записав вісім альбомів, більшість — на касетний диктофон під акустичну гітару, оскільки ні апаратури, ні навіть комп’ютера на той час у нього не було. Згодом купив електрогітару й синтезатор. Після загибелі товариша друзі, які допомагали втілювати в життя Іванову мрію про власну групу, оцифрували частину його творчості.

Найкращим, як вважав сам Іван, став його останній альбом — «Небо Мінуса» (2013), записаний уже з аранжуванням на синтезаторі.

Послухати Іванові пісні можна на каналі SoundCloud, присвяченому його творчості.

https://soundcloud.com/nebo_minusa

 

Іван зняв кілька кліпів, які можна переглянути на ютуб-каналі групи «Небо Мінуса». В одному з них, на пісню «Сестры», знімається Іванів друг Володя в його вишиванці.

Ще один кліп — на пісню під назвою «Без комментариев» — був змонтований у 2012 році. У ньому він жорстко і критично висміює тодішню донбаську еліту й реалії, в яких доводилось жити.

Сестра згадує: «Коли Іван уперше показав мені цей кліп і запитав, що я про це думаю, я була шокована. Це був справжній виклик нашому суспільству. Він висміював там усю нашу тодішню корупційну владу, називаючи їх мікробами, які заражають людей. Ця безкарність людей тоді просто дістала».

Януковича і владу «донецької братви» Іван категорично не сприймав. «Іван змінив моє ставлення до Януковича, — згадує товариш Володя Кравченко. — Він ставив питання, які змушували задуматися».

 

Володя та Іван

 

За спогадами друзів, Іван був цікавим співрозмовником. Дуже багато читав, цікавився історією, передусім періодом Козаччини та Другої Світової війни. Любив біатлон, захоплювався футболом, грав у команді. Хоч і жив на Донбасі, але вболівав за київське «Динамо», а не за «Шахтар», підтримував українську збірну.

«Він був дуже сильним, глибоким і справедливим. Завжди був лідером у будь-якій компанії. І дуже талановитим музикантом», говорить близький Іванів друг Артем Дерягін. — Кажуть, час лікує... Але, як написав Іван у одній зі своїх пісень, — «Время не ждет, не жалеет, а душит. Время убьет, и мы не лучше...».

 

Іван із друзями Артемом Дерягіним та Володимиром Кравченком

 

 

Більшість поезій і пісень Івана Пантелєєва — про Україну і свободу. Це роздуми про реалії, в яких доводилося жити в рідному Донбасі, в умовах, коли проросійські політики, представники провладної «Партії регіонів» робили усе можливе, аби розколоти країну й налаштувати людей одне проти одного. Це, зрештою, пророчий страх війни на сході…

Багато його пісень, окремі з яких створені ще під час Помаранчевого Майдану, не втратили своєї актуальності й через 10 років. Вони перегукуються не лише з Революцією Гідності, а й із війною на Донбасі, якої Іван уже не побачив, але неминучість якої відчував…

Герой Небесної Сотні Іван Пантелєєв виріс і жив на Донбасі. Знав настрої місцевих людей, бачив, як багато їх не усвідомлює себе українцями, і розумів, до якої трагедії це може призвести...

Івану було дуже боляче, що більшість його земляків не розуміють і не підтримують людей на Майдані та їхнього бажання жити у вільній і справедливій країні. Йому боліла Україна, боліла по-справжньому, саме тому Іван поїхав на Майдан. Для нього Донбас був лише українським.

Історія Івана Пантелєєва — яскравий приклад того, що об’єднують або розділяють людей не географічні кордони, а передусім їхні світогляд та ідеї. Кожен, хто відкриває душу й очі світові, цікавиться справжньою історією свого краю, зрештою отримує набагато більше, ніж той, хто живе своїми страхами, упередженнями, той, хто живе ненавистю, а не любов’ю... І це особливо актуально сьогодні, після смертей тисяч патріотів, якими Україна платить за можливість бути вільною і незалежною державою.

Вічна пам’ять і слава Герою України!

 

По матерiалам: ZN.UA /
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК