Майбутнє, якого ми прагнемо?

Розвиток сучасної цивілізації дає дедалі більше підстав для усвідомлення необхідності змінити не просто окремі параметри (наприклад, зниження дитячої смертності, зростання зайнятості або економії води), а змінити сам вектор. Кілька років тому Вацлав Гавел, виступаючи в Стенфордському університеті, зазначав: хоча спочатку західна цивілізація ґрунтувалася на глибоких духовних принципах, поступово вона виродилася у свого роду стратегію споживання. Забезпечення зростання ВВП - переважно за рахунок практично неухильного нарощування попиту, у тому числі споживчого, - неминуче провокує розмивання так званих базових цінностей, хижацьке використання природних і людських ресурсів, насамперед країн, що розвиваються. І в остаточному підсумку ставить під загрозу саме існування сучасної цивілізації.

Як справедливо підкреслює Ервін Ласло, світове співтовариство наразилося на новий і досить несподіваний виклик, який ніколи раніше ще не спостерігався в історії людства: масовий спосіб життя не дає змоги продовжувати жити. Збереження цивілізації вимагає кардинальних змін. І йдеться не про їх необхідність, а про те, наскільки швидкими і докорінними ці зміни мають бути. Для того щоб вижити і продовжити розвиток, не прирікаючи себе на вимирання, людство повинне переглянути свої уявлення про Всесвіт, людину, про ідеї прогресу¹.

Однак, хоч би як швидко змінювалася суспільна свідомість і ефективно реагували на виклики політики, всесвітні процеси протягом принаймні найближчих десятиліть відбуватимуться в умовах системної цивілізаційної кризи, пов'язаної з вичерпанням можливостей розвитку, орієнтованої на зростання матеріального споживання. Це означає систематичні різноманітні прояви фінансових дисбалансів, економічних рецесій і спадів, економічну неспроможність держав і наддержавних утворень, посилення нерівності у всіх її крайніх формах і проявах, що викликає крайні форми соціального протесту - революції і терористичні акти. Додаткові труднощі соціально-економічного та ментально-психологічного характеру зумовлені поглибленням процесу демографічного старіння країн євроатлантичної (західної) цивілізації на тлі абсолютно іншого вікового складу населення країн ісламської, буддистської, африканських цивілізацій. Різноманітні локальні модифікації моделі розвитку, на жаль, не дозволяють змінити ситуацію в цілому, а лише забезпечують ситуативні поліпшення.

Маємо очевидну надмірну й несправедливу у свідомості більшості населення нерівність. Саме неприйняття несправедливості створює передумови для конфронтації між окремими економічними, соціальними, конфесійними групами, між державами та їх об'єднаннями, а в остаточному підсумку - і для проявів тероризму.

Однак крім несправедливості поточного розподілу ресурсів і результатів економічного розвитку між нині сущими поколіннями існує, можливо, більш прихована несправедливість щодо майбутніх поколінь. Йдеться про зумовлені сучасним способом життя обмеження прав і свободи вибору майбутніх поколінь. Хижацьке використання ресурсів, орієнтація на максимальне розширення матеріальних потреб і настільки ж максимальне їх задоволення практично не залишають нашим нащадкам права вибору - і поведінки, і способу життя загалом.

Розуміючи це, ООН наприкінці минулого століття розробила і запропонувала світовому співтовариству Концепцію сталого розвитку, сутність якої зводиться до того, що задоволення потреб нинішнього покоління має забезпечуватися без шкоди для можливостей майбутніх поколінь задовольняти власні потреби. На рубежі століть відповідно до принципів цієї концепції було розроблено систему кількісно вимірюваних пріоритетів "Цілі розвитку тисячоліття", яка визначає напрями розвитку на період до 2015 р. Як основні були запропоновані: ліквідація абсолютної бідності і голоду, забезпечення загальної початкової освіти, забезпечення гендерної рівності, зниження дитячої смертності, поліпшення материнського здоров'я, зниження захворюваності на ВІЛ/СНІД і малярію, забезпечення екологічної сталості, формування світового партнерства з метою розвитку.

Пріоритети були орієнтовані переважно на країни, які розвиваються, і в процесі їх адаптації для України практично всі показники стали більш амбіційними. Це стосувалося насамперед освіти (в Україні давно прийнятий вищий стандарт - загальна повна середня освіта) і бідності (глобальні ЦРТ передбачали зниження вдвічі кількості голодуючих і тих, чиє добове споживання не перевищує 1 долара США за паритетом купівельної спроможності, тобто
3,8 грн на день або 114 грн на місяць). Щорічно всі країни, які підписали Декларацію тисячоліття, подають в ООН Звіт про виконання ЦРТ, і зараз уже ясно, що більшість поставлених цілей досягнуті Україною навіть раніше за встановлений період. Виняток - забезпечення гендерної рівності, де взагалі не спостерігається помітного прогресу.

Торік розпочалася робота над визначенням нової системи, орієнтованої на розвиток після 2015 р. На відміну від попередньої, цілі і завдання якої розробляли фахівці штаб-квартири ООН, визначення параметрів нової системи базується на баченні свого майбутнього максимально широкими верствами суспільства. Більше того, національні консультації (і це жорстко зафіксовано в рекомендаціях ООН) повинні відображати думки тих, кого зазвичай не слухають і не чують уряди, - інвалідів, бідних, іммігрантів, хворих на ВІЛ/СНІД тощо та молоді, якій доведеться реалізовувати поставлені цілі.

Участь у цій роботі (а Україна увійшла в групу 89 країн, де проводяться такі консультації) дуже важлива для кожної країни. По-перше, вона дає можливість з'ясувати, чого ж хоче населення, яким бачить своє майбутнє, і відповідним чином скоригувати якщо не самі урядові програми, то принаймні їх роз'яснення. По-друге, за умови належного висвітлення результатів консультацій засобами масової інформації з'являються шанси вплинути на масову свідомість, посіявши не так щоб "розумне, добре, вічне", а бодай сумніви в тому, що життя на землі обмежується періодом власного життя. Зрозуміло, що поточні труднощі, незадоволені матеріальні потреби певною мірою стають бар'єром для погляду в далеке майбутнє, але без такого бачення довгостроковий розвиток і країни, і цивілізації загалом навряд чи можливий.

Консультації в Україні проводилися у формі відкритих дискусій та опитувань, онлайн-опитувань: міжнародного - "Мій світ" і національного - "Майбутнє, до якого ми прагнемо", в яких узяли участь понад 30 тис. людей. За їхніми результатами визначено національне бачення ключових цілей і завдань розвитку України після 2015 р.

Інтеграція всіх пріоритетів і завдань, сформульованих учасниками національних консультацій, дозволяє розставити акценти. Найважливішим визнано поліпшення якості життя та соціального розвитку в цілому; другий за значущістю напрям - необхідність підвищити ефективність управління (не тільки загальнодержавного, а й локального - на рівні місцевої влади і громади, у бізнес-середовищі, за участі структур громадянського суспільства тощо); третє - модернізація економіки шляхом упровадження інноваційних технологій; четверте - захист довкілля.

Соціальна сфера. Беззастережну першість українці віддають забезпеченню рівних можливостей і соціальної справедливості. Більшість висловлювань учасників національних консультацій так чи інакше стосувалися неприпустимості існування в суспільстві укоріненої кастовості, несправедливого і необґрунтованого розшарування за соціальними, етнічними, віковими, гендерними та релігійними ознаками. В Україні найбільш гострими є прояви нерівності, пов'язані з місцем проживання (сільські жителі і жителі невеликих міст часто страждають не тільки від нестачі грошей, а й від недоступності нормальних умов життя), складом домогосподарств (найбільш уразливі - сім'ї з неповнолітніми дітьми, особливо багатодітні), статтю (жінки, як правило, переважають серед бідних), некомфортно почуваються старі люди, які страждають не тільки від нестачі коштів, а й здебільшого від браку уваги. Саме тому у всіх групах людей, різних за віком, рівнем освіти, соціальним статусом, обговорення велося навколо соціальних прав - на працю, соціальний захист, медичну допомогу, освіту, житло. Найважливішим визнано забезпечення права на прийнятний рівень життя (69,8% відповідей), на житло (52,7%), на соціальну підтримку непрацездатних (46,0%).

Ефективна система охорони здоров'я і збільшення тривалості здорового життя визнано третім за значущістю пріоритетом розвитку після 2015 р. Національні консультації засвідчили готовність українців до реформи системи охорони здоров'я і розуміння - певною мірою - її сутності. Однак не може не турбувати надмірна концентрація уваги населення на ролі медичного обслуговування. Всупереч тому, що з якістю і доступністю медичної допомоги пов'язано не більше ніж 30% варіацій стану здоров'я і смертності населення (70% зумовлено способом життя, екологією та генетичними особливостями), серед українців домінує впевненість у тому, що всі проблеми (справді надзвичайно гострі) здоров'я нації можна розв'язати реформуванням медичної галузі. Лише 40% учасників консультацій зазначають значущість формування й поширення в суспільстві стандартів здорового способу життя (частка його прихильників обернено пропорційна віку: 46% серед молоді до 25 років, 37% - серед 25-34-річних, 39% - серед 35-45-річних і 30% - серед тих, кому за 45; важливістю формування здорового способу життя частіше переймаються чоловіки, ніж жінки
(50 і 34% відповідно). Говорячи про здоровий спосіб життя, українці зазначають необхідність зменшити споживання алкоголю (пропонується досить широкий спектр дій: від державного регулювання продажу та реклами алкогольних напоїв до викорінення споживання алкоголю на робочому місці, посилення боротьби з управлінням транспортними засобами у нетверезому стані тощо).

Крім цього, часто згадується ефективна боротьба з палінням і необхідність дозованих фізичних навантажень. Абсолютно справедливо підкреслюючи нестачу необхідної інфраструктури (велосипедних доріжок, спортивних майданчиків, недорогих спортклубів і басейнів), учасники консультацій практично не згадують про низьку рухову активність дітей і підлітків у дошкільних і шкільних закладах, коли, власне, й закладаються основи поведінки у майбутньому дорослому житті.

В умовах практично неминучої депопуляції та загострення проблем демографічного старіння, зниження передчасної смертності є ключовим завданням не тільки влади, а й громадськості, широких верств населення. Від доступності і якості системи охорони здоров'я залежить далеко не все: відповідних зусиль зі створення умов для здорового способу життя повинна докладати місцева влада, а формування відповідних настанов серед населення - це найважливіше завдання органів освіти. Тому успіх можливий тільки в результаті скоординованих зусиль та ефективності управління в широкому сенсі.

Високе значення доступності якісної освіти, безперечно, пов'язане з її роллю у формуванні трудового потенціалу і загальнокультурного середовища в суспільстві. Однак українці стурбовані не стільки можливостями здобути освіту (про це йдеться переважно в контексті вищої освіти), скільки її якістю.

Звичайно, різні групи населення визначають різний склад і різні ранги пріоритетів. Певною мірою розходження зумовлені формулюваннями питань (зокрема, це стосується відмінностей результатів опитувань і дискусій), але позначаються й особливості структур учасників - наприклад, за питомою вагою молоді до 35 років і осіб з вищою освітою.

Інституціональна сфера. Думки учасників консультацій з приводу організації системи управління досить суперечливі, переважно це стосується оцінок так званих середніх українців, але грішить цим і експертне середовище. Якщо цілі економічного розвитку, охорони і відновлення природи, соціального розвитку в цілому зрозумілі, то мета трансформації системи управління в масовій свідомості не сформована. Усі говорять про окремі прояви: викорінення корупції, побудову справедливої системи судочинства тощо, але не формулюють ні загальної мети, ні конкретних механізмів управління суспільним розвитком. Навряд чи варто очікувати цього від представників широких верств населення - швидше, треба орієнтуватися на досягнення професійного консенсусу щодо інституціональних трансформацій, їхньої сутності, складу, інструментарію тощо.

Покладаючи відповідальність за розвиток економіки, за високу соціальну ціну, яку населення України ось уже протягом тривалого часу платить за економічні трансформації, на владу, насамперед на уряд, українці закономірно називають ефективну і чесну владу другим за значущістю пріоритетом. Особливо часто про важливість такого напряму інституціональних змін ішлося в дискусіях; найчастіше наголошувалося на необхідності подолання корупції та поліпшенні роботи всіх без винятку владних структур. Переконаність у необхідності кадрових і структурних змін знижується з віком (з 56% серед молоді до 44% серед осіб віком після 45 років), а впевненість у необхідності боротьби з корупцією, навпаки, зростає (з 42 до 52% відповідно). Дуже важливо, що, зазначаючи необхідність трансформування чинної системи влади, 77% учасників національних консультацій акцентують увагу і на недостатності своїх можливостей впливати на ухвалення рішень. Наголос також зроблено на необхідності визначення довгострокових пріоритетів і програм, які дозволяють усім (від бізнесменів до середніх українських сімей) формувати власні плани. Йдеться про довгострокове або хоча б середньострокове планування (48,2% наполягають на доцільності 10-річної перспективи, 20,6% - 15-річної, і 18,0% - 25-річної).

Розвиток системи управління має спрямовуватися на спрощення перетворень завдяки виявленню перешкод і потенційних каталізаторів реформ. У цьому процесі інституції, суспільство й окремі особистості повинні ставити власні цілі і визначати стратегії та заходи, включаючи політичні, які сприяють їх досягненню. Широка участь населення в суспільному житті - зокрема, відчуття, що до їхньої думки прислухаються і на неї зважають, що вони активно залучені до визначення конкретних напрямів і шляхів розвитку, - сприяє сталому довгостроковому розвиткові не менше, ніж послідовне політичне лідерство, підтримане сильними командами технологів, здатне забезпечити інституціональну пам'ять і послідовність політичних рішень.

Будь-які, навіть найефективніші інституціональні трансформації не можуть дати швидких результатів: вони проявляються поступово протягом кількох років. Таким чином, домагатися широкої підтримки (або принаймні сприйняття) реформ доведеться досить довго. І в тривалості цього процесу, у неможливості швидко отримати бажаний ефект і криється головна проблема дуже необхідної реформи системи управління. Потрібно налагодити систематичну роз'яснювальну роботу, при цьому не обіцяти швидкого поліпшення життя, а чесно казати про всі проблеми та дії влади з їх вирішення, забезпечити прозорість ухвалення рішень та їхніх результатів, сформувати систему взаємодії між органами влади, бізнесом і структурами громадянського суспільства. Тому найширше суспільне обговорення цілей розвитку України після 2015 р. може стати першим кроком на цьому шляху.

Економічна сфера. У масовій свідомості чітко зафіксовано примат економічного розвитку перед соціальними завданнями. Однак навіть найбурхливіше економічне зростання само по собі не гарантує ні соціальної справедливості, ні підвищення якості та рівня життя населення. Зв'язок між економічним і людським розвитком далеко не автоматичний, його потрібно формувати й підтримувати соціальною політикою, вибудовуючи систему соціальних ліфтів і одночасно інвестуючи кошти в охорону здоров'я та освіту, збільшуючи кількість достойних робочих місць, запобігаючи виснаженню природних ресурсів їх надмірною, часто хижацькою експлуатацією, забезпечуючи справедливий розподіл не тільки доходів, а й усіх результатів економічного зростання.

Кажучи про необхідність створення сучасної, модерної економіки, українці зазначають необхідність упровадження інноваційних технологій і залучення зовнішніх інвестицій, забезпечення не разового прориву, а поступального розвитку. Необхідні інструменти: спрощення системи оподаткування (імовірно, йдеться про зниження його сукупного рівня), про яке говорили 22% учасників консультацій, детінізація економіки (13%), підтримка малого та середнього бізнесу (10%).

Необхідною умовою подолання надмірної територіальної нерівності, забезпечення необхідної доступності медичних, освітніх, культурних, побутових послуг і дуже важливої для України мобільності робочої сили, формування більш локальних ринків праці є розвинена інфраструктура, насамперед дорожньо-транспортна.

Узагалі, майже 60% учасників консультацій бачать головний напрям економічного розвитку в інноваціях і нових технологіях, підкреслюючи, що без цього неможливо забезпечити ні належної ефективності економіки, ні зайнятості, ні зарплати працюючим. А реалізація права на достойну працю надзвичайно важлива для українців, причому особливо підкреслюється значимість власне зайнятості, можливостей працевлаштування та кар'єрного просування: майже 60% працюючих у промисловості, будівництві та охороні здоров'я вказали на важливість права на роботу в режимі повної зайнятості, очевидно не погоджуючись із вимушеною неповною зайнятістю. Необхідність створення нових робочих місць - це безальтернативний напрям дій для 40% українців, закономірно важливіший для осіб старших за 45 і молодших за 25 років, а також для сільських жителів. Увага акцентувалася на справедливій оплаті праці, впровадженні нових, безпечніших і продуктивніших, технологій.

Не знаходячи роботи за місцем проживання, люди вимушені орієнтуватися на трудову міграцію. Зокрема, 62,5% 18-24-річних учасників консультацій погодилися б переїхати до іншої країни, щоб знайти роботу (стільки ж потенційно готові на переїзд до іншого населеного пункту в Україні). Попри те що більше проблем із працевлаштуванням спостерігається в сільській місцевості, частіше налаштовані на переїзд городяни (до іншої країни погодилися б переїхати 42,3% городян та 34,4% сільських жителів, а до іншого населеного пункту в Україні - 46,1 та 29,8% відповідно). Позначаються розходження в освіті, кваліфікації та мобільності в цілому. Не може не турбувати те, що внаслідок проблем із роботою потенційно готові на еміграцію 50% медиків та 35% тих, хто працює у сфері освіти. З огляду на значення, якого українці надають поліпшенню саме цих сфер діяльності, дефіцит кадрів може відіграти дуже негативну роль.

Формування сучасної економіки - це не тільки вкрай необхідне прискорене зростання ВВП. Насамперед потрібна реструктуризація, перехід від переважно сировинної економіки до економіки знань. Найважливішою передумовою є визначення стратегічних пріоритетів розвитку країни та державна підтримка саме тих галузей і видів діяльності, які здатні забезпечити конкурентоспроможність української економіки у світі. Найкращі перспективи українці пов'язують із розвитком сільського господарства (34%), промисловості (12%) і туризму (8%). Особливо важливою вважають підтримку національного виробника харчових товарів, які, на думку українців, здатні не тільки вигідно замінити імпортні продукти, а й успішно експортуватися. Те, що українці пов'язують перспективи економічного зростання насамперед із сільським господарством, імовірно, пояснюється якістю землі, з одного боку, і загальним занепадом сільських територій - з іншого. Відповідно, наголошується на недоцільності імпорту харчових продуктів, необхідності кредитів або інших фінансових ресурсів для оснащення та переоснащення господарств, важливості розвитку сільської інфраструктури, зокрема комунікацій. Звичайно, можна заперечувати доцільність пріоритетного розвитку саме сільського господарства як рушійної сили досягнення конкурентоспроможності української економіки. Як у видобувній промисловості, так і в сільському господарстві діє так званий закон убування віддачі: рано чи пізно доводиться переходити на менш родючі ґрунти, розробляти менш зручні й вигідні поклади природних копалин. На відміну, наприклад, від обробної промисловості, де зростання обсягів виробництва майже завжди супроводжується збільшенням доходів і діє закон підвищення віддачі, ці види діяльності не можуть стати локомотивом. Однак у короткостроковій і навіть середньостроковій перспективі переваги розвитку українського аграрного сектора при дотриманні певних умов очевидні. Експерти, погоджуючись із тим, що й сільське господарство, і промисловість, і туризм мають реальний потенціал збагачення країни, підкреслюють також потенційно високу рентабельність і досить швидку окупність інвестицій у ці галузі.

З огляду на те, що основною конкурентною перевагою України все ще залишається досить освічена, кваліфікована і мобільна робоча сила, виграш слід шукати в розвитку трудомістких, а не матеріало- або енергоємних галузей, зокрема IT-технологій. Україна для їхнього розвитку має необхідні традиції, наукові школи та підготовлені кадри.

Зрозуміло, поки економічний розвиток відбуватиметься під прапором дешевої робочої сили та експортних можливостей, навряд чи можна забезпечити достойний рівень життя, створити розвинені ринки праці та соціальну інфраструктуру.

Екологічна сфера. Обмеженість природних ресурсів та екстенсивний (іноді навіть хижацький) характер їх використання створюють майже нездоланні перешкоди на шляху сталого розвитку. З одного боку, особливості світової кон'юнктури обумовлюють високу ймовірність подальшого прискореного зростання ресурсоємного первинного сектора економіки та обмеження зростання високотехнологічних виробництв в Україні. З іншого - забруднення природного середовища обмежує розвиток виробництв, які базуються на використанні високих технологій, у тому числі нанотехнологій, оскільки вони вимагають відповідних стандартів якості середовища. До того ж високотехнологічні виробництва розвиваються, як правило, за умов агломераційної концентрації, що також збільшує й актуалізує екологічні проблеми. Тому необхідно формувати відповідну політику, яка зміщає акценти на територіальні системи в рамках не тільки "зеленої", а й "синьої" економіки, тобто туди, де, власне, й створюються умови для розвитку як окремої особистості, так і територіального співтовариства в цілому.

Українці, які пережили Чорнобильську катастрофу, традиційно стурбовані екологічними проблемами, тим паче що третина населення проживає в сільській місцевості, яка об'єктивно більш сприйнятлива до природних катаклізмів. Імовірно, саме цим пояснюється високе місце здорового довкілля серед пріоритетів розвитку. Звичайно, різні групи учасників консультацій приділили різну увагу охороні та відновленню природи. Цій меті надали перевагу 32% всієї сукупності, причому набагато більший інтерес продемонструвала молодь (56%) і люди, які вважають себе забезпеченими (67%).

Найчастіше згадувалися необхідність захисту лісів і водойм, доступність чистої питної води й загалом забезпечення екологічної стабільності та прав на безпечне природне середовище. Майже половина учасників обговорень засвідчила свою готовність заощаджувати енергію у своєму житлі. Ясно, що значною мірою це пояснюється високою її вартістю та очікуваннями подальшого зростання тарифів, але в остаточному підсумку відображає позитивні зміни суспільної свідомості.

* * *

На відміну від широкого кола учасників консультацій, науково-експертне середовище сформувало трохи іншу ієрархію цілей. Зокрема, набагато більше уваги приділено підвищенню якості освіти як основного складника нарощування людського та соціального капіталу країни, модернізації виробництва (із впровадженням інноваційних енерго- та матеріалоощадних технологій) як економічній основі поліпшення якості життя. Однак ці розбіжності принципово не змінюють загальної системи пріоритетів. Можна констатувати, що українське суспільство в цілому має досить стале бачення бажаного вигляду своєї країни та тих змін, які потрібні для цього. На жаль, більша частина необхідні зміни відносить до інших - влади, роботодавців, медиків, учителів, і дуже рідко йшлося про необхідність змінити власну свідомість, поведінку, ставлення до життя.

Можливо, тому аналіз результатів національних консультацій залишає запитань більше, ніж дає відповідей.

Розпочнемо з очевидного. Сама по собі постановка питання про "тисячолітнє цілепокладання" амбіційна, вимагає вийти за межі власного, нехай складного, але все-таки обмеженого тлінного життя, примушує думати про те, як і заради чого житимуть не тільки наші діти й онуки, але навіть прапранащадки. Судячи з отриманих відповідей наших співвітчизників, їх сьогодення турбує набагато сильніше, ніж майбутнє цих самих нащадків.

Оце "неспокійне сьогодення" стурбувало й нас.

З одного боку, українське суспільство "заряджене" проблемою соціальної справедливості. Цю особливість українського характеру, національного самоналаштування завважували багато наших мислителів (Іван Франко, Володимир Винниченко, Юрій Липа). Бажання жити "по правді" пронизує всі сформульовані цілі: якісна медична допомога, доступна освіта, достойна праця, здорове довкілля і навіть чесна влада віддзеркалюють усталену "українську утопію". І, безперечно, така утопія цілком відображає глобальний тренд - перетворення власної національної держави на оазис соціального благополуччя.

Але в цьому ж криється й суперечлива інтровертність сучасного українського суспільства, його своєрідна "приземленість". У цьому зрізі глобальне майбутнє, про яке нам запропонувала подбати ООН, бачиться, швидше, як співіснування конкуруючих суспільств, де в кожного в руках ідеальна матриця самооблаштованості.

Ще кілька десятиліть тому так зване радянське суспільство поруч із кодексом будівника комунізму цілком щиро бажало всьому світовому співтовариству "миру в усьому світі", "роззброєння", "гуманізму" та "дружби народів". Може, сьогодні ці старі штампи масової свідомості викликають посмішку. Але тільки почасти. Сучасний світ не став гуманнішим і справедливішим, зате став іще більш взаємозалежним, інформаційно відкритим, динамічним у змінах. На жаль, популярна серед сучасних політиків та інтелектуалів формула "мислити глобально - діяти локально" ніяк не позначилася на сучасній масовій свідомості. Ми діємо локально й мислимо так само.

Трохи дивує пасивна реакція влади, мас-медіа, експертного середовища. Не те щоб не було співучасті взагалі - швидше, данина темі та бажання позначити, бо важливо. Не більше.

Амбіції керівництва ООН зрозуміти можна. Адже, запропонувавши країнам - учасникам процесу "Цілі розвитку тисячоліття" постійно діючу систему індикаторів і показників, ця організація прагне знайти свій "ключ" до керованого та узгодженого розвитку, посісти своє місце в модерируванні національних соціально-економічних програм, вплинути на більш авторитетні "центри впливу" - G8 та G20. І в цьому процесі голос кожної нації перетворюється на серйозний аргумент "за" чи "проти" перспектив ООН як прообразу глобального парламенту та його виконавчих структур, а також механізмів реалізації рішень. Оцей масштаб і рівень проблеми має залучати національний уряд і вітчизняних інтелектуалів набагато більше, ніж внутрішні бої місцевого значення. Як показала робота над доповіддю, поки що голови не піднімаємо...

І останнє. Україна все-таки зробила свій внесок у дискусію про цілі тисячоліття, яка продовжиться на сесіях ООН в 2014-2015 рр. Але чи є цей внесок і запропонований підхід достатнім, щоб заспокоїтися? Вважаємо, що ні.

Світ, у якому ми живемо, не схожий на світ ще такого близького нам XX століття з його світовими війнами й жорстокими соціальними експериментами, наївними мріями про "універсальну демократію" та освічену ноосферу. Це інший світ - більш жорсткий, прагматичний і гнучкий, багатомірний. У ньому поєднуються передовий інтелект і глобалізована "масова людина", високі технології і злидні, унікальні економічні досягнення і "стримування" в розвитку конкурентів. Світ-село і світ-мегаполіс одночасно, де розподіл праці став долею всієї людської спільноти, визначаючи і навіть передбачаючи місце й можливості кожного локального суспільства. Конкуренція за ресурси давно вийшла за рамки звичного. Не тільки природні, а й людські ресурси, культурна спадщина та управління її актуалізацією, території як ринки формованих потреб у найширшому сенсі, соціальна організація та інфраструктура життєзабезпечення - ось нові поля боротьби, нові піки конкуренції за майбутнє. І успіх у цій боротьбі багато в чому залежить від готовності кожного співтовариства не тільки до самооблаштування, а й конкурентної пропозиції іншим. Один із класиків сучасної історіософії Арнольд Тойнбі не випадково ділив нації на історичні та неісторичні: річ не лише в тому, чи відбувся ти сьогодні, а в тому, чи здатен ти творити історію, бути співтворцем з іншими.

Нам уявляється, що в ході дискусії про "Цілі розвитку тисячоліття" потрібен голос інтелектуалів, які представляють різні нації і водночас здатні мислити глобально. Можливо, їхня позиція, їхні думки, пропозиції та здатність "проектувати майбутнє" істотно доповнять сподівання й надії, віддзеркалені в доповідях і дослідженнях сотні країн - учасниць процесу.

Ми переконані, що такі глобальні проблеми розвитку, як самореалізація кожної особистості в глобальному світі, перспективи і роль держави, збереження й доступність глобальної культурної спадщини, перспективи інформаційного суспільства й завдання "нової освіти", проблеми війни і миру, війн майбутнього, перспективи технологій і надійний контроль проти надмірної мілітаризації нових знань і технологій, - лише неповний перелік цілей і завдань, від вирішення яких справді залежить майбутнє наших дітей, онуків і далеких нащадків.

Ми вчимося мислити тисячоліттями майбутнього. Достойне заняття для молодих та амбіційних націй.