Україна між Заходом і Сходом. Початок шляху

Нинішнього року незалежній Україні виповнюється двадцять років. Прийдешній ювілей - хороший привід озирнутися і згадати, якими ми були двадцять років тому.

За роки існування СРСР сформувалася глибочезна прірва між двома частинами колись єдиної європейської цивілізації з античним і християнським духовним корінням. Наш світ розділився на Захід і Схід. Не випадково після падіння «залізної завіси» більшість наших співвітчизників дивилися на людей із Заходу як на інопланетян. І відчуття це було багато в чому взаємним.

Спотвореність пострадянського мислення наклала глибокий відбиток на ставлення українців до двох світів на сході і заході від власних кордонів. Захід став символом процвітання та благоденства, а Схід сприймався як глибоко неповноцінний, з ознаками гниття, сповнений небезпек напіврадянський - напівазіатський світ. ЄС і НАТО негайно перетворилися на престижні аристократичні клуби, належність до яких відразу ж була проголошена метою державної політики. А структури на кшталт СНД з погано приховуваною зневажливою інтонацією іменувалися всього лише «інструментом шлюборозлучного процесу».

Відтоді минуло майже двадцять років. Що ж змінилося? Яким став світ, і якими стали ми в цьому світі?

Головним досягненням незалежності можна вважати те, що українці стали набагато самостійнішими й розумнішими. Особливо молодь. Якщо в старшому поколінні ще живі рештки радянської ностальгії, якщо середнє покоління ще зберігає неофітський захват перед західною вітриною, - то нинішня українська молодь уже майже не відрізняється від своїх однолітків як у європейських, так і в пострадянських столицях. Свідомість сучасної молоді не обтяжена ідеологією, вона більш прагматична й самостійна у виборі життєвого шляху. Дуже добре, що саме ці люди прийматимуть доленосні рішення, вестимуть країну в майбутнє.

Однак доки дві половинки розколотої цивілізації з’ясовували стосунки між собою, сильніша і успішніша з них - західна - почала стрімко втрачати лідируючі позиції у світі.

Не наводитиму порівняння динаміки зростання ВВП у Європі і в Китаї, що вже стали банальними. Наведу тільки думки двох відомих європейських політиків, які виступали на початку березня в Києві на конференції, організованій Центром міжнародних і порівняльних досліджень, - Мартіна Шульца та Джульєтто К’єзи.

За словами лідера соціалістів у Європарламенті Мартіна Шульца, «світ більше не обертається навколо Брюсселя, Берліна, Парижа, Лондона або Вашингтона». А колишній депутат Європарламенту італієць Джульєтто К’єза резюмував цю саму думку так: «Ми всі живемо в ілюзії, що все ще перебуваємо в центрі світу. А ця ілюзія дуже небезпечна. Ми, що жили протягом практично трьох століть як керуючі, дуже скоро потрапимо в ситуацію, коли станемо меншістю». Саме в цьому, на мою думку, і полягає ключовий глобальний виклик для Європи, США, Росії й України. Але, очевидно, жодна зі сторін поки що не готова усвідомити його до кінця.

Нам в Україні важко зрозуміти масштабність проблем, на які наразився Європейський Союз. Адже понад два десятиліття ЄС проектував на схід і південь від своїх кордонів упевненість, добробут, стабільність, демократію та високі цінності. Сьогодні ж ЄС ледве дає раду викликам демократії навіть усередині об’єднання і в країнах-кандидатах. Скажімо, на сумнозвісний угорський закон про ЗМІ Брюссель відреагував досить жорстко. А ось на таку кричущу подію, як розстріл мирної демонстрації опозиції в Тирані, реакція з його боку була досить млявою.

Європа не знайшла відповіді й на такий виклик її суспільному ладу, як стрімке зростання впливу, зокрема й парламентського, ультраправих партій, а також на дедалі ширше проникнення ксенофобії в політику традиційних помірковано правих партій.

Очевидно, що в умовах нової хвилі міграції з країн Північної Африки це явище тільки наростатиме. Воно становить собою дуже серйозну загрозу демократичному ладу європейських держав. Хотілося б бути впевненим у протилежному, проте не переконаний, що років через двадцять-тридцять суспільний лад європейських країн збереже форму нинішніх ліберальних демократій.

Про кризу ідентичності НАТО було сказано досить багато. Головне тут навіть не безславний вихід альянсу з Афганістану через кілька років, а те, що НАТО так і не став ні основою загальноєвропейської безпеки для всіх, ні ефективним інструментом розширення західного впливу за межами євроатлантичної зони.

Показова відмова Німеччини і Туреччини від участі в операції проти Лівії. Вона означає, що євроатлантичної єдності зразка холодної війни більше немає. Колишній ворог в особі СРСР давно зник, а нового за двадцять років, попри всі зусилля, придумати не вдалося.

Стосовно України сказане означає вичерпання політичної волі, фінансових ресурсів і суспільної підтримки ідеї розширення на схід двох організацій - ЄС і НАТО, які символізували в очах українців західну цивілізацію.

Слід чітко розуміти, що ми наблизилися до природної межі розширення Євросоюзу і НАТО - тих емпіричних Євросоюзу і НАТО, які ми бачимо, знаємо і «сприймаємо на дотик». Це - аксіома нашого життя на найближчі роки та десятиліття. І ЄС, і НАТО, звісно, можуть радикально трансформуватися, але цей предмет виходить за рамки нинішнього аналізу.

Стан справ у східній «половинці» трохи відрізняється. Хвороби цього регіону - а вони, безумовно, масштабні - хвороби розвитку і трансформацій: нерівномірність розвитку, соціальні суперечності, протистояння «центру» і «глибинки», велика залежність від сировинної кон’юнктури. Але темпи розвитку на Сході все ж таки переважають європейські. Інтеграційні процеси на пострадянському просторі, як свідчить діяльність того ж таки Митного союзу, можуть розвиватися цілком гнучко і навіть інтенсивно.

І все ж, якщо Європейський Союз і НАТО - наймогутніші в історії людства об’єднання високорозвинених держав - не можуть поодинці впоратися з глобальними викликами, то ще менше шансів на це у пострадянських країн, кожна з яких, фактично, обертається на власній незалежній орбіті.

Вичерпавши політичну волю до розширення, Європа і Захід у цілому змогли також зрозуміти досить просту річ: їхнім інтересам відповідає не копіювання Сходом чужих суспільних стандартів без урахування власних реалій, а проведення необхідних реформ як результат дозрілої громадської думки. Результат у другому випадку досягається повільніше, але напевно і закріплюється глибше.

Підіб’ємо підсумок. Після відкоту назад, викликаного «кольоровими революціями», розширенням НАТО і спробами відродження на сході Європи фронту холодної війни, процеси конвергенції, злиття «східної» і «західної» половинок єдиної цивілізації отримали додатковий імпульс. Але відбуватимуться вони вже за іншими законами. В їхній основі лежатимуть прагматизм, взаємне врахування інтересів, а також нормальна, здорова конкуренція.

Яке місце України в цих процесах? На жаль, наша країна згаяла кілька важливих років, безуспішно намагаючись заскочити на підніжку натовського поїзда, який, як з’ясувалося, на той час уже рушив у тупик.

На мою думку, Київ повинен максимально сприяти зближенню між столицями Заходу і Сходу з тієї простої причини, що відродження конфронтації між ними поставить під загрозу саме існування незалежної Української держави. Якщо хтось забув, нагадаю: головною зовнішньополітичною темою українських ЗМІ осені 2009 року був гіпотетичний збройний конфлікт між Києвом та Москвою.

Україна зобов’язана впливати на процес зближення вже просто тому, що наша країна - далеко не пересічна держава континенту. За словами відомого російського політика Костянтина Косачева, «ми справді повинні говорити про майбутню взаємодію трьох найважливіших європейських гравців - Росії, ЄС і України - саме в тристоронньому форматі; найбільше важливо це для України, оскільки значна кількість її зовнішніх і внутрішніх проблем генерується неминучістю?її тісної взаємодії як із РФ, так і з ЄС».

Спробую пояснити цю тезу на конкретних прикладах.

Перше. Об’єктивна реальність така, що можливе членство України в ЄС перестало бути що смислоутворюючою, наріжною ідеєю інтеграції. Євроінтеграція триватиме, але з допомогою абсолютно іншого інструментарію, а не на базі приєднання до вже існуючих європейських інституцій.

Сьогодні Україна ввійшла, сподіваюся, у завершальний етап переговорів про зону вільної торгівлі з Європейським Союзом. Переговори, непрості й напружені, перебувають на тому етапі, коли для кожної зі сторін піти і гримнути дверми - значно більший політичний ризик, ніж перетравлення можливого негативу внаслідок незадоволення окремими аспектами досягнутого компромісу.

Проте, здається, головне не це. Насправді роль і значення ЗВТ для України дуже перебільшені. Угода про ЗВТ буде просто однією із серії договорів, які регулюватимуть зовнішньоторговельну сферу України. І насправді баланс вигод і втрат не матиме проривного значення для розвитку країни. За великим рахунком, наше з вами майбутнє не залежить ні від того, чи називатиметься закарпатський коньяк бренді, ні навіть від експорту сільгосппродукції в ЄС, оскільки головні ринки нашого аграрного експорту, які є, на думку багатьох аналітиків, одним із ключів до технологічного розвитку країни, об’єктивно лежать за межами ЄС.

Можливо, висловлю крамольну думку: чи не настав час якнайшвидше завершити переговори щодо ЗВТ і перейти до питання набагато важливішого, яке стосується всіх і має набагато більше значення в контексті цивілізаційного розвитку нашої країни? Маю на увазі рух до безвізового режиму поїздок громадян України в ЄС.

Втім, нинішні переговори щодо ЗВТ з Києвом мають величезне значення для ЄС як тестова модель майбутніх переговорів у відносинах з іншими країнами регіону: Молдовою, державами Південного Кавказу, згодом - із Білоруссю. І, звісно ж, із Росією, економічне зближення якої з ЄС рано чи пізно має привести до аналогічного переговорного процесу. Переконаний, що спільна зона вільної торгівлі від французького Бреста до Владивостока - не така вже й утопія.

Друге. Якщо проблеми в контексті ЗВТ із ЄС досить чіткі, то на східному напрямку перед нами сьогодні стоїть значно більше запитань, ніж відповідей на них.

Почнемо з того, що в Україні немає досить повної й об’єктивної інформації про те, наприклад, як функціонує Митний союз Росії, Білорусі і Казахстану. У нас не сконструйовано моделей, які описують можливі набутки і втрати України у разі вступу до Митного союзу. В нас немає альтернативних пропозицій взаємодії з цією новою формою інтеграції, які б лежали трохи ближче до середини в діапазоні опцій між «ігнорувати» і «негайно приєднатися».

Зазвичай Митний союз представляють як підступну пастку Москви, спрямовану на те, щоб збити Україну зі шляху євроінтеграції й реалізувати горезвісні «імперські амбіції» Росії. Тобто примітивно переводять питання в ідеологічну площину, де аргументи із серії «чорне-біле» наводити найлегше. А ось об’єктивної, економічно аргументованої відповіді на питання поки що немає. Хоча навіть без особливого аналізу зрозуміло, що з погляду, наприклад, спільних проектів в авіабудуванні ліквідація митних бар’єрів була б тільки вигідна українському авіапрому.

А взагалі, ми повинні чітко уявляти, яких конкретно результатів очікуємо від співробітництва зі Сходом і Заходом. Якщо йдеться про цінності, законодавство, стандарти життя, то зрозуміло, що саме Західна Європа, яка подолала після війни спокуси тоталітаризму, а згодом - і різних авторитарних режимів, від Салазара до «чорних полковників», може дати найбільш адекватні відповіді.

А ось що стосується розвитку високотехнологічних галузей країни, якими ми поки що пишаємося, - тут об’єктивно роль Росії виняткова. Західні компанії не поспішали - та й тепер не поспішають - ділитися з нами передовими технологіями. Саме там, де?Захід?виявляє?обережність, Росія готова ризикувати, здійснювати масштабні інвестиції, йти на об’єднання структур, що усуває?непотрібну конкуренцію та оптимізує витрати. І якщо справді буде реалізовано проекти, про які?йшлося під час?торішніх зустрічей лідерів двох країн - об’єднання авіапрому, суднобудівної промисловості, спільні проекти у?сфері?комунікацій та багато інших, - отримаємо значний ефект синергії, здатний дати могутній поштовх розвитку високотехнологічних сфер економіки України.

Третє. Процеси конвергенції поширилися і на сферу безпеки.

Слова французького президента Ніколя Саркозі після тристороннього саміту в Довіллі про те, що в 2020-2025 роках у ЄС і Росії буде не тільки спільна економіка і безвізовий режим, а й спільна концепція безпеки, сьогодні мають під собою реальну основу.

Поки ще в багатьох такі заяви викликають скептичну посмішку. Справді, на перший погляд, між розділеними східним кордоном ЄС і НАТО частинами єдиного цивілізаційного поля більше суперечностей і взаємної недовіри. Але ситуація змінюється. І якщо ще вчора недовіра панувала майже скрізь, то сьогодні тенденція до зближення набирає обертів, не в останню чергу - у сфері загальноєвропейської безпеки. Створюються нові формати спілкування. Наприклад, уже згадуваний тристоронній саміт у Довіллі. Або перетворення Веймарського трикутника фактично в чотирикутник, з участю Росії. Важливу роль у зміцненні довіри відіграє і реанімація співробітництва у рамках Ради Росія - НАТО.

Зазначу, до речі, що наш Центр міжнародних і порівняльних досліджень робить свій скромний внесок у справу створення нових форматів діалогу. 4 березня у Львові три депутати - Леонід Кожара від України, Костянтин Косачев від Росії
і Павло Коваль від Європарламенту - домовилися про створення постійно діючого «Українсько-російсько-європейського «триалогу» у Львові з участю відповідальних за зовнішні зв’язки парламентаріїв, а також експертів і громадськості трьох сторін.

Однією з головних подій 2010 року у сфері європейської безпеки стало польсько-російське примирення. Адже, попри всю важливість ключової ролі найстаріших європейських демократій, без активної участі Східної Європи процеси зближення просто не підуть. Ініціативність Польщі - яскравий приклад для інших східноєвропейських
держав.

Четверте. Протягом останнього року відбулися серйозні зміни в європейському ландшафті у сфері безпеки, серед яких, мабуть, головне - поява позаблокової України. Підкреслю: з часу прийняття цього рішення в липні 2010 р. жодна людина в жодному населеному пункті України не вийшла протестувати проти позаблокового статусу. Жодна. Ні на заході, ні на сході, ні у Львові, ні в Донецьку.

Ще одна поширена в нас «страшилка» полягала в тому, що, відмовившись від членства в НАТО, Україна нібито опиниться в «сірій зоні» між альянсом і ОДКБ. Насправді ж сталося протилежне. Дедалі більше експертів говорять про необхідність встановлення прямих зв’язків між НАТО і ОДКБ. Як ми дізналися з матеріалів «Вікілікс», це давно вже хотів зробити пан Расмуссен, але, як відомо, йому в цьому зашкоджали. Гадаю, що початок діалогу НАТО - ОДКБ - просто справа часу.

Позаблоковий статус зняв так звану українську проблему, яка кілька років була каменем спотикання як у відносинах США - Росія, так і в євроатлантичному діалозі по лінії США - Європа.

Нарешті, позаблоковість відкрила Києву можливість для участі в ініціативах, спрямованих на створення загальної системи безпеки в Європі. Виступаючи в Астані на саміті ОБСЄ у грудні 2010 р., президент Віктор Янукович заявив, що саме завдяки позаблоковому статусу Україна готова бути «чесним брокером», об’єднувати і бути об’єднавчою силою в цій організації.

Що ж заважає реалізації ідеї європейської безпеки для всіх? Заважають, очевидно, дві великі перешкоди. Перша полягає в колосальній інерції мислення категоріями блокового протистояння та холодної війни. А друга перешкода корениться у спротиві з боку бюрократичних апаратів як національних урядів, так і міжнародних організацій.

Яскравим прикладом того, до чого призводить бюрократична інерція, є доля російської ініціативи щодо Договору про колективну безпеку в Європі. Ми пам’ятаємо, що цю ініціативу спочатку позитивно сприйняли уряди ряду провідних європейських країн, які були готові піти досить далеко у сприянні її реалізації. Але після передачі питання в ОБСЄ процес загальмували, спрямували в русло так званого «процесу Корфу» і благополучно там поховали.

Ми тільки тепер розуміємо, як сильно уразила ОБСЄ політична і бюрократична атрофія. Організація, покликана рухати європейську безпеку і співробітництво, по суті, самоусунулася від розв’язання цього ключового завдання. Як наслідок - десять років не скликалися саміти ОБСЄ.

Безперечно, діяльність ОБСЄ потребує радикального, грунтовного перезавантаження. Як зовнішні стимули для такого перезавантаження відзначу ініціативу Саркозі про розширення співробітництва між ЄС і Росією у сфері безпеки та російсько-німецьку ініціативу про створення спільного комітету Росія - Євросоюз із питань зовнішньої політики та безпеки, ініціативи, висунуті торік Казахстаном.

П’яте. Багато в чому реалізація цих та інших ініціатив залежатиме від подальшої еволюції позицій глобального гравця - США.

Нинішня криза з особливою силою вдарила по США як по головному архітектору світопорядку, що існував останні 20 років після закінчення холодної війни. Саме США надихали розширення НАТО і ЄС, «кольорові революції» і «хрестовий похід за демократію».

І все ж саме Вашингтон виступив з ініціативою про «перезавантаження», яка давно вже вийшла за рамки власне американсько-російських відносин. Тому США, як жодній іншій країні, винятково важко знайти місце в новому багатополярному світі, який, як і раніше, вимагає від Вашингтона відповідальності за події, що відбуваються в ньому, але категорично не сприймає одностороннього диктату.

Президент Обама і його команда виявили величезну мужність у переході до нових, багатосторонніх підходів до вирішення міжнародних проблем. А головне - вони стійко протистоять спокусам повернення до односторонніх дій бушівського зразка. Це видно на прикладі воєнної операції в Лівії: ніколи ще американська адміністрація не наполягала так жорстко на максимальному розподілі політичної і військової відповідальності між учасниками коаліції.

Час покаже, чи піде Америка шляхом, який прокладає Обама, чи привиди ери Буша знову повернуться в зовнішню політику цієї країни. Останній варіант був би вкрай небажаним і навіть небезпечним.

Мені здається, сьогодні знайдено оптимальний алгоритм розвитку відносин Україна - США за останні двадцять років. Він діє, незважаючи на зойки деяких «аналітиків» з приводу того, що Вашингтону тепер, мовляв, не до України. Політики, які відвідували останнім часом американську столицю, свідчать: уже давно американсько-український діалог не був таким предметним, конструктивним, позбавленим ідеологічної заангажованості.

Комісія зі стратегічного партнерства, яка регулярно проводить засідання під керівництвом К.Грищенка і Х.Клінтон, обговорює абсолютно конкретні проблеми, демонструючи прагнення до взаємної вигоди сторін. І якщо це називають «неуважністю» з боку США до України, то, на мою думку, така «неуважність» незрівнянно краща за ту «увагу», яка в минулому закінчувалася або ізоляцією через сумнозвісні «Кольчуги», яких в Іраку так ніхто й не знайшов, або ворожнечею України з Росією.

І останнє. У питаннях європейської безпеки Київ ще не сказав останнього слова. Думаю, найповніше потенціал України, говорячи словами президента В.Януковича, як «чесного брокера» в непростій справі зближення позицій у питаннях європейської і євроатлантичної безпеки буде задіяний під час головування Києва в ОБСЄ у 2013 році.

Слід визнати, що, незважаючи на все сказане, я поки що не вважаю необоротними ні загальноєвропейські процеси зближення, ні нову роль України в них. Не можна недооцінювати роль суспільної інерції.

Якщо говорити про Україну, то я бачу два джерела такої інерції. З одного боку, це досить значна армія «колишніх» чиновників, експертів, політиків, які не вірять у силу змін і вважають, що варто ще раз змінитися владі - і можна знову шикувати країну під знамена часів холодної війни. З іншого боку, це звичайна бюрократична інерція, особливо страшна своєю злободенністю та тим, що вона відкрито не виступає проти нового зовнішньополітичного курсу.

Український чиновник вважає, що будь-які процеси й ініціативи можна імітувати, у тому числі і в зовнішній політиці: на Заході говорити про реформи, на Сході - про дружбу і братерство, але при цьому нічого реально не робити. Очевидно, що такий підхід слід викорінювати. Щиро сподіваюся, що зусилля К.Грищенка на цьому напрямі увінчаються успіхом.

Переконаний, що, попри всі перешкоди, незалежна Україна має у своєму розпорядженні потужний стабілізуючий і об’єднавчий потенціал, який дозволить європейській цивілізації, перефразовуючи слова Івана Павла ІІ, почати дихати на повні груди, «обома легенями» - на Сході і на Заході.