Опора для Томоса

Ця цифра, либонь, ще й компліментарна, бо соціологи напевно ж не опитували нікого в коридорах влади. А насельники цих коридорів, точніше - кабінетів, навряд чи щось читають - бо ніколи: треба керувати державою. А жаль, що не читають. Якби читали, то напевно б керували краще - бо знали би більше.

Наприклад, те, що у США - державі, до якої Україна наразі дуже прислухається і яку чи не в усьому прагне наслідувати, будь-яка серйозна акція державного або міжнародного масштабу неодмінно готується заздалегідь. Ще, практично, ніхто про неї не знає, а громадська думка вже спрямовується в потрібному руслі. Скажімо, перед військовими операціями за кордоном телеканали враз переповнюються патріотичними фільмами, передачами, гостями у військовій формі, експерти й політики одночасно переймаються саме цією проблемою і обговорюють варіанти ймовірного (й потрібного для Штатів) розвитку подій, популярні особи дискутують на цю ж таки тему, громадські діячі сперечаються… Одне слово, потрібна тема враз стає настільки, даруйте за тавтологію, наскрізною скрізь, що, коли настає час "Ч" і подія відбувається, суспільство вже цілком підготовлене до її сприйняття. Ба більше - воно не просто підтримує в цьому питанні владу, а й саме вимагає від неї дій.

Там це називається урядовими комунікаціями з населенням і спрямоване на захист - і єдність - інтересів держави та суспільства. Й організовує цей процес влада - з допомогою всіх доступних їй засобів.

Отож якби в Україні у цьому брали приклад зі Сполучених Штатів (чи краще - дбали про інтереси своєї держави і народу), то, скажімо, ідеєю створення єдиної української помісної церкви, як і іншими вкрай необхідними для єдності держави темами, наша влада мала би займатися давно, продумано, системно й послідовно. І використовувати для цього всі можливості, вдумливо працюючи в галузі культури.

Якби в нас побутував такий державницький підхід, то в поле уваги зацікавлених інституцій неминуче потрапили б дві невеликі книжки хмельничанина Олександра Шелепала, видані коштом автора в тернопільському видавництві "Мандрівець": "На кордоні ходять чорні пси" (2017, 220 ст., 1000 примірників) і "Шакал" (2018, 296 ст., 600 примірників). Це… детективні повісті. Так-так, це детективи, кожен із яких цілком можна прочитати в потязі, долаючи, скажімо, відстань від Хмельницького до Києва. І в них немає жодного слова про українську помісну церкву. Проте дуже багато про церкву російську - яка прикривається українською назвою, але є інструментом впливу іншої, ворожої сьогодні до України, держави. Ні, не зовсім так: за великим рахунком, ці детективні повісті розповідають про шпигунські мережі й терористичні кубла, які працюють у нашій країні під щільним прикриттям чужої церкви. І про боротьбу з ними українських силових структур, а ще більше - звичайних українських патріотів, які, волею випадку втягнуті у вир подій, проявляють воістину чудеса відваги та кмітливості. Справжні тобі герої - з холодними головами, гарячими серцями і невідпорною чоловічою вродою включно.

Світлана Кабачинська

Понад те, Олександр Шелепало, який понад 30 років пропрацював у журналістиці, стверджує: спонукав його до написання літературних творів саме той факт, що як журналіст він не мав можливості розміщувати у ЗМІ матеріали про церкву. Точніше, про антиукраїнську діяльність і дестабілізуючу роль російської церкви в Україні. Колеги вкрай неохоче відгукувалися на його потребу говорити про це. Хоча із зазначеним явищем зіштовхується кожен, хто об'єктивно оцінює сучасну українську церковну дійсність - на Поділлі, зокрема. Це чинна влада, як видається, підійшла до тектонічного процесу створення української помісної церкви легковажно, на хвилі передвиборних потреб і гасел, як завжди обіцяючи всі можливі й неможливі свободи і крий боже втручання держави в міжконфесійні відносини - і впритул не помічаючи або не бажаючи помічати, з ким і чим доведеться боротися й кому протистояти, якщо вона справді хоче церкви української - словом, змістом і духом, - а не голої декларації про її існування. А той, хто бачить не "картину олією", а справжню реальність, - той помічає не лише майже поголовно антиукраїнські лаври і храми московського патріархату, а й безліч його скитів та каплиць, що виросли в наймальовничіших місцях України впродовж останніх двадцяти років. Ці "місця обітовані" найчастіше населені міцними чоловіками в розквіті сил у рясах чи без них - ченцями і послушниками, - переважно російськомовними в українськомовних регіонах, які сьогодні публічно заявляють про свою належність "к істінной вєрє і єдіной істінной церкві" і готовність їх захищати не лише словом Божим. Тож рішення не пускати в Україну російських громадян чоловічої статі призовного віку, безперечно, дуже потрібне, однак запізніле. РПЦ Україну просто так не віддасть, - це мусить усвідомлювати кожен, хто ступив бодай крок на вкрай хисткий і підступний у нинішній Україні церковний ґрунт. Та вже не віддає - ні на суші, ні на морі: бо наївно не розуміти, що й зухвале піратство Росії проти трьох українських суденець - це початок її відповіді і на Томос для України, і на відчайдушний заклик Хвильового "Геть від Москви!", винесений наразі на вуличні білборди з підписом чинного українського президента.

Олександр Шелепало, як людина пишуча, спостережлива і вдумлива, відчув і усвідомив це давно - і почав шукати можливості донести цю інформацію до людей. А що вибрав для цього жанр детективу - то це тому, що, швидше, цей жанр вибрав його. Легкий, доступний, дохідливий і лаконічний - цілком у стилі Олександра. Тим паче що йому не довелося придумувати для своїх персонажів середовище існування. Він поселив їх у місця, які добре знає і які дуже підходять для карколомних пригод героїв його книжок, - на рідне Поділля, зокрема на колишнє польсько-радянське прикордоння, донині сповнене таємниць і загадок (і переповнене наразі церквами, скитами й навіть лаврою, яка впливає - о-о-о, ще як впливає - на уми та поведінку місцевого населення). І, взагалі, він зробив своїх героїв, як Творець Адама і Єву, - з матеріалу, який був під рукою. У цьому конкретному випадку - зі звичайних подоляків, яких перетворює на героїв тільки необхідність захищати рідну землю від ворогів. Одне слово, все як в американських бойовиках: живуть собі люди як люди, а тут на тобі - треба рятувати світ. І вони рятують!

Невдячна справа - переповідати сюжети детективів, об'єднаних спільними героями і спільною канвою подій. Та варто сказати, що детективи Шелепала таки чимось схожі на голлівудські бойовики. Ні, не сюжетами, - вони надто рідні, точно українські й аж ніяк не запозичені. Та й хвацько закручений сюжет - не дивина для детективів. А ось стрімкий розвиток подій, миттєва реакція на них основних персонажів, передбачуваність (наш герой неодмінно мусить перемогти!) фіналу й водночас сповнений несподіванок шлях до нього - тримають у напрузі з першого до останнього слова. Аж дивно, що це перші детективні твори автора (в його попередньому творчому доробку тільки гумористичні збірки), - настільки вмілою, "набитою" рукою написані вони. Популярний український письменник Андрій Кокотюха навіть назвав першу детективну повість Шелепала "На кордоні ходять чорні пси" одним із п'яти найкращих українських детективів 2017 року.

Не знаю, як ця книжка потрапила до рук відомого письменника. Адже наклад одна тисяча примірників - мізерний для нашої великої країни. Тим паче для детективного твору. Шелепало ще й викупив у видавництва сто примірників і відіслав їх на фронт, для бійців АТО. Це ж і про них книжка. Про тих, кого ніякі рани, вислуги й заслуги не можуть списати в запас: вони завжди в строю, вони завжди під присягою, для них діє один закон: "Життя - Вітчизні, честь - нікому". Тому такі впізнавані герої твору. Настільки живі, що їм, здається, затісно стає в книжкових палітурках - і вони аж просяться на екран. Щоб, так би мовити, на повен зріст, виразно й випукло.

А й правда: за детективами Шелепала легко можна зняти бойовик. У класичному його варіанті. Коли міцні й треновані чоловіки - вчорашні вояки російсько-української війни, і не лише вони, - без жодних вагань вступають у протистояння з ворогом, хитрішим і підступнішим, аніж на фронті, - і перемагають, воістину не шкодуючи життя свого. Коли вміють розплутати хитромудрі плани недругів - і знищити їх: і плани, і недругів. Уміють дружити. Кохати. Любити рідний край і рідну країну. І роблять усе це не на публіку, не задля слави - а просто тому, що не вміють інакше жити. А, і ще їдять дуже смачно та з апетитом - як і мають їсти чоловіки, що добре роблять свою роботу.

Олександр Шелепало про все це написав теж дуже просто - наче видихнув одним подихом історії, які переповнювали його. Тому такі легкі його повісті - не натужні, як багато сучасних українських літературних і екранних творів, а вільні. Природні діалоги. Прекрасна жива - літературна, без сленгу і мату, але жива! - українська мова. Щирі думки. Власне, ці повісті - готові сценарії для фільмів: отак-ось бери й перенось на екран. Та тільки коштів для цього в автора вже точно не вистачить. А в держави - то й завжди не вистачає. Хоча, якщо почати читати цей матеріал спочатку, то мало б вистачити. Не просто для самозбереження - для перемог.