Catharsis now (Катарсис сьогодні)

05 квiтня, 2022, 12:21 Роздрукувати
Відправити
Відправити

A die (Відсьогодні), або Furor arma ministrat (Лють рухає зброєю)

Catharsis now (Катарсис сьогодні)

Війна стала буденною. Але не перестала бути страшною.

Війна в одну мить пошматувала у криваве клоччя наші плани, мрії, ілюзії. І в один день нас зшила. Суровою ниткою прямо через рану, що пульсувала стражданням і гнівом. Війна зшила нас без наркозу. Зшила назавжди.

Неминучі майбутні дірки можна буде зацерувати. Але на спробу розкроїти нас чатує той самий результат, що й на путінський бліцкриг.

Три десятки років ми болісно шукали прообраз національної ідеї. Можливим загальним знаменником слугувала туманна формула — жити в Україні, якою хочеться пишатися. Без умовностей і застережень.

Сьогодні ми пишаємося державою, яку намагаються вбити. Більше місяця. Щодня. Жорстоко. За безперервність життя країни ми продовжуємо платити жахливо високу ціну — обірваними життями людей. Ненародженими — за відродження. І не ми вибирали плату.

Ми вибрали шлях — вистояти, щоб відбутися. Відбутися як повновага Держава. Без умовностей і застережень.

Умовний знаменник перетворився на реальне знамено.

Ворог готував нас до апокаліпсису. Ми переживаємо катарсис. Процес очищення і піднесення. Процес болючий, кривавий. Втрачаючи багато і багатьох, очищуємося від марного й вивищуємося над вторинним. Війна примушує нас за тижні робити те, чого нам не хотілося робити за роки неоціненного миру.

Ми знаходимо сенс. Ми нарешті розуміємо, хто ми.

Загарбники вирушали на Київщину, Чернігівщину й Сумщину як на сафарі. А перетворювалися на загнану здобич, яку відстрілювали й відловлювали по довколишніх лісах і болотах місцеві мисливці.

Агресори розраховували, що на Миколаївщині все закінчиться, як вісім років тому в Криму, — стріляниною в повітря та селфі з котиками. Але тепер на пам'ятних фото, зроблених нашими бійцями, красуються їхні беззубі «Тигри», прикрашені клаптями паленої вовни нездалих хижаків.

Окупанти вірили, що на Харківщині «визволені» зустрічатимуть їх квітами. Тепер їхні танки, бехи й бетеери, помічені вогненною квіткою смерті, перетворилися на «комунальні» труни для «визволителів».

24 лютого Україна стала Соборною. Розчин для фундаменту єдності був замішаний на крові полеглих уже першого ранку — від Галичини й Волині до Донбасу й Таврії.

Війна не закінчиться завтра. Але очевидно, що виграти її ворогу не під силу. Наша перемога — питання часу та ціни. Можливо, страшної.

Наші прагматичні партнери пригнулися ще до пострілу. Ми не впали після перших залпів, які зрадницьки обрушилися на наші застави, аеродроми, арсенали. На будинки, лікарні, церкви.

Країна за день змінила м'які капці, стильні шпильки й розтоптані кросівки на грубі берці. І вирушила воювати з ворогом та безліччю супутніх проблем. Виграючи години і дні для держави, доки погано змащені колеса системи важко вбудовувалися у вузьку колію воєнного часу. Часу, що нарешті перетворив Країну й Державу на сплав. Дуже сподіваюся, що не тимчасово.

Агресори остаточно заплуталися в розрахунках, коли Україна впаде. Українці ведуть лік втратам. Своїм. Чужим. Скорботний лік полеглим одноплемінникам. І методичний лік ворожим «двохсотим».

Загальна зовнішня невіра в наші сили ці сили тільки примножує. Нам ні на кого покладатися, крім себе. Коли загроза смерті слугує єдиною альтернативою бажаної перемоги, не вірити в перемогу неможливо. Ця віра робить нашу майбутню перемогу (все ще незбагненну для більшої частини решти світу) абсолютно реальною.

Українці щодня розбивають жахливу машину вбивства. Винахідливо й невблаганно. Часто весело. І незмінно люто.

Кремлівський психопат розраховував нас роз'єднати, але розв'язана ним війна остаточно нас об'єднала. Він намірявся зростаючою жорстокістю придушити нашу волю до опору. Але кожна нова втрата лише примножує кількість готових шматувати звірину зубами.

Для більшості Українців усе, що відбувається з крижаного ранку 24 лютого, перетворилося на один довгий, важкий день. Коли кожна нова календарна доба — лише ще одна зарубка на прикладі. Ще одна позначка на закривавленій, побитій осколками стіні. Яка відділяє розстріляний світ від усе ще живучої війни. Нинішній пекельний біль від завтрашньої вистражданої перемоги.

Після якої нарешті почнеться новий День.

Μολών λαβέ (Прийди і візьми)

Очевидно, що агресор ставив на бліцкриг.

Замахуючись на роль збирача російських земель, Путін перетворився на збирача росіян у землі. В українській землі. Куди їх методично вкладають наші бійці. Але зібрав їх тут саме він. І продовжує збирати. Замість знищених, покалічених, полонених, дезертирів, «самострілів». Поки що біснуватий не готовий звертати з дороги, що веде РФ у пекло. «Баби єщо нарожают…» — рецептура «великих» імперських перемог залишається невибагливо незмінною.

Наші Збройні сили, підрозділи тероборони і стихійно створені загони ополчення систематично утилізують техніку ворога цілими колонами. Зараз, після зміни противником тактики, масштаб його втрат трохи знизився, але дошкульні удари по другій армії світу не припиняються ні на день.

Броньовані монстри з написами «На Киев!» вирушають за відомою всьому світові адресою. На ікс, ігрек і Z боком. Услід за ними в гірший світ ідуть цілі підрозділи «визволителів», чиї звірячі методи ведення війни нічим не відрізняються від нацистських.

Можливо, саме це мали на увазі рашисти, розписуючи стіни будинків та лобове скло машин войовничим «Можем повторить!»? Адже «русскій мір» із висоти мрій про «Третій Рим» звалився до «четвертого рейху». Вірю, що він і закінчить, як рейх третій.

Нюанс у тому, що німецьких нацистів розчавила коаліція держав. У складі якої були дві найбільші держави планети. А з рашистами Україна б'ється сама. «Ленд-ліз 2.0» із тонкої цівки перетворився на струмочок, але повноводною річкою не став. Шанси на відкриття повновагого «другого фронту» поки що видаються теоретичними.

Три десятки років колективний Захід виступав у ролі вегетаріанця, який із руки годував сирим м'ясом хижака. Тепер він дивується, як прогледів, що виростив людожера.

Санкції, запущені 2014 року, мали стати для путінської Росії кісткою в горлі, але виявилися лише камінчиком у черевику. Слова про вічні цінності обнулялися при зіткненні з нулями втрачених поточних прибутків. Західні компанії обходили впроваджені їхніми країнами обмеження і допомагали знаходити лазівки компаніям російським.

Остаточна втрата Путіним зв'язків із реальністю — прямий наслідок західного Realpolitik.

Ось чому Кремль розраховував: навіть у разі повномасштабного вторгнення колективний Захід не здатен жорстко відреагувати у стислі терміни.

Тому рашистам була потрібна швидка і, бажано, ефектна перемога. Запитання «Хотят ли русские войны?» стало риторичним навіки. Вони її хотіли, вони її отримали. Але вона не вийшла маленькою й переможною.

Готуючись до вторгнення, агресор припустився кількох очевидних істотних прорахунків.

1. Противник недооцінив стан Збройних сил України (як боєздатність, так і насамперед морально-бойовий дух). Формально козирі були на руках у ворога — на його боці були раптовість, перевага в низці ключових складових — у ракетному озброєнні, авіації, системах ППО та РЕБ, військово-морській компоненті.

На руку агресорові зіграв і той факт, що чимала частина боєздатних бригад ЗСУ концентрувалася в зоні проведення Операції Об'єднаних сил (у Донецькій та Луганській областях), де вони тут-таки зазнали масованих обстрілів і були атаковані військами противника. Кількість і якість військових частин, дислокованих на початок війни на решті території України, з погляду російських військових, не видавалися достатніми для повноцінного відбиття масштабної агресії.

Із перших хвилин вторгнення ворог прицільно й систематично бив по аеродромах, об'єктах ППО й РЕБ, арсеналах боєприпасів і складах пального, місцях зосередження техніки, пунктах управління військами. Мета — позбавити армію ресурсів, необхідних для забезпечення повноцінної оборони, викликати дезорганізацію, хаос та паніку.

Був і розрахунок на те, що певна частина командного складу ЗСУ, включно з частиною офіцерів вищої ланки, піде на змову з окупантами. Внаслідок чого чимало особового складу військових частин погодиться добровільно здатися в полон або дезертирує із зони бойових дій. Наскільки відомо, на відповідну «роботу» з українськими військовими російські спецслужби виділили солідну суму. Більшість коштів (у найкращих традиціях небратського народу) освоїли «підрядники», і ті не дійшли до потенційних адресатів. Але навіть якби сталося інакше, навряд чи загарбникам це допомогло б.

Розрахунок від самого початку виявився неправильним. Армія виявилася стійкою, бійці — мотивованими, командири — кваліфікованими. Ступінь патріотизму та рівень морально-бойового духу у рази переважали очікувані ворогом.

2. Ворог був не дуже високої думки про життєздатність українських державних інститутів, і передусім про міру стійкості першої особи. Президент, усупереч прогнозам кремлівських розвідок, не втік, не капітулював, не запанікував. Бачив його в першу, найскладнішу й найстрашнішу добу вторгнення. Тому можу (хай і суб'єктивно) судити про високий рівень витримки.

Зеленський виявився справжнім бійцем і показав себе реальним лідером. Місяць із гаком війни зробив для його становлення більше, ніж майже три роки політичних експериментів. Внутрішня переконаність робить його переконливим зовні. Упійманий драйв множиться прищепленим війною відчуттям повної відповідальності за те, що відбувається. Це дає йому змогу бути максимально ефектним в емоціях і ефективним у справах. Настільки, наскільки дозволяють реальна ситуація і запас сил. Якщо раніше можна було здогадуватися про наявність в очільника держави стрижня, то тепер можна стверджувати, що цей стрижень проходить процес успішного загартовування.

Розмови про те, ким/яким він буде після війни/перемоги, видаються несвоєчасними. Щоб добитися перемоги, треба відставити вбік усе, що від її наближення відволікає.

Перші особи країни не залишили Київ навіть тоді, коли становище столиці виглядало відверто загрозливим. Прем'єр і спікер залишилися на своїх звичних робочих місцях. Парламент не припиняє роботи над законами і регулярно збирається конституційною більшістю на пленарних засіданнях. У будівлі під куполом, котра є зручною мішенню, навіть під час повітряних тривог.

Виконавча влада не розсипалася, місцеве самоврядування не розбіглося. Чимало мерів примудряються виконувати критично необхідний набір функцій у повністю блокованих населених пунктах, і часто навіть у лещатах тимчасової окупації.

Більшість губернаторів, градоначальників, голів місцевих рад, провінційних чиновників і депутатів (включно з тими, кого небезпідставно підозрювали в русофільстві) активні й мотивовані. Вони рівняються на президента, вони орієнтуються на настрій населення. Але, головне, їх усіх поєднує щире й зрозуміле неприйняття «русского міра» в усій його оголеній звірячій сутності.

Агресія внесла корективи в поділ на «свій—чужий». Категорію перших після 24 лютого поповнило чимало тих, у кого до війни була репутація токсичних персонажів. Вони залишилися на своїх місцях і включилися в систему протистояння ворогу. І це саме той випадок, коли говорити про можливу політичну кон’юнктуру не доводиться. Бо «Калібр», «Іскандер» або «Смерч» перед прильотом не запитує, як ти голосував за мовний закон, де був під час Майдану, чи є в тебе нерухомість у Криму, на яку посаду розраховуєш після перемоги.

Особливості воєнних змін політичного рельєфу та наслідки цього процесу аналізуватимемо, коли стихнуть сирени і замовкнуть гармати. Констатуємо очевидне: залишився на посту — здійснив вчинок. Сприймемо як даність. І це перетворилося для загарбника на додаткову проблему.

3. Головним прорахунком агресора стала недооцінка настроїв населення. Точніше, глибоко помилкова оцінка. Невідомо, що саме лягло в основу цього фатального промаху. Низький професіоналізм спецслужб? Надмірна довіра до думки «експертів» — імігрантів-колаборантів, що опиралися на власні суб’єктивні оцінки восьмирічної давності? Небажання донести до Путіна реальний стан речей? Байдуже. Важливий результат. І цим результатом стала відсіч агресорові.

Вламуючись у міста й села, окупанти виявилися не в змозі зломити їхнє населення. Жителі Херсона, Бердянська, Мелітополя, Скадовська, Приморська, Куп’янська, Енергодара, Троїцького, Новопскова й багатьох інших захоплених, але не поневолених населених пунктів, на здивування орди, не побажали платити данину смиренністю. Люди як могли захищали право бути Собою на Своїй землі.

Всупереч розрахункам ворога, всупереч побоюванням вітчизняних скептиків, український Схід із перших днів вторгнення став цитаделлю опору.

І тому звіряче знищення Маріуполя й методичне стирання з лиця землі Харкова — передусім садистська помста збожеволілого маніяка за крах його викривлених уявлень про нас. Про Україну як про державу-примару. Про українців як про націю зрадників.

Південь і Схід країни, що їх новоявлений фюрер розглядав як інкубатори колабораціонізму, стали крематоріями його мрій про бліцкриг.

Там, де орки планували зустріти страх і розгубленість, вони нарвалися на лють і відсіч. Опір замість лояльності, протест замість підтримки. Дещиця тих, хто пішов на гріх зради, розчинилася в мензурці погрішності. Сила духу Українських громадян виявилася для загарбників не меншою перешкодою, ніж сила зброї Української армії.

Зворотний бік недооцінки супротивника — переоцінка своїх можливостей.

Перш за все Путін переоцінив власні збройні сили. Вірус «побєдобєсія» обернувся пандемією «побєдовзбєсія». Культ величі армії прищеплювався такими дозами, що від непомірних ін’єкцій почалося запаморочення. Запаморочення від неіснуючих успіхів.

Рашисти в соціальних мережах переінакшили свій же популярний мем на агресивний лад: «В чем правда, брат? Правда в силе». Заперечення безлічі варварських злочинів перетворюють на нісенітницю будь-яку розмова про російський зміст слова «правда». Згоріла до гайок, смердюча бронетехніка і трупи, що гниють на полях («своих не бросаем»), довели безсилля їхньої сили.

Путінські вояки, по суті, вперше зіштовхнулися із регулярними збройними силами, численними, непогано озброєними та оснащеними, укомплектованими особовим складом із бойовим досвідом.

Перед війною, не заперечуючи можливості широкомасштабного вторгнення, я, втім, оцінював її ймовірність як низьку. Виходячи з об’єктивних причин. Сил і засобів армії РФ вистачало для ведення бойових дій, але вони не виглядали достатніми для боїв із противником, що стійко і вміло обороняється. Ба більше, їх точно не вистачало для утримання захоплюваних територій. І, головне, угрупованню, сконцентрованому поблизу наших кордонів, цілком очевидно бракувало ресурсів, потрібних для ведення хоч якоїсь тривалої війни. Одержувана інформація свідчила про наявність значної кількості озброєння і техніки. Але не було необхідних для забезпечення угруповання таких само значних запасів боєприпасів, палива й продовольства. Крім того, згідно з даними, російські батальйонно-тактичні групи було укомплектовано військовослужбовцями не просто з різних військових частин, а з різних округів. Причому частину цих БТГр було сформовано безпосередньо перед війною. Такий підхід не міг не позначитися на боєздатності цих з’єднань.

За таких розкладів вторгнення могло бути успішним лише в тому разі, якщо армія противника розбіжиться після першого ж удару, а місцева влада й населення відразу та масово підуть на співробітництво. Особисто мені це здавалося маячнею. Путіну, як з’ясувалося, ні. І, як виявилося, більшості наших західних партнерів теж.

У результаті вже на кінець першого тижня в окремих частин і підрозділів агресора з’явилися проблеми з паливом, боєкомплектом і продовольством. А до кінця другого в багатьох вони перетворилися на проблеми критичні. І українськими дорогами потягнулися колони машин зі снарядами, патронами, бензином, соляркою і провіантом, стаючи ціллю для наших артилерії та авіації.

Ошелешені «теплим прийомом» українського населення агресори тільки зараз почали перейматися встановленням повноцінного окупаційного режиму на захоплених територіях, передусім у Херсонській і Запорізькій областях. Формуються бригади з військових поліцейських, росгвардійців, контррозвідників, оперів, прокурорів, чиновників. Потрібні додаткові людські ресурси для несення служби на блокпостах, патрулювання вулиць, охорони об’єктів, для боротьби з підпіллям, для розгону масових акцій тощо. Враховуючи те, що резерви потрібні й для підживлення угруповання, що веде бойові дії, державі-загарбниці доведеться добряче напружитися. Тим більше що тих, хто дуже сильно хоче їхати у «відрядження» до стріляючої України, в Росії з кожним днем дедалі менше. Попри все ще масову підтримку населенням імперії загарбницької війни.

Delictum omissionis (Злочин бездіяльністю)

Народ-«богоносець», який виносив царя-диявола, заслуговує на окрему згадку.

Керівник делегації РФ на переговорах з Україною Владімір Мєдінскій до війни широкому українському загалу був відомий хіба що як автор екзотичного «відкриття». Років десять тому тодішній міністр культури РФ стверджував, що в російського народу «є одна зайва хромосома».

Місяць війни особисто мене, який не надто розуміється на генетиці, переконав, що російському народу, найімовірніше, однієї хромосоми бракує. Тієї, що має відповідати за Гідність. Не за лакейський пафос, не за лубочний патріотизм, не за надувну велич. За вміння тримати спину рівною, за здатність здійснювати вчинки.

Найбільш високоточною зброєю в Росії виявився телевізор. Засіб масового ураження мізків перетворив сусідню націю на збіговисько безмовних рабів. Які відправляють на смерть синів, та ще й дякують убивці за це.

Сімсот років тому великий Данте дотепно описав можливе облаштування потойбічного світу. За його версією, покірливі угодовці після смерті не заслуговують не тільки раю, а й пекла. Легкодухі кивали, що прожили овече життя, приречені вічно мучитися ще перед першим колом пекла. Оголені, до крові покусані комахами, вони з дикими криками від нестерпного болю величезною юрбою бігають по колу, спокутуючи марне існування. Страждаючи навіть не за гріхи, а за жалюгідне потурання злу та рабську нездатність творити добро.

Гадаю, в цій частині позаземного простору найближчим часом буде неабияка тиснява. Яка набагато переважатиме сучасні російські черги за цукром. Юрба істот, відкинутих Небом і зневажених пеклом, щорічно невблаганно поповнюватиметься десятками мільйонів російських обивателів. Чия рабська покірність дозволила бойні розпочатися, чиє холопське підтакування дозволяє їй тривати.

Сучасний російський «бунт» проти жорстокої несправедливої війни прогнозований. Безглуздий і безпорадний. Переважно він виражається в:

— ліберальних постах, де збудовані «фортеці» гарних слів просто приховують потворний кріпосницький страх;

— нечастих мітингах, більше схожих на івент-тусовки, ніж на акції протесту;

— банальній втечі з країни, яку залишили не тільки МакДональдс, Луї Віттон і Ліга чемпіонів, а й здоровий глузд. І більшість тікає не через наявність почуття провини, а через відсутність айфонів і гамбургерів.

Кількість росіян, які відважилися на бодай якусь форму протесту, жалюгідна. Як і жалюгідне в переважній більшості загострення їхнього обурення.

Після 24 лютого тему про «братні народи», тим більше про «один народ», закрито назавжди. Нині відмінність між ними та нами, очевидна кожному в Україні, стає очевидною решті світу й могла би стати очевидною в Росії. Але в них там щось явно не так із хромосомами.

Вони не каються. Не каються позеленілі від страху полонені контрактники, які напередодні вторгнення обіцяли (соцмережі не горять) друзям і подругам «мочити укропів», а тепер злякано белькочуть «не знаю, ехал на учения, ни в кого ни разу». Не каються збиті вбивці-льотчики, котрі заучено повторюють «работал с больших высот, по координатам». Не бомбив житлові квартали, а «работал». Не вбив мирного жителя, а «применил оружие». Вони вичавлюють із себе казьонні вибачення, бо їм страшно. Не бачу в їхніх очах сорому. Вони картають себе не за вчинене, а за те, що попалися.

Не каються їхні дружини й матері. Телефонні розмови, перехоплені нашими, доводять це з убивчою очевидністю. Їх не обурюють розповіді чоловіків і синів про злочини рашистів, в абсолютній більшості випадків максимальна емоція — здивування, звичайно, байдуже. Вони заохочують мародерство. Вони самі закликають до вбивства — «е…ашь их всех», «не жалей никого, они там все бендеры», «стреляй во всех подряд, мирный-не мирный, главное, живой вернись».

Один народ? Братній народ? Співчуття? Жаль? Обурення?

Вони просто не ставляться до нас, як до людей. Вони відмовляють нам у праві бути людьми. І тому численні звірячі вбивства мирного населення — не лише спроба залякати, не просто мерзенна помста за воєнні поразки. Це об’єктивний наслідок того, на що перетворилася Росія — країна, яка сама розлюднила себе.

Ми не встигли збудувати між двома державами надійну стіну. Тепер між нами прірва. На дні якої спочиватимуть тисячі закривавлених «георгіївських» стрічечок, перед вторгненням гордо пов’язаних на каски та рукави майбутніх «двохсотих». Чорно-жовтогарячу ганчірку тепер завжди сприйматимуть як знак смерті, як клеймо вбивці. Навіть ті в Україні, хто ще зовсім недавно щиро вважав її невинним ностальгічним символом.

Читайте всі статті Сергія Рахманіна за посиланням

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК