Крах догм

«Смерть догми - народження реальності», - сказав колись великий Еммануїл Кант.

Ми живемо в епоху, коли догми відмирають із катастрофічною швидкістю. Ніколи ще світ не змінювався такими темпами. Сумніву піддаються такі постулати світобудови, як ліберальна ринкова економіка, глобалізація і демократія як загальносвітова, універсальна цінність, - що здавалися ще вчора непорушними. Піддаються переосмисленню самі підвалини глобальної ролі західного світу. Замість стабільності - очікування ще більш спустошливої хвилі кризи. Замість процвітання - фактичне банкрутство цілих країн, деякі з яких ще вчора входили в сім’ю економічних «тигрів». Замість високих цінностей - зашкалювання ультраправих і ксенофобських настроїв. Замість західної солідарності, яку плекали десятиліттями, - буяння національних егоїзмів...

Класичне дзеркало змін - Європейський Союз. Навряд чи можна знайти ще якийсь період в історії цієї організації, починаючи з 1957 року, коли ЄС перебував би в такому жалюгідному стані.

Що ж відбувається в Євросоюзі? Труднощі тимчасового характеру? Хотілося б вірити, але вперті факти свід­чать, на жаль, зовсім про інше.

Нині ми є свідками фактичного демонтажу базових основ, на яких тримався ЄС останніми роками: монетарного союзу, шенгенських угод і спільної зовніш­ньої політики.

Питання майбутнього євро­зо­­ни полягає зовсім не в тому, дадуть чи не дадуть Греції ще одну фінансову допомогу на суму 50 млрд. євро на додачу до вже виділених 110 млрд. (до речі, весь ВВП України за 2010 рік становив приблизно 97 млрд. євро). Це технічний аспект.

Питання майбутнього євро­зони полягає в тому, що багато урядів переконані (хоча й нечасто це озвучують): без єдиної валюти окремим країнам було б легше виборсатися з кризи.

Підтвердження цього - повне небажання вступати в євро­зону країн Східної Європи. Впер­ше за багато років кількість поляків, які виступають проти запровадження євро, перевищила кількість їхніх співвітчизників-оптимістів.

Питання майбутнього шенгенських угод полягає зовсім не в їх модифікації чи введенні внутрішнього прикордонного або митного контролю як такого. Головне в тому, що країни-члени відкидають загальноєвро­пейсь­кий підхід до вирішення проблеми, яку започаткував конфлікт національних інтересів Франції та Італії в питанні про туніських біженців.

Останні «донесення з фронту» свідчать: реформу Шенгену, запропоновану членом Євро­комісії Сесилією Мальмстрьом, швидше за все, відкладуть у довгу шухляду. Причина, як стверджують європейські аналітики, полягає ось у чому: занадто багато європейських столиць (серед яких на першому місці Париж і Копенгаген) свідомо не хотіли б обмеження з боку Брюсселя нинішньої практики одностороннього скасування шенгенських норм і хотіли б продовжувати діяти як їм заманеться. Мало схоже, однак, на «тимчасові труднощі»...

Що стосується спільної зов­ніш­ньої політики ЄС, то, мабуть, на сьогодні вона вже мертва у своїх головних проявах, і дуже мало шансів на відродження її в майбутньому. Різнобій думок у лівійському питанні - лакмусовий папірець реального стану цієї політики. А ще ж зовсім недавно європейські дипломати цілком серйозно говорили про єдину дипломатичну службу Євросоюзу...

Чи слід дивуватися безпрецедентним заявам головних євро­пейських політиків, які ставлять під сумнів саме членство їхніх країн у ЄС або кидають виклик його базовим правилам? Ще у квітні, в розпал кризи, пов’язаної з потоком біженців із Тунісу, міністр внутрішніх справ Італії публічно запитав: «Якщо Італію ізолюють, чи є сенс залишатися в ЄС у такій ситуації?» І прем’єр-міністр Сильвіо Бер­лусконі, наскільки мені відомо, не спростував цієї заяви.

А ось ще одна цитата. «Ми не допустимо, щоб Брюссель диктував нам свої умови! Ми ніколи в нашій історії не дозволяли Відню чи Москві вказувати нам, і тепер ми не дозволимо це робити Брюс­селю!» Гадаєте, це слова політика на кшталт Ле Піна? Ні, це цитата з виступу Віктора Орбана, прем’єр-міністра Угорщини, країни, що головує в ЄС.

Не дивно, що в більшості країн-членів довіра населення до Європейського Союзу впала до рекордно низького рівня. За даними Євробарометра, вже тільки менше половини європейських громадян (49 відсотків) позитивно ставляться до членства їхніх країн у ЄС.

Чи не дивно, що іспанський онлайн-журнал «Ель Лібре­пенса­дор» виступив із прогнозом, згід­но з яким «приблизно 2014 року ми станемо свідками розпаду ни­нішнього Європейсь­кого Союзу й появи на його місці групи країн-сателітів на орбіті французько-німецького альянсу»?

Якщо вважаєте, що з такими заявами виступають тільки ок­ремі політологи, ви помиляєтеся.

«Я думаю, що гірше попереду. Гірше означає, що через два-три роки, можливо - менше, Європа розпадеться» - це слова екс-глави ЄБРР Жака Атталі.

«Євросоюз як регіональну організацію чекає розпад... Ми несемо на собі тягар розширення, рішення про яке було ухвалено надто поспішно», - така думка колишнього прем’єр-міністра Франції Едуара Балладюра.

«Нині Європі загрожує серйозний ризик дезінтеграції», - попереджає ветеран португальсь­кої політики, двічі прем’єр-міністр і президент цієї країни Маріу Суареш.

Закономірний результат таких настроїв - лавиноподібне зростання підтримки ультраправих у Європі. Якщо ще вчора нас дивували електоральні успіхи «Істинних фінів», то вже тепер, за даними опитувань, Австрійська партія свободи вийшла на перше місце за популярністю серед усіх партій країни, випередивши як соціал-демократів, так і народни­ків із 29% підтримки, причому 43% австрійців виступають за участь праворадикалів в уряді.

Що це означає? По-перше, те, що вже через два-три роки, а можливо, й раніше, ми побачимо перший європейський уряд, очолюваний ультраправими. Можливо, навіть не один. Дуже сумнівно, що ставлення з боку ЄС до таких урядів буде схоже на дипломатичний бойкот, якому піддався австрійський кабінет 2000 року. Отже, найближчими роки ми станемо свідками повномасштабного переформатування політичної карти більшості європейських країн.

По-друге, під цю тенденцію муситимуть підлаштуватися (що активно відбувається вже тепер) партії європейського мейнстріму. І лівим, і класичним правим доведеться переглядати позиції з широкого спектру питань - від мультикультуралізму та міграції до повноважень наднаціональних брюссельських структур.

По-третє, не слід очікувати, що в цих умовах тягнибоківська «Свобода» мирно піде з політич­ного життя України, маючи таких впливових соратників у Європі. Правда, до нашої честі, треба все ж таки зазначити, що країни Східної Європи - Україна, Росія, Молдова - залишаються, мабуть, єдиним регіоном континенту, де ультраправі поки що персона нон грата у національних парламентах, не кажучи вже про уряди. Чи надовго - питання, над яким варто серйозно замислитися.

Сказане про ЄС повною мі­рою стосується й НАТО. Принцип «лебедя, щуки й рака», що яскраво проявився в лівійській війні, наклався на кризу ідентичності Альянсу.

Ця криза виникла не вчора й не сьогодні. Вона систематично поглиблювалася із послідовним вплутуванням НАТО у великі військові операції, три з яких завершилися або завершуються повним або частковим провалом.

Першою такою операцією - початком кінця НАТО, мало ще кому тоді очевидного, - стали бомбардування Югославії як частина політики, спрямованої на відділення Косовського краю від цієї країни. Що з усього цього вийшло, ми добре знаємо: частково визнане територіальне утворення, мабуть, назавжди приречене на міжнародний протекторат, не здатне навіть контролювати всю свою територію. Його очолюють, як з’ясувалося з доповіді Ради Європи, мафіозі, що збагатилися на контрабанді зброї, наркотиків і людських органів. (Нагадаю, до речі, що саме поставки важкого українського озброєння в Македонію - за що свого часу піддався надзвичайно жорстокій міжнародній критиці Леонід Кучма - врятували цю країну від повторення косовського сценарію.)

Потім розпочалася війна в Афганістані, яку НАТО програє з не менш гнітючими результатами. Після того, як організація Північноатлантичного договору залишить територію країни, держави регіону будуть змушені розплутувати численні афганські вузли самостійно. І передусім вирішувати проблему наймас­ш­таб­нішого наркотрафіка, з яким Альянс категорично відмовився боротися.

Далеко не випадково точаться розмови, що Шанхайська орга­нізація співробітництва готова зняти обмеження на прийом нових членів і що Індія та Пакистан можуть виявитися серед них. Не випадково після смерті бін Ладе­на саме Китай отримує в оренду пакистанський порт Гвадар для будівництва власної військово-морської бази.

Третя така операція - ниніш­ня лівійська війна, в якій НАТО фактично відіграє роль багатосто­ронньої парасольки двосторонньої коаліції Парижа й Лондона. Нині кожному зрозуміло, що в НАТО не­має бодай трохи послідовної стратегії в Лівії. Якомога швидше фізичне усунення Каддафі залишилося єдиним виходом із цієї невдалої війни без втрати обличчя.

Не здивуюся, якщо виявиться, що операція в Лівії стане лебединою піснею НАТО, як висловився Стівен Метц, один із головних експертів США у сфері військового стратегічного аналізу. Ось цитата з однієї з його останніх статей: «Утретє після закінчення холодної війни НАТО взяло на себе величезну місію, а потім продемонструвало, що в нього немає ні єдності мети, ні військових можливостей для її реалізації... Трьох ударів - на Балканах, в Афганістані й тепер у Лівії, - можливо, й недостатньо для виведення НАТО з гри, але їх, звісно, буде достатньо, щоб поставити на порядок денний питання цінності Альянсу».

У зв’язку з цим досить показова доволі байдужа реакція на лівійську війну з боку «незахід­ного» світу. Чи пов’язано це з підтримкою формальних цілей, задекларованих Заходом, - боротьби з тиранією за демократичне майбутнє Лівії? Навряд чи. На мою суб’єктивну думку, найбільші міжнародні гравці усвідомлюють, у яку безглузду авантюру влипнув Захід у цій війні, й, розуміючи це, мовчки спостерігають, як їхній геополітичний конкурент сам себе заганяє в кут.

І остання теза щодо Середзем­номор’я. Західні уряди з ентузіаз­мом привітали так звану Арабську весну. Проте тільки тепер, через кілька місяців, стають очевидними далеко не райдужні наслідки тих подій. Різко зріс вплив Ірану в регіоні. «Хамас» сьогодні зміц­нилася як ніколи раніше. «Аль Каїда» вже освоює територію Лівії. А у вересні ми можемо стати свідками того, як «Брати-мусульмани» разом з іншими радикалами візьмуть половину місць у єгипетському парламенті, про що вже тепер свідчать опитування громадської думки.

Американський дослідниць­кий центр «Стратфор» зазначає, що вперше після Кемп-Девідських угод нова ситуація може становити реальну загрозу самому існуванню Держави Ізраїль.

«Ізраїль може вести з Єгиптом багато воєн і перемагати в них. До­сить програти всього одну. Подобається Ізраїлю це чи ні, у Єгип­ті є ісламістський рух. Пи­тан­ня, чи будуть єгипетські ліде­ри нового покоління контролювати цей рух так само, як і попе­реднє керівництво, чи ні, - для Ізраїлю є питанням екзистенційної важливості». Так стверджує відо­мий в Україні аналітик «Страт­фору» Джордж Фрідман у статті «Єгипет, Ізраїль і стратегічна переоцінка».

Чи не стануть події в арабських країнах у їх комплексі прологом до можливої повномасштабної «гарячої» війни в регіоні? Питання поки що відкрите.

Що все сказане означає для України? Можна, звісно, дійти висновку, що намальована сумна картина матиме для нашої країни тільки негативні наслідки. Не зовсім так.

Свідомо не хочу торкатися питання перспектив членства України в Євросоюзі. Нехай читач зробить висновки самостійно.

Значно більш несподіваним висновком для мене самого стало те, що Україна сьогодні, всупереч стогонам про «слабкість» та «непослідовність» її зовнішньої політики, досить непогано підго­тувалася до тих процесів, які сьогодні стрясають західний світ. Що мається на увазі?

Перше. Позаблоковість України сьогодні видається не просто виграшним, а по-справж­ньому доленосним кроком. На тлі складних процесів в ісламському світі сам факт, що українські літаки не бомблять мусульманську країну (а могли б, скажімо між рядками, якби, наприклад, прем’єр-міністр Янукович у 2006 році не попросив НАТО почекати з ПДЧ), є дуже важливою гарантією безпеки України перед обличчям терористичної загрози.

Друге. Поєднання прагматизму у відносинах із ЄС із парт­нерст­вом та взаємовигідним співробітництвом із Росією й іншими країнами СНД дозволяє Києву відігравати роль піонера у процесах реструктуризації пострадянського простору та конвергенції між двома частинами «широкої» Європи.

Укладення Договору про асоціацію між Україною і ЄС, який містить угоду про зону вільної торгівлі, стане дуже важливим прецедентом для інших країн регіону, охоплених програмою «Східного партнерства». За винятком поки що Білорусі. Таку, якщо не більш вирішальну роль, відіграватиме в майбутньому для регіону й скасування візового режиму для громадян України.

Отже, на пострадянському просторі поступово може виникнути велика територія, яка становитиме з ЄС єдиний політичний (асоціація), торгово-економічний і регуляторний (поглиблена ЗВТ), гуманітарний (безвізовий режим) простір.

Гадаю, що аналогічним шляхом у відносинах із ЄС може піти й Росія, звісно, зі своїми особливостями, властивими країні такого масштабу. Принаймні у питаннях безвізового режиму Росія має в ЄС сьогодні ширшу підтримку, ніж Україна.

Переконаний, що і створення зони вільної торгівлі Росія - ЄС не є питанням далекого майбутнього. Думаю, навіть пропозиція Києву вступити у Митний союз не підкріплена прагненням «відірвати» Україну від ЄС і повернути її в «лоно імперії», як це не втомлюються стверджувати деякі «аналітики».

На мій погляд, річ у тому, що в Москві досі побоюються, що українці на переговорах про ЗВТ, як це бувало неодноразово в минулому, «здадуть» свої інтереси ЄС, і тоді Росії буде важче від­стою­вати на власних переговорах позиції, котрі відрізнятимуться від уже закріплених в аналогіч­ному договорі з Україною. Звідси природне прагнення вести переговори щодо ЗВТ із ЄС не сепаратно, а в складі потужного економічного угруповання, яким неминуче став би Митний союз у разі входження до нього України.

Але, хай там як, наведені вище міркування мають тактичний характер. У стратегічному ж плані Росія сама виступає за інтеграцію з ЄС у різноманітних сферах, включно насамперед із економікою та інвестиціями, а також ініціативою «партнерства для модернізації».

Успіхи української дипломатії на європейському напрямі (асоціація, поглиблена ЗВТ, рух до безвізового режиму) дозволять уже в недалекому майбутньому розпочати відлік у процесі створення мережі спільних із ЄС просторів на європейському Сході. Ця мережа просторів буде аналогічна угодам, які ЄС уклав із країнами Європейської асо­ціації вільної торгівлі (Норвегія, Швейцарія, Ісландія, Ліхтенштейн).

Нагадаю, між ЄС і ЄАВТ діє угода про так званий Єдиний економічний простір, який ба­зується на відомих «чотирьох свободах» і дає країнам ЄАВТ доступ до ринку ЄС без членства в інс­титуціях Євросоюзу. Крім того, всі країни ЄАВТ є членами шенгенських угод. Саме завдяки цій системі спільних просторів для людини, котра перетинає, наприклад, шведсько-норвезький кордон, нічого не змінюється, попри те, що одна країна входить до ЄС, а інша - ні.

За таких умов питання членства чи нечленства України в ЄС об’єктивно втрачає свою актуаль­ність. Якщо на сході Європи справді вдасться створити мережу спільних просторів, ця мережа діятиме, незалежно від подаль­шої долі самого Євросоюзу. Цей базовий загально­європейсь­кий простір функціонуватиме, навіть якщо ЄС, у разі реалізації най­більш песимістичних прогнозів, розпадеться на кілька блоків, хоча особисто я вважаю, що до такого крайнього сценарію все-таки не дійде.

Те саме можна сказати й про загальноєвропейський простір у військово-політичній сфері, де важлива роль відводитиметься позаблоковій Україні. Тут процес ітиме набагато складніше, оскіль­ки мислення часів холодної війни долатиметься дуже важко. Але історія свідчить: зближення між країнами в економіці, в енерге­тичній, торговельній та гумані­тарній сферах неминуче викличе зближення і в питаннях політики безпеки.

Concordia parvae res crescunt, discordia maximae dilabuntur («При згоді малі справи зростають, при розбраті великі справи руйнуються») - ці слова, звер­нені до синів, вимовив на смертному одрі ще у 118 році до нашої ери знаменитий Міціпса, остан­ній сильний правитель єдиної Нумідії. Сини не дослухалися його поради, і Нумідійське царство швидко перестало існування.

Сьогодні цей вислів, що став крилатим, актуальний як на сході, так і на заході Великої Європи. Історія відтепер може піти різними шляхами. І що з нами буде завтра, залежить лише від нас.