Ален Безансон: людина, яка не захотіла бути частиною імперії брехні

Україні не вельми таланить на президентів. Зате їй щастить на відданих друзів. До таких належить видатний французький історик, філософ, глибокий знавець тоталітаризму російського, радянського і німецького розливу академік Ален Безансон. 25 квітня цього року йому виповнилося 80 років.

Нам він цікавий передовсім як великий захисник українських національних інтересів. Дотримуючись християнського принципу «пізнаєте правду, і правда визволить вас», А.Безансон не боявся йти проти загальнофранцузької течії, вибудовуючи аргументовану критику імперської політики Росії та комуністичного режиму. Він послідовно підкреслював і підкреслює роль України на сході Європи як ключової держави-бар’єра на шляху можливої російської експансії на захід. За наукову чесність у російському сегменті Інтернету йому наліпили ярлик «сучасного ненависника Росії».

Таким «ненависником» він став не відразу. 19-річним вступив до Французької компартії, однак через п’ять років вийшов з її лав. Поштовхом для цього стала знаменита доповідь Микити Хрущова на XX з’їзді КПРС із викриттям злочинів Йосипа Сталіна. А.Безансон неодноразово підкреслював, що не розуміє тих, хто залишився у Французькій компартії після 1956 року. В автобіографії («Генерація», 1987 р.) вчений згадував, як йому було соромно і який гнів викликало усвідомлення того, що його обдурили: «Тоді я вирішив як початкуючий історик досліджувати історію Росії та СРСР, щоб краще зрозуміти, що сталося зі мною… Сподіваюся, що весь час, який я витратив на дослідження російської історії та радянського комунізму, на їх вивчення й аналіз, буде зараховано мені як каяття».

Він не захотів бути частиною імперії брехні.

* * *

А.Безансон - автор понад двох десятків книжок (включно з першим романом «Еміль та брехуни», 2008 р.) та великої кількості статей і передмов на теми історії Росії, СРСР та України, тоталітаризму, історії християнства. Його дослідження надруковано у французьких, американських, англійських, італійських, польських, українських та інших журналах.

У фундаментальній праці «Інтелектуальні джерела ленінізму» (1977 р.) А.Безансон, майстер парадоксальних формулювань, дає таку характеристику більшовицькій партії: «Влада партії потребує свого безперервного поширення, слабкої компенсації своєї фундаментальної немічності. Вона - влада без змісту». Для нього ленінізм - свого роду ідеологічна патологія та джерело будь-якої тоталітарної системи. Основи ленінізму дослідник знаходить у релігійно-містичних ученнях, які ґрунтуються на езотеризмі та вищому містичному знанні. Саме в структурі тоталітарної віри, її псевдохристиянських джерелах слід шукати ключ від більшовицької (як і нацистської) ідеології. А.Безансон називає радянську ідеологію логократією, владою слова, яка насправді є пануванням брехні.

Парадоксальні словесні побудови, які відбивають абсурдність режиму, характерні і для іншої відомої його книжки «Радянське теперішнє і російське минуле» (1980 р.). Один з розділів, присвячених радянській економіці, названо «Анатомія одного привиду». З огляду на те, що від третини до половини сировини та матеріалів, які проходили через радянське виробництво, втрачали свою цінність уже впродовж виробничого циклу, автор зазначає, що цифри радянського сталевиробництва охоплюють «виробництво сталі, випуск псевдосталі, псевдовиробництво сталі». І це стосувалося не лише сталі: «Радянська економіка є темою величезної кількості наукових досліджень, якими займаються численні дослідні центри Європи та США, і вони дають матеріал для неосяжного моря літератури та багатьох наукових журналів. Але ті, хто народився в Радянському Союзі, а також ті, хто знає радянське суспільство через історію, літературу, мандрівки, через вислуховування розповідей емігрантів, очам своїм не вірять, коли бачать описи економістів. Існує, здається, неподоланна прірва між цією системою, сприйнятою у вимірах і цифрах, та іншою системою, без вимірів-цифр, яку вони навчилися пізнавати через інтуїцію і власний реальний досвід».

Своїм словом А.Безансон орудує, як умілий хірург - скальпелем для порятунку хворого. У статті «Чи є Росія європейською? Полеміка з Мартіном Маліа» (1999 р.) він пише, що Росія відстала від Європи не на п’ятдесят, а на тисячу років, якщо не більше, через те не можна порівнювати російського царя з, наприклад, бранденбурзьким курфюрстом або королем Швеції. Цим монархам ніколи б не спало на думку власноручно виконувати обов’язки ката чи перетворювати палацові палати на катівню. «Руссо мав підстави сказати, що Росія «зігнила, не встигнувши дозріти». Щоб подолати відставання від Заходу (насправді ж його наздогнати неможливо, хіба що на словах), було знайдено три форми «компенсації неповноцінності»: релігія, імперське чуття та брехня. І досі, за словами А.Безансона, комуністична ідеологія сприймається в Росії не як патологічна, злочинна помилка, а як один з періодів російської історії, в якій були позитиви і негативи. Комунізм, на його думку, не лише загальмував розвиток Росії, а й примножив усе те мерзенне, що помічали в російському ладі та способі життя європейці: «На зміну кільком сотням співробітників таємної поліції прийшло двісті тисяч гебістів. На зміну сотні тисяч ув’язнених - кілька мільйонів. На зміну звичайній брехні - брехня всесвітня, метафізична, шизофренічна, яка творить своєрідну другу реальність, імперію обдурювання». Резюмуючи свої міркування, французький академік зазначає - відповідь на запитання, чи є Росія частиною Європи, залежить від того, чи вважаємо ми, що вона просто «відстала» від Європи, чи визнаємо, що маємо справу зі «спотворенням» Європи.

У статті 1989 року «Національне питання» А.Безансон прозірливо пише, що російський народ постав перед дилемою: або справжня перспектива зміни та глибокої реформи радянської системи, що неможливо без розпаду СРСР; або ж цей народ ніколи не вийде з комунізму. Тому росіяни повинні прийти до думки будувати своє майбутнє поза імперією, обрати свободу та процвітання, а не солодкі ілюзії панування.

Сподівання А.Безансона на здоровий глузд не виправдалися. Як зазначив він у статті «Майбутнє Росії - доля середньої держави» (2000 р.), Росія шукала свою дорогу впродовж десяти років і вже визначилася, приміряючи на себе роль «держави-шахрайки», подібної до Північної Кореї, а прихід до влади Путіна абсолютно вписався в основну логіку подій: «Це шлях шовінізму, але з певними особливостями, яких він часто набував у цій країні: суміш брехні, насильства та пихи. І рух цей мав бути досить сильним, щоб Солженіцин ототожнив себе з ним, і щоб такий політик, як Гайдар, котрого оцінюють як «реформатора прозахідної орієнтації», вирішив з ним об’єднатися».

Як публіцист А.Безансон гостро й чесно реагує на гарячі політичні події. Не всім до вподоби така позиція і у Франції. У статті «Дежавю» про вторгнення Росії в Грузію у серпні 2008 року, написаній для «Фіґаро», яку газета спочатку відхилила, а перед публікацією скоротила, він не вельми добирає слова: «Російська брехня така зухвала, що їй майже вірять. Наші дипломати, яким російська дипломатія бреше в очі, впадають у стан заціпеніння. Вони не насмілюються сказати: «Ви брешете. Зрештою, ви всього лише паперовий тигр. Економіка ваша нікчемна, демографія - в катастрофічному стані. Негайно виведіть свої війська і повертайтеся додому». Такі перемоги він назвав облудними та пікроколевими (за ім’ям персонажа з роману Ф.Рабле «Ґарґантюа і Пантаґрюель», такого собі комічного короля, хвалька і завойовника, який тільки й мріє, що про завоювання світу) - тим паче що є стільки перешкод «здоровому й нормальному розвиткові цієї бідолашної країни, хворої фізично й морально так давно, що наше співчуття лише поглиблює хворобу. Для неї панування краще за свободу і краще за процвітання. На жаль, російський народ уразила та сама хвороба».

Російську тему А.Безансон розвинув і в резонансному інтерв’ю польському виданню Rzeczpospolita (09.06.2010 р.) «Потьомкінська жалоба», присвяченому катастрофі літака під Смоленськом. Він висловив думку, що суть прагматичної дипломатії, яку вибудовує Росія, - у зближенні з певними державами, але виключно в рамках політики впливу та домінування, особливо економічного. Через те вона прагне поділеної, а не об’єднаної Європи, укладаючи, наприклад, з Німеччиною чи Францією окремі двосторонні угоди: «Що більше Європа пересварена... то краще для Кремля. Шкода тільки, що Німеччина і Франція дозволяють купитися на це… Російська влада використовує для цього й Православну церкву, яка є в руках ФСБ… Французи протягом кількох десятків років не хотіли вірити в злочинний радянський режим. А він там був, ховався за потьомкінським фасадом. Зараз французи знову заплющують очі на все. Захід знову стає жертвою тих самих ілюзій… Насправді Росія не європейська країна. Це не та культура і традиція. Росія - це Азія». До речі, експансію РПЦ, зокрема і на територію Франції, А.Безансон, за аналогією до Комінтерну, дотепно називає «Духінтерном».

Характеризуючи російську політику в недавньому інтерв’ю паризькому інтернет-виданню «Бульвар-Екстер’єр» (19.03.2012 р.) із промовистою назвою «Настирлива ідея: імперія», А.Безансон підкреслив, що вона не мала природних кордонів, фіксованих меж: «Це - православні або слов’янські землі. Щодо Європи можна використовувати слов’янофільські аргументи, ближче до Китаю вони стають євразійськими. Обидві ідеології ще живучі, і Путін жонглює ними… Його мета - позбавити європеїзації колишні радянські республіки, особливо Україну. З балтійськими державами він зазнав невдачі. Головне для нього - уникнути кольорових революцій у сусідів».

* * *

А.Безансон торкався безпосередньо й українських тем, передовсім Голодомору. Згадаймо його блискучі промови, виголошені в Парижі з нагоди 50-річчя та 70-річчя Голодомору (1983 р., 2003 р.), статтю «Війна більшовиків проти селян. 1933 рік», написану спеціально для «Всесвіту» (1993 р.). «Винищення селянської еліти, здібних та ініціативних виробників, організаторів, - зазначає французький дослідник, - остаточно перебило хребет одній із найпотужніших у світі сільськогосподарських цивілізацій. Натомість лишилася перелякана й ледаща юрба». Він відкидає припущення, ніби руйнування сільського господарства дало змогу здійснити індустріалізацію, і пропонує залишити це на совісті сталінських економістів та деяких їхніх західних колег: «Багата і неповторна селянська культура була знищена. Залишились пустирища і байдужі раби». А.Безансон - рідкісний, один із найпослідовніших і найбільш переконаних захисників української пам’яті про Голодомор у світі: «Саме ретельна організація екзекуції надала українському голодному терору характеру геноциду - другого в нашому столітті після вірменського; третім став геноцид єврейський».

Дуже важливо, що цієї теми А.Безансон торкнувся ще в одній фундаментальній праці «Лихо століття: про комунізм, нацизм та унікальність Голокосту» (1998 р., укр. пер. 2007 р.). У ній він іще раз висловлюється з приводу одного з найбільших злочинів комуністичного режиму, якому немає забуття: «Метою ставилося покінчити не з будь-яким опором селянства, бо колективізація вже зламала його, а з національним існуванням українського народу. З цього приводу писали про ґеноцид, і це справедливо». В цій книжці історик звертає також увагу на нерівноправність у збереженні пам’яті про жертв комунізму та нацизму. Жертв першого замовчують, що призводить до їх забуття, а жертв другого і далі скрупульозно документують, згадуючи за кожної нагоди. Якраз пошук пояснення такого дивного явища і спонукав ученого порівняти обидві системи і виявити зіставне в них.

Українським питанням А.Безансон займається років сорок п’ять. Мені вдалося знайти, можливо, одну з його перших статей - «Ставка України», датовану 1978 роком. Це - передмова до збірника самвидаву, перекладеного французькою мовою, «Етноцид українців в СРСР». Уже тоді він був переконаним прихильником України: «Боротьба України має стратегічне значення. У разі перемоги радянська влада може підтримувати своє панування майже безконечно. У разі поразки, будучи вимушеною надати Україні автономію, СРСР завалиться одразу, а з ним і його домінування над третиною світу. До певної міри наше майбутнє, наша доля вирішується на берегах Дніпра…».

Як ніхто з тогочасних французьких дослідників радянської дійсності, вчений дуже точно й детально характеризує національну і мовну ситуацію в Україні. Приєднавши Галичину, СРСР почав руйнувати найсвідоміше ядро української нації: «Одночасно радянська влада почала наступ на українську мову. Вона її знищила за межами власне кордонів України. Ми побачимо тут, як вона ліквідувала українську діаспору, зокрема на Кубані. Вона її знищила у вразливих місцях самої України, в містах. Їй вдалося зрусифікувати Kiev, Kharkov (свідченням цього є те, що я подаю російське написання цих власних назв) та інші великі міста - як шляхом імміграції росіян в Україну, так і приневоленням українців уживати лише російську мову в науковій, науково-технічній діяльності, в різних публічних сферах життя. Вона намагається надати українській мові, яка до того ж була вельми сильно засмічена русизмами, статусу «фольклорної», сільської мови, від якої кожен, хто хоче зробити кар’єру, має відмовитися».

У своїй промові «Ретроспектива безпам’ятства», виголошеній в Парижі в листопаді 2003 року на вечорі в рамках Днів пам’яті жертв Голодомору в Україні, на яких він головував, А.Безансон сказав, що існують дві головні перешкоди для остаточного формування української нації - давній дефіцит еліти і старанно культивоване Росією роз’єднання українського народу.

Попри свої 80 років, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, академік Безансон не зупиняється. На початок червня заплановано вихід його нової праці «Свята Русь». Мені здається, що колись А.Безансонові поставлять пам’ятник в Україні. Принаймні він цього заслужив аж ніяк не менше, ніж (даруйте за порівняння) сталіни і леніни, якими й до сьогодні всіяна українська земля.