Неможливо одночасно бути безпорадною жертвою насильства і мужньо опиратися йому. Це не докір. Це констатація. Історія з горезвісним "гуманітарним конвоєм" слугує очевидним тому підтвердженням.
Вітчизняні політики в заявах періодично визнають - те, що відбувається на Сході країни, є війною, і Росія в ній де-факто є воюючою стороною. Але де-юре держава не вважає сусіда агресором. Ні після захоплення Криму. Ні зараз, коли ворожі (у вас інша точка зору з цього приводу?) "Гради" заливають нашу територію вогнем, а колони ворожої техніки відкрито перетинають державний кордон. Причому від іноземних журналістів уже ніхто не ховається, розпізнавальних знаків на броні ніхто не затирає.
Якщо йдеться про війну, це передбачає запровадження воєнного стану, розрив дипвідносин, запровадження (а не обговорення) прямих санкцій. Це передбачає постріли по авіації, яка порушує наш повітряний простір, і вогонь у відповідь по позиціях, з яких безкарно луплять "Гради", САУ, гаубиці й міномети. І (як мінімум) точно не передбачає прийняття від фактичного агресора гуманітарної допомоги. Не важливо, яких при цьому дотримуються правил, хто здійснює огляд вантажу і під чиїм патронатом його завозять.
Однак влада чітко розуміє, що йдеться про агресора, але при цьому вперто відмовляється офіційно визнавати це. І ставить себе в дурне становище. Бо не визнаний агресором має повне юридичне право надавати гуманітарну допомогу вимушеним жертвам внутрішнього конфлікту (а термін АТО передбачає саме це) на суміжній території. Адже він формально не агресор, правда? А той, хто є агресором, має повне моральне право чхати на правила, умовності й процедури. Адже він агресор, що з нього візьмеш?
Іноземний журналіст якось розповів, що його розмова з високопоставленим українським чиновником обірвалася після безневинного уточнювального запитання: "Я правильно вас зрозумів: ви обурюєтеся, що навчені російськими спецслужбами терористи (а можливо й власне російські диверсанти) російською вибухівкою пошкоджують ваші газопроводи, але при цьому ви торгуєтеся з росіянами про ціну на газ і тарифи на використання ГТС?".
Усі розуміють, у гібридної війни (до якої ніхто не був готовий) свої, досить специфічні правила. Тоді чого обурюватися, що "гуманітарний конвой" теж виявився гібридним? Ми або граємо за своїми правилами, або приймаємо ворожі. Але це може стати першим кроком до поразки. Аж ніяк не гібридної.
Безперечно, українській владі не позаздриш. Бо не називати агресора агресором, а війну війною вона не зважується ще й тому, що змушена йти на повідку в союзників. Яких гібридний "новояз" цілком улаштовує, бо звільняє від неприємних тілорухів. Захід може відмовляти нам у наданні необхідної військово-технічної допомоги, стверджуючи, що українські силовики озброєні й оснащені краще, ніж сепаратисти. Це ж не війна, а антитерористична операція: Україна з Росією не воює. При цьому той-таки Захід (до речі, кажуть, що на комерційній основі) постачає Україні розвіддані, з яких чітко випливає: з території "невоюючої" Росії регулярно здійснюються обстріли і не менш регулярно перекидаються жива сила й озброєння, у тому числі новітнє.
ЄС і США зрозуміти можна - у них свої інтереси, цілі й пріоритети. Але. Ми могли скільки завгодно глузувати з приводу нескінченного "висловлення стурбованості" Вашингтоном, Берліном, Брюсселем et cetera, однак їхні втомливі розмисли завершилися-таки запровадженням санкцій. Ми до цього тільки готуємося. Санкції болісно вдарять по нашій економіці? Звісно. Але й численні країни, які зважилися на довгоочікуваний крок, теж, м'яко кажучи, не прибуток отримають. А тим часом це не тільки їхня війна. Це, насамперед, наша війна. Соромимося ми її називати на ім'я чи ні.
І річ не тільки в санкціях. Хто з тих, хто наближав війну, розпалював її, потурав її проведенню, фінансував і продовжує фінансувати вбивства, опинився на лаві підсудних, за ґратами? Ми не знаємо їхніх імен? Бракує доказової бази? Чи політичної волі?
У четвер в ефірі "5 каналу" позаштатний радник Юрій Луценко заявив, що під час відвідування окупованого Криму Володимир Путін зупинявся на дачі Віктора Медведчука. Абстрагуємося. Уявімо собі якогось товариша Петренка в 1941 році. Він громадянин СРСР, але при цьому веде підривну роботу проти Радянського Союзу. Він веде підривну роботу, але при цьому вхожий до Сталіна. Він вхожий до Сталіна, але при цьому зустрічається з Гітлером. На окупованій Гітлером території. Він безперешкодно курсує між будинком на окупованій території і будинком в СРСР. І ніхто його не чіпає. Тому що він кум Гітлера?
Маячня? Звісно. В умовах реальної війни. В умовах гібридної - звичайна річ.
В умовах цілком реальної війни держава веде "гібридну боротьбу" з цілком реальною "п'ятою колоною". Неприкритим ворогам у найкращому разі дають безболісно залишити територію країни. Щоб потім урочисто оголосити в розшук. А ті, хто залишився, освячують своєю присутністю прийняття на честь інавгурації президента, ліниво засідають у парламенті, діловито сновигають коридорами КМ і АП, перемагають у архікорупційних тендерах. Гібридна боротьба з "гламурним підпіллям" виглядає особливо цинічною на тлі справжньої війни. І цілком реальних смертей.
Один дипломат у приватній розмові зізнався: "Спілкуючись з вашими високопосадовцями, я не відчуваю в них лідерів воюючої держави… Може, я помиляюся…". Може. До речі, забув запитати співрозмовника, яке слово у своїй фразі він вважає ключовим - "воюючої" чи "лідерів".
Їм, лідерам, так, не позаздриш. Гібридна війна, гібридні союзники. Але ж і правила гібридної війни вони опанували не цілком.
На захоплених бойовиками територіях від наслідків бойових дій страждають мирні жителі. Громадяни України, якщо хтось забув. Хай як хто до них ставиться. Турботу про них держава почала проявляти тільки тоді, коли караван "білих і пухнастих" КамАЗів з незрозумілою начинкою взяв курс на український кордон. І відразу з неабиякою оперативністю було сформовано три вітчизняні колони з гуманітарною допомогою. Чому не раніше? Чекали, коли Москва нагадає? Не знали як? Боялися, що "сепари" не пропустять? Про Червоний Хрест забули? Чекали підказки Чуркіна?
Навіть якщо бажання допомогти співгромадянам і є цілком щирим, виглядало воно, на жаль, як реакція на дії РФ, а не як самостійний політичний крок. І тут уже із Заходом відповідальністю не поділишся.
Не можна одночасно обурюватися нав'язуванням допомоги від агресора і приймати її. Неможливо одночасно бути прохачем і вершителем.
Це відчувають і союзники, які досі ще сумніваються у нашій спроможності. І агресор, який дедалі більше переконується у власній безкарності.
Про головну мету операції "Гуманітарний конвой" ми можемо тільки робити припущення. Нескладно здогадатися, що Москві потрібна "правильна картинка" для внутрішнього користування. Що вона хоче, нехай почасти, відволікти увагу від історії з "Боїнгом". Що вона паразитує на нею ж виплеканій біді луганчан і донеччан (от, мовляв, дивіться, хунта-карателі-укри вас убивають, а ми рятуємо).
Але, крім іншого, Кремль випробовує межі допустимого. Спробуйте, відмовтеся. Спробуйте, не пустіть наш конвой. А от ми, причепом, ще й бронетехніку заведемо, не криючись. Ваші дії? Стрілятимете? Спробуйте.
Кремль розраховує, що подібне, не гібридне, а цілком відверте хамство підвищить і нашу зговірливість, і угодовство Заходу. Котрий, як і раніше, і в нашу стійкість до кінця не вірить, і повномасштабної війни не хоче.
Невипадково, формування цинічно-потішного (з напівпорожніми вантажівками) "гуманітарного" конвою відбувалося під акомпанемент чуток про нові "мирні" переговори. Порошенко періодично контактує з Путіним. Про регулярність подібних контактів судити складно. Але інформація про те, що тиждень тому президенти двох країн півтори години спілкувалися телефоном, підтверджена двома джерелами. Про що домовилися? Хто й на які поступки пішов? Чи є прямий зв'язок між цією розмовою і масовим обміном полоненими? Зміною керівництва "колорадських територій" і оперативною втечею низки ватажків сепаратистів до Росії? Чи випадково наша влада так дивно поводилася в історії з російським конвоєм?
Бісмарк казав: "Ніколи не воюйте з росіянами. На кожну вашу воєнну хитрість вони відреагують непередбачуваною дурістю". Може саме цього побоюються наші можновладці. Тому ж таки Бісмарку належить і інший легендарний афоризм: "Ніколи стільки не брешуть, як під час війни, після полювання і до виборів". Дякувати Богу, головний мисливець України перебрався в країну, з якою небезпечно воювати. Інакше було б зовсім важко розібратися в "гібридній правді"…
Причини, через які українська влада не пішла на запровадження воєнного стану на охоплених війною територіях, до кінця невідомі. Фахівці не одностайні в оцінці цього правового режиму. Але є версія, що головною перешкодою на шляху оголошення ВС стала неможливість проведення парламентських виборів. Стаття 83 Конституції в разі запровадження воєнного стану робить Раду недоторканною. Те, що цей склад парламенту повинен понести політичну відповідальність, не викликає ані найменших сумнівів. Але якщо політична кон'юнктура взяла гору над державною доцільністю, сумно. Вибори в умовах війни можуть виявитися гібридними. Що може (вкупі зі старим виборчим законом) призвести до появи гібридного парламенту. Де відвертих ворогів замінять гібридні колабораціоністи. Хотілося б помилитися.
Що можна передректи безпомилково, то це наш успіх. Бо він ґрунтується на гордості за Батьківщину. Сирій, боязкій, плутаній, не до кінця осмисленій. Але, чи не вперше за майже чверть століття, реальній. Достатньо, щоб вірити в нашу перемогу у війні з країною, де поступово гібридним стає все. Від свободи слова до патріотизму.