Картопля як цивілізаційний вимір і вибір

Її час — до Покрови, а тоді вже можна й весілля грати — картопля викопана, город готовий під «шалаш».

Літ іще з тридцять тому її починали копати наприкінці вересня. А згодом — чи сорти ранньостигліші пішли, чи клімат став більш спекотним, чи умови для зберігання навіть тієї бульби, в якій шкірка ще треться, поліпшилися, чи просто людям у вересні й без того є чим займатися — часом масового збирання картоплі став кінець серпня.

Тож тепер уже можна зітхнути з полегшенням: викопали! І подумати: куди ж її стільки подіти? Цьогоріч же вродила картопля — бульби, як голови: хоч на самі лише деруни переходь.

«Скажи, чим ти займаєшся, і я скажу, як ти житимеш». Це аксіома. І який же висновок робимо ми, українці?

?

Цариця і гнобителька

Хмельницька рестораторка, якій належить один із найпрестижніших ресторанів у місті, втомлено скаржиться: «Так наробилася вчора! У мами картоплю копала. А там сорок соток городу — можете собі уявити!»

Вона запросто може купувати мамі по мішку картоплі на щодень. Але город — то святе. Його треба засадити, і то тільки бараболею. Так у нас прийнято. І так у нас роблять усі, від малого до старого, рачкуючи коло того городу. Картоплю садять, доглядають і викопують учителі й лікарі, учені й державні службовці, бізнесмени і студенти… Потім її їдять — іноді тричі на день, ну, а перших страв без картоплі в нас узагалі майже не буває. І люди, особливо сільські, і вся домашня живність значною мірою тримаються саме на цьому «другому хлібі».

Від нього, щоправда, ми активно гладшаємо. І з подивом бачимо, що з наймів у далеких Італіях—Іспаніях—Ізраїлях наші співвітчизниці зазвичай повертаються стрункішими й від того наче молодшими. І чесно зізнаються подругам, які тут, удома, так і залишилися «схильними до повноти», що схудли не тільки від тяжкої праці чи туги за домом, а від іншої кухні насамперед, де картопля — нечастий гість, зате на столі завжди свіжі фрукти. Втім, в Італії навіть так звана паста, яку ми називаємо по-їхньому макаронами, а по-нашому — вермішеллю і яка вважається коронною стравою їхнього столу, виробляється із сортів пшениці, від якої практично не гладшають.

А у нас картопля, хоч як крути, годувальниця й годі. Й іноді незрозуміло навіть, як же жили, тобто що їли наші предки до ХVІ століття, до того тобто, як Колумб відкрив Америку й завіз звідти до Європи ці дивні бульби. Спершу як квіти, до речі, для садів і оранжерей найбагатших вельмож. Лише згодом європейці розкуштували й «корінці» — та оцінили їхні смакові якості так високо, що почали розмножувати для масового вжитку. А хто пам’ятає нашу історію, точніше, історію Російської імперії, той бодай краєм вуха чув про «картопляні бунти» на початку ХІХ сторіччя — шалений опір селян заокеанській агресорці, якою їх силоміць змушували засаджувати поля.

Хто міг би подумати в ті далекі від нас часи, коли селяни вибирали ліпше каторгу, ніж бульбу, що через два століття не ми будемо вирощувати картоплю, а картопля диктуватиме нам спосіб життя. Хоч і це можна легко пояснити. Адже радянська влада, забравши в селян землю, залишила їм тільки присадибні ділянки і право утримувати свійських тварин і птицю винятково для власних потреб. Для цих потреб з-поміж усіх культур найбільше підійшла картопля. І стала визначати не лише меню.

Просто культура

Наприкінці серпня в Швейцарії, долаючи сотні кілометрів гладесенькою, хоч яйце качай, автострадою, я не могла намилуватися довколишніми краєвидами. Села, що вигулькували тут і там на пагорбах широкої долини, нагадували пасіки: будиночки під коричневою черепицею збігалися докупи прямесенькими вуличками, а довкола розстелялися геометрично правильні земельні ділянки з рівними, наче розчесаними гребінцем, смугами виноградників, яблуневих садів, кукурудзи. Очі не втомлювалися від цих ніби розграфлених під лінійку просторів — навпаки, така цивілізована правильність викликала заздрість і не дуже веселі спогади про наші занедбані поля.

Та через кілька годин якесь сум’яття поселилося в душі й почало наростати хвилювання. Чогось нестерпно бракувало в цій ідеальній досконалості чужого сільського господарства, і я ніяк не могла визначити, чого — аж поки не збагнула: ніхто не копав бараболю!

Ніхто, справді, не горбився на городах, не таскав мішків на спині, не палив гудиння... Там узагалі не було людей! Але їхня присутність, точніше — їхній розумний вплив і догляд відчувалися в усьому. Скрізь панував лад. Хоча в аграрному секторі швейцарської економіки переважають дрібні господарства, проте для них характерна висока врожайність і продуктивність праці: вони забезпечують країну продукцією на 57%. Тож у супермаркетах фрукти, овочі — і картопля теж — продаються яких завгодно сортів, кольорів і розмірів.

У Женеві, де ми жили кілька днів, двічі на тиждень, по середах і суботах, на одному з майданів розгортався продуктовий ринок — і демонстрував ще ширший вибір ще свіжіших і тому дорожчих порівняно з крамницями дарів ланів, садів і ферм, тобто дрібних і більших фермерських господарств. Індивідуально вирощують фрукти-овочі-зелень на своїх обійстях хіба що великі любителі агрономії, та й то не для харчування, а собі на втіху.

Картопля там — рядовий овоч, популярний у міру, не більше. Бо ж, звісно, предмет гордощів швейцарців — сири, а відтак, і символ країни, і базова складова сільськогосподарського виробництва — весела корова чорно-рябої породи (переважно біла, з лиснючими чорними латками де-не-де), що викаблучується на сувенірах, вивісках і просто величається на весь зріст (муляж, звичайно) біля придорожніх ресторанів. А для її раціону картопля не основний інгредієнт.

Сім років мак не родив, та голоду не було. А картопля?

А ми без картоплі ну майже як без води: і ні туди, і ні сюди. Найневрожайніший на неї рік — 1980-й — у подільських селах і досі пам’ятають як біду. Тоді картопля вродила як біб: тільки що город перекопали. І хоч трішечки більшу барабольку люди берегли на насіння, а самі їли ту, що зазвичай свиням варять. А як уже ті свині тоді зиму перебули — донині згадувати не хочеться. На буряках і комбікормах витягнули — так то ж іще СРСР був, комбікорми тоді не були проблемою.

Про те, що сама картопляна проблема взагалі була можлива лише тому, що ми жили в тоталітарній державі, ніхто й досі не задумується.

Втім, то вже лише старожили пам’ятають. Хоча, власне, з тих часів у картоплярстві змінилося тільки те, що в колгоспах цей овоч уже не садять. Тобто в тих господарствах, що є (якщо є) на місці колгоспів. Тільки в деяких збереглося по кілька гектарів — у «Проскурові» Хмельницького району чи в Самчиках Старокостянтинівського — ну, там дослідне господарство, картоплю вирощують на насіння. А, і в приватному підприємстві «Самобранка» — на чіпси.

Є ще кілька фермерських господарств, що не відмовилися від картоплі. Однак це ті, що давно налагодили партнерські зв’язки з великими постійними споживачами: медичними, освітніми установами, військовими частинами, пенітенціарними закладами. Хоч і тут іще треба виграти тендер, але тривале співробітництво, очевидно, допомагає вгадати з ціною та іншими вимогами покупця.

Обласна лікарня, скажімо, закуповує щороку 60 тонн бульб. Тендер проводиться раз на рік, а привозять постачальники продукцію за потребою споживача: тобто і зберігання, і транспорт їхній. А дільничні чи й районні лікарні взагалі найчастіше отримують картоплю, та й інші дари городів і садів, безплатно: по мішку з двору збере сільрада — от лікарні й економія коштів, й екологічно чисті продукти харчування.

Нині все диктує ринок, точніше, те, що в нас ним називають. Професія заготівельника практично вмерла. Павло Голобородько, заступник голови правління Хмельницької облспоживспілки, згадує про неї як про архаїзм: «Немає в цьому потреби. Є тендери — «Укоопспілка» розсилає адреси споживачів, і ми пропонуємо їх тим, хто, скажімо, вирощує картоплю. А далі вже їхній клопіт. Щоб ми кагатували картоплю — такого давно немає. Можемо бути посередником, але тільки під конкретне замовлення з 50-відсотковою передоплатою. Нині райспоживспілки роблять внутрішню закладку тільки для своїх потреб — кафе, ресторану. І все».

— Так, організованої мережі продажу чи обміну немає, — погоджується начальник відділу рослинництва обласного управління сільського господарства Ванда Сердюк. — Та особливих проблем немає теж. Картоплі на Хмельниччині вистачає. Її вирощують близько одного мільйона тонн на площі майже 70 тис. гектарів. На 99% — населення на присадибних ділянках, хоча раніше співвідношення вирощеної на приватних городах і колгоспних полях бульби становило 50 на 50. Проблема в іншому: населення практично не може вирощувати картоплю за сучасними технологіями. Вона не підживлюється як слід, не збалансовані органічні та мінеральні добрива, рік у рік не змінюються сорти. Хоч ми й займаємося просвітницькою, консультаційною роботою, та, знову ж таки, впливаємо хіба що на тих, для кого картопля — бодай маленький бізнес.

Іншими словами, державного замовлення немає, гарантованих ринків збуту — також. І все переважно йде, як у натуральному селянському господарстві феодальної епохи. Тільки-но закінчився сезон збирання картоплі, з’являються в подільських селах перекупники чи, найчастіше, своєрідні пункти обміну на колесах. Вантажівки з півдня везуть сюди помідори, кавуни, цибулю, капусту — і все це міняють на бараболю. Курс визначається врожайністю, вартістю пального, відстанню чи й просто щедрістю-скупістю сторін. Словом, процвітає бартер. Селяни й тому раді. Не вони ж винні, що в Україні в ХХІ сторіччі — феодалізм.

А ті, хто його створив і сумлінно підживлює, і не підозрюють про картопляні бунти…

Дасть Бог день — і що до нього?

Розуму б до нього. Й толку. І тоді вже харч ми здобуватимемо самі. І з часом, цілком імовірно, картоплю теж витіснять з нашого столу не менш смачні та ще корисніші продукти. Чи, швидше, врівноважуватимуть її. Адже й зараз, власне, дієтичне харчування найчастіше зменшує вагу картоплі в нашому щоденному меню.

Та в житті це практично ні на що не впливає. По-старому садимо, сапаємо, підгортаємо, копаємо… вічний цикл, у якому дурна ручна праця незамінна. Старіють наші батьки-діди по селах, не можуть уже утримувати велике господарство, а для кількох курок чи однієї корівки врожаю з великих сільських городів і не треба. Та — не дай Боже не засадити. Люди засміють. І обізвуть ледачими. Бо саме фізична праця й досі визначає в громадській думці працьовитість людини.

Звісно, поступово таки змінюються традиції: ніхто вже, скажімо, не оцінює заможності нареченої за посагом у скрині чи багатство господаря за розміром землі у його власності. А картопляна пуповина й досі міцно тримає навіть городян як не коло городів, то на дачах, які також, власне, приміський город.

І ніхто не підрахує, скільки спалюється кілокалорій у цій важкій праці, а скільки витрачається здоров’я і пропадає продуктивних людино-днів, які можна використати зі значно вищим коефіцієнтом корисної дії. Та в тому й річ, що в нашій країні ніхто нічого не рахує, ніхто нічого не планує і тим паче ніхто нічого не реформує — ні в свідомості, ні в житті. Аби день до вечора живе більшість народу, який вважає себе дуже трудящим і справді багато й тяжко працює, — а толку?!

Толк буде тоді, коли ми захочемо стати іншими. Бо якщо чекатимемо, поки нас змусить до цього життя, мине не одне століття. А хочеться жити по-людськи саме тоді, коли живеш, правда ж? Наші сільські сусіди, скажімо, на початку 90-х збіднівши, як і всі, дуже швидко адаптувалися до дійсності й почали вирощувати ранню картоплю. Садили, лишень сходив сніг, на початку літа вже збирали врожай (і дорого, ясна річ, продавали), а тоді засівали город якоюсь корисною для картоплі культурою, котра потім ішла на корм худобі. І так із десяток літ поспіль. Трудилися чорно. Але — бути бідними перестали. Зараз у їхній власності практично всі торгові точки в селі.

Справа, звісно, не тільки в добрих сортах і роботящих руках, а насамперед у головах на плечах. Це основне. І що швидше ми це зрозуміємо і почнемо використовувати, то швидше почнемо жити як люди — в найкращому сенсі.