Даніель Бовуа: неупереджений погляд на відносини в польсько-російсько-українському трикутнику

Даніель Бовуа належить до когорти видатних французьких істориків, які не втомлювалися розвінчувати російські та польські міфи й ілюзії - від Жуля Мішле до Алена Безансона.

Як іронічно зазначив Д.Бовуа в автобіографії, виданій французькою мовою у Варшаві, це не допомагає стати пророком у своїй країні.

Історик, який у Франції досліджує Польщу, не може бути відомим, з огляду на офіційну відсутність історії Польщі у французькій освітній системі. Тим більше приреченим на невідомість є той, хто вивчає українську історію. Такими є парадокси нинішнього світу. Однак для нас, українців, такі дослідники як Бовуа - на вагу золота.

З нині живих істориків я б виділив своєрідну "французьку трійцю": вже згадані Безансон і Бовуа та основний автор "Чорної книги комунізму" Стефан Куртуа. Всі троє професійно й чесно (що в порядному науковому товаристві є синонімами) досліджують складні періоди історії, через що їх досить вороже сприймають у певних російських і польських колах. Одного називають сучасним ненависником Росії, імені іншого деякі історики в Польщі воліли б, щоб у їхній присутності не згадували...

Якщо Ален Безансон прийшов до української тематики через цілеспрямоване вивчення історії Радянського Союзу і Росії після свого виходу з Французької компартії у зв'язку з розвінчанням культу особи Сталіна 1956 року, то Даніелеві Бовуа прислужилася польська історія. Але й він не обійшовся без російської мови, яку випадково почав вивчати самостійно в шкільні роки з допомогою місцевого поляка-ровесника Станіслава. Для російськоцентричної Франції в цьому не було нічого дивного, а в північно-східній Франції, звідки походить історик, на шахтах працювало багато слов'ян, серед яких були й українці, але переважали поляки.

Д.Бовуа згадує, як він потоваришував із тим поляком. Станіслав, який самостійно студіював російську, запропонував: "Сядьмо разом за парту".

Одного разу Даніель попросив його навчити "розшифровувати" кирилицю. Той звідкілясь приніс примірник газети "Правда", а пізніше, охолонувши до російської, продав Даніелеві за помірну ціну самовчитель російської мови з платівками на 78 обертів. Тоді майбутній історик не здогадувався, що на якийсь час російська мова і література стануть для нього пристрастю.

Майбутній професор Сорбонни, один з найвідоміших нині французьких дослідників української та польської історії, іноземний член НАН України і АН Польщі, доктор honoris causa Краківського, Варшавського та Вроцлавського університетів став таким завдяки винятковому поєднанню його "впертості і дивовижного випадку, які завжди були моєю зіркою". Будучи нешляхетного походження, не маючи в роду інтелектуальної традиції ("Небагато синів робітників завершують професорами Сорбонни"), Д.Бовуа, згадуючи про вступ на підготовчий курс Лілльського університету, зазначає: "Ніколи жоден із Бовуа не зайшов так далеко!"

Чи не найбільшим парадоксом є те, що майбутній учений не прослухав жодної лекції з історії, не склав жодного іспиту з цієї дисципліни, а його "дипломами" історика є докторати honoris causa і членство в двох іноземних академіях наук. Його історичні дослідження - результат дивовижного життєвого та професійного шляху і плід самонавчання. Якби Д.Бовуа закінчив історичні студії французького університету, то є сумніви, чи отримали б український і польський світи такого потужного шукача історичних скарбів у польських, російських та українських архівах ще в часи "тріумфу соціалізму".

* * *

Найвизначнішим доробком Д.Бовуа стали три книги: "Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831–1863)"; "Битва за землю в Україні: 1863–1914. Поляки в соціоетнічних конфліктах"; "Російська влада і польська шляхта в Україні: 1793–1830". Над ними він працював чверть століття. "Мала українська трилогія", як спочатку називав її автор, охоплює історію Правобережної України з 1793 року, від її приєднання Російською імперією, до 1914-го, початку Першої світової війни. Пізніше ця унікальна праця дістала неофіційну підназву "Український трикутник" (Le triangle ukrainien, у польському перекладі - Trójkąt ukraiński). Д.Бовуа в інтерв'ю Радіо "Свобода" зазначив, що ця неформальна назва, може й трохи загадкова, але натякає на зміст трилогії, тому що впродовж описуваного періоду постійно спостерігається конфлікт між трьома силами, якими є польська шляхта, царський режим та український народ. Власне, український селянин опинився тоді між представниками двох імперських сил, як між молотом і ковадлом. До речі, російський переклад назви оминув згадку про Україну: "Гордіїв вузол Російської імперії". Саме за цю трилогію Д.Бовуа отримав у вересні 2005 року польську премію ім. Єжи Ґедройця.

До слова, саме паризький журнал "Культура" Є.Ґедройця опублікував 1987 року першу його працю на тему польсько-українських відносин - Polacy na Ukrainie."Я багато чим завдячую Ґедройцю, - розповів мені в іншому інтерв'ю для Радіо "Свобода" Д.Бовуа, - а тепер спадкоємці і зберігачі традиції цього великого представника європейської культури погодилися з тим, що моя праця знайшла місце в прекрасній традиції визнання гідності України і гідності народу, який довго зневажали його сусіди".

Вже перша книжка трилогії, "Шляхтич, кріпак і ревізор", стала, за словами польського історика Стефана Кєнєвича, "науковою сенсацією". Оприлюднені ним уперше архівні дані сформували новаторське бачення трьох сил, які діяли на території Правобережної України. Особливо важливим є те, що вчений зруйнував ідилію і стереотипи польської та російської гуманної присутності в Україні. Коли йшлося про захист кріпацтва - а кріпаками в Україні були українці - то росіяни і поляки вельми швидко знаходили порозуміння, звісно, коштом українців.

Ще в одному інтерв'ю Д.Бовуа, яке він дав мені, вчений зазначив: "Царатові, зокрема, не вистачало чиновників, щоб контролювати українців, які були здебільшого кріпаками. Тож для утримування їх у кріпацькій системі Москва використовувала польську шляхетську систему, яка діяла під недремним російським оком".

Історик показав, як здійснювалася асиміляція українців, яку я назвав би "двоповерховою" - русифікація і полонізація. Хоча, і це ще один історичний парадокс, імперія русифікувала і поляків. Один з розділів книжки має назву "Агенти русифікації". Це про польську шляхту, яка мала повне порозуміння з російською адміністрацією, коли йшлося про придушення українських бунтів. Балансуючи між компромісами з царськими намісниками і компрометацією власної ідеї, шляхта фактично погоджується, продовжуючи безглузду гру в сеймики, стати фактором російської асиміляції.

У своїй праці французький дослідник визнає, що період, який він дослідив, став "періодом боротьби між двома імперіалізмами, де ставкою були українські душі. Душі в адміністративному значенні, як виконавці підневільної праці, та душі в прямому сенсі, бо їх треба було вирвати зі сфери польського впливу і переробити на вірних підданих царя". Д.Бовуа з жалем констатує, що поляки були недалекоглядними, не здатними змінювати свої звички, тому росіяни легше виграли боротьбу за душу українського селянина. Це в результаті призвело до того, що в переломні моменти історії Україна ставала і, зрештою, стала на бік Росії.

Чимало місця в праці присвячено дослідженню механізмів, за допомогою яких діяв царський режим, винахідливий і спритний. Усвідомлюючи, що неможливо відразу русифікувати українців і поляків, спочатку було задумано, а відтак здійснено політику деполонізації через українізацію. Лише пізніше бюрократична і поліційна машини взялися за русифікацію, плоди якої в Україні відчутні донині. На думку Д.Бовуа, "в цьому проявилася віковічна сила росіян: не знищуючи фізично, вони можуть вилущити з людини всю її сутність".

У "Битві за землю в Україні" історик підкреслює, що боротьба за володіння землею означала боротьбу за владу на місцях між польським і російським елементами. При цьому український елемент, в основному селян, не брали до уваги. Для царського уряду українські селяни були росіянами, а для польського - "нашим людом". Але російсько-польський конфлікт, незважаючи на всю свою жорстокість і національну суть ставки, був лише дрібною війною багатіїв, яка точилася поряд із драмою українського народу, розчавленого злиднями.

Д.Бовуа показав також внутрішній польський конфлікт - між великими землевласниками і дрібною шляхтою, "чиншовиками": перші не зупинялися навіть перед тим, щоб скористатися послугами російської армії для боротьби зі своїми "братами по крові".

* * *

Стисло згадаю і про розвінчування інших міфів. Д.Бовуа не пощадив навіть свого великого земляка Оноре де Бальзака, який описав у своїх київських листах українських селян очима Евеліни Ганської. Письменник порівняв їх із варварами та неграми, з якими говорити про свободу - означає змусити їх думати про те, що їм не доведеться працювати. Це лише одна з дрімучих нісенітниць, яка належить перу відомого французького романіста, закоханого в жінку, чоловік якої вилив киплячу смолу на голову селянина.

Свій погляд у Д.Бовуа й на деякі аспекти української релігійної історії, із чим, гадаю, багато хто в Україні може не погодитися. Історик вважає, що, наприклад, Греко-католицька церква на початок XIX століття стала значною мірою інструментом полонізації українців у руках польського духовенства.

У великій праці "Костомаров і Меріме", яка в травні 2018 року побачила світ в українському перекладі, історик показує, що французький письменник, м'яко кажучи, "запозичив" свою "оригінальну" працю про Богдана Хмельницького в Миколи Костомарова.

У статті 2006 року "Два історичні "претенденти" на панування над Україною" Д.Бовуа порівнює польське домінування з цивілізаційною маскою, а російське - з любов'ю, яка все огортає, себто душить в обіймах. Він іронізує з вислову "Київ - мати міст російських", кажучи, що це те саме, що сказати "Турне - мати міст французьких", бо в цьому бельгійському місті народився один з перших франкських королів Хлодвіг (Clovis).

Під час Помаранчевого Майдану Д.Бовуа шокував своїм інтерв'ю газеті "Ліберасьйон" непідготовленого французького читача, показавши на низці історичних фактів, як Москва перехопила історичну спадщину України й обернула її собі на користь: "Деформації і хитрощі, до яких вдалася російська історіографія, пишучи про Київ як матір російських міст і як колиску Росії, сліпо підхопили французькі русисти".

Історикові та його нечисленним однодумцям належить незаперечна заслуга в тому, що слово Rus' фігурує в історичних працях, французькій Вікіпедії. Д.Бовуа доклав максимум зусиль упродовж своєї наукової кар'єри, щоб у Франції почали розрізняти терміни "Росія" і "Русь". На його думку, той, хто не розрізняє термінів "Росія" і "Русь", свідомо чи несвідомо ллє воду на російський млин.

* * *

Ще один міф, за розвінчування якого взявся Д.Бовуа, це волинська "різанина" 1943 року. Коли в грудні 2017-го після моєї паризької презентації книжки А.Безансона "Свята Русь" він подарував мені свою працю Jak się ma pojęcie kresow do Ukrainy ("Який стосунок має поняття креси до України?"), для мене це було певною несподіванкою. А коли я з'ясував, що писав він польською і видано її в Польщі, то була подвійна несподіванка.

У цій невеликій обсягом, але надзвичайно актуальній праці Д.Бовуа залишився вірним собі в руйнуванні вибудуваного "потьомкінського села" по-польськи - польсько-української ідилії на українських землях. Мультикультурність та ідеальна гармонія є "або ілюзією мрійників, або витвором фальсифікаторів". Він фактично ставить знак рівності між польською і російською офіційною історіографією щодо міфологізації дійсності. "Історія, яка ґрунтується на джерелах, замінюється на рицарські паради".

Д.Бовуа відверто пише, що польсько-українські відносини від самого початку були поганими. "На "своєму" правому березі вони ліквідовують гетьманат швидше, ніж росіяни на лівому". А Варшавський сейм вирішує 1699 року скасувати Литовську метрику, цим самим позбавивши українців писемного права руською (українською) мовою.

Французький історик згадує поета Станіслава Трембецького (і за сумісництвом - великого землевласника), який називав поляків цивілізацією в морі варварства, не підозрюючи, що сам він є джерелом цього варварства.

Волинська трагедія, на його думку, є "найтрагічнішою ланкою в ланцюзі одвічного витіснення поляками всього українського". Досліджуючи "східні землі", тобто Правобережну Україну, Д.Бовуа як історик-полоніст знає "силу міфів й облудних стереотипів", тому намагався і намагається враховувати, як він точно сказав, "присутність відсутніх". Він прямо називає ставлення до "кресових народів" расистським. І якщо людей довести до нестерпного стану, тоді на кін виходить шевченків обух-сокира. Як слушно зауважив великий друг України і Польщі, "Сокира це зброя озвірілого люду".

На жаль, багато хто в нинішній Польщі не почув (та й не хоче чути) давніх закликів Є.Ґедройця. Ще 1952 року на сторінках журналу "Культура" він ясно дав зрозуміти полякам, що треба визнати Україну такою, якою вона є, що треба відмовитися від претензій на Львів і що буде набагато розумніше співпрацювати з цією країною в її нових кордонах.