«Великі зв’язки маленького велетня» обплутали суд?

Свобода слова, звісно ж, не дуже актуальна тема для переважної більшості населення України. Але наша нинішня влада щиро вважає головним своїм завоюванням у результаті помаранчевої революції саме можливість громадян і ЗМІ вільно висловлювати свою думку.

На жаль, судова гілка влади дотримується стосовно цього іншої думки. І редакція «ДТ» переконалася в цьому на власному досвіді.

14 лютого 2004 року «ДТ» опублікувало статтю «Маленький велетень великих зв’язків», у якому розповіло про зловживання у ВАТ «Український інститут з проектування засобів і споруд зв’язку «Діпрозв’язок» і його керівника Віктора Горицького.

У статті йшлося про незаконне перебування Горицького на посаді голови правління, про незаконне преміювання ним самого себе, про перерахування коштів на фірму, очолювану його близькими родичами, про підозріло завищені витрати на конструкторські роботи, про сумнівні списання коштів через трудові угоди тощо.

Вважаючи написане наклепом, Віктор Михайлович звернувся до суду за захистом честі, гідності і ділової репутації, гадаючи, напевно, що «доктор наук, професор і постійний учасник міжнародних форумів» від критики звільняється.

Разом позивач вирішив захистити не тільки свою непорочність, але також честь і гідність очолюваного ним інституту, хоча, як відомо, юридичні особи зазначених якостей не мають.

Як на зло, тоді ж ревізори КРУ Мінтрансзв’язку дійшли іншого висновку, виявивши, окрім фактів зі статті, зловживання в «провідній організації галузі» приблизно на 8 млн. грн., і фінансове становище, близьке до банкрутства. За результатами ревізії стосовно посадових осіб ВАТ «Діпрозв’язку» транспортною прокуратурою м.Києва було порушено кримінальну справу за ст.364 ч.2 КК України (зловживання службовим становищем, яке спричинило тяжкі наслідки, із звільненням від «участі в міжнародних форумах» на термін від 5 до 8 років).

Втім, кримінальна справа ще чекає свого суду. Що ж стосується позову «про честь і гідність», то під час його розгляду під тиском доказів представник позивачів Ю.Мандзюк відмовився від початкової вимоги визнати недостовірними всю статтю загалом і дані, які стосуються зловживання службовим становищем, відмивання коштів через «сімейні» фірми і незаконного перебування на посаді. Тобто по суті визнав опубліковані газетою факти.

Замість захисту від обвинувачень у криміналі, котрі так схвилювали захисника честі під час подачі позову, Ю.Мандзюк почав стверджувати, що добре ім’я його довірителів постраждало від неточностей, які нібито є в окремих другорядних цитатах.

Вражаючий контраст між вихідними і новими претензіями Горицького заслуговує на те, щоб відтворити «крамольні» цитати цілком. От вони:

1. А щоб спостережна рада не заважала своєю «спостережливістю», звідти «пішли» (звичайно, за власним бажанням) два представники трудового колективу: Я.Міхновського та А.Повшедного;

2. 9 тисяч гривень, виплачених О.Матову фактично за лекцію по й так добре відомому фахівцям стандарту якості ISO 9000;

3. Нині у «Діпрозв’зку» — 14 директорів на 400 співробітників. Тоді як у радянський час на 1000 співробітників припадали лише директор, його заступник і головний інженер...

4. Сьогодні начальницькі посади в інституті обіймають майже півтора десятка колишніх «військспеців» — це 20% усіх керівних посад;

5. Охороняє «самодіяльність» Горицького і найсуворіша інструкція про нерозголошення конфіденційної інформації, яка, наприклад, забороняє передавати внутрішні документи інституту «представникам судових, ревізійних і слідчих органів, народним депутатам і представникам ЗМІ».

24.06.05 р. Печерський районний суд своїм рішенням частково задовольнив позов ВАТ «Український інститут з проектування засобів і споруд «Діпрозв’язок» і В.Горицького до ТОВ «Редакція газети «Дзеркало тижня» і В.Коваленка — автора статті «Маленький велетень великих зв’язків».

Суд зобов’язав газету опублікувати резолютивну частину свого рішення, що, звісно ж, буде нами виконано, щойно редакція отримає відповідне розпорядження судового виконавця.

Проте ми не можемо не висловити свою думку з цього приводу, тим більше що газета вже не вперше стає об’єктом досить дивних, з погляду законності, судових рішень.

Печерський суд не взяв до уваги, що в наведених цитатах викладено факти, які є результатом адміністративної діяльності фізичних осіб, а не виробничої діяльності юридичної особи, і зазначені цитати не стосуються ділової репутації ВАТ «Діпрозв’язок».

Що ж до Горицького, то перші чотири цитати не містять ні його прізвища, ні згадування про членів його родини і тому не можуть стосуватися його честі, гідності і ділової репутації, що підтверджується ст.32 Конституції України, статтями 32, 277, 297, 299 ЦК України і ст.37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні».

Про це ж йдеться у пункті 5 постанови пленуму Верховного суду України від 28.09.90 р. №7 із наступними змінами від 1993 і 1995 років «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян і організацій»: «...позов про спростування даних, які порочать честь і гідність, може бути поданий особою, про яку ці дані поширені...»

Редакція також вважає, що судом під час винесення рішення не були враховані вимоги статті 277 Цивільного кодексу України, якою встановлено, що недостовірною і такою, яка підлягає спростуванню, може бути тільки негативна інформація, тобто про вчинення позивачем аморального або протиправного вчинку (п.11 постанови пленуму Верховного суду України від 28.09.90 р. №7 із змінами, внесеними постановою пленуму від 04.06.93 р. №3).

Окрім цього, представником позивача Ю.Мандзюком, крім власних безпомічних і незрозумілих пояснень, не було надано суду ніяких доказів заподіяння шкоди честі, гідності і діловій репутації своїх довірителів.

І у висновках суду також немає ніяких посилань на докази, які б підтвердили впевненість суду в доведеності факту заподіяння шкоди честі, гідності і діловій репутації Горицького і ВАТ «Діпрозв’язок».

У такому разі судове рішення не може вважатися обгрунтованим і мотивованим, тобто законним.

Воно прямо суперечить п.1 постанови пленуму Верховного суду України від 29.12.76 р. №11 «Про судове рішення»: «...обгрунтованим є рішення, в якому цілком відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються дослідженими в судовому засіданні доказами».

Звичайно, редакція оскаржила таке рішення Печерського районного суду в апеляційному порядку, справедливо вважаючи, що вища судова інстанція виправить допущену помилку.

Та де там!

Судова колегія з цивільних справ у складі суддів Амеліна, Осипенко і Слюсар цілком проігнорувала викладені в апеляційній скарзі докази, незважаючи на те, що стосовно останніх трьох цитат редакція надала суду отримані з ВАТ «Діпрозв’язок» підтверджувальні документи із зазначенням прізвищ конкретних керівників і колишніх «військспеців», які працюють в інституті, а також згадану в «крамольній» цитаті інструкцію про нерозголошення конфіденційної інформації, які цілком підтвердили наведені в цитатах дані.

Загалом редакція надала суду близько 50 доказів необгрунтованості вимог позивача. Проте, не розглянувши жодного з них і відмовивши у виклику свідків, апеляційний суд у мотивувальній частині своєї ухвали зазначив, що «...яких-небудь доказів, що поширена інформація достовірна, відповідачі суду не надали», що «...оскільки поширена інформація порочить честь, гідність та ділову репутацію ВАТ «Діпрозв’язок», його директора Горицького В.М. а те, що вона відповідає дійсності не доведено, суд правильно частково задовольнив позов і зобов’язав відповідачів її спростувати», що «...рішення суду відповідає вимогам матеріального та процесуального права», а «...доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду і не містять підстав для скасування його рішення».

І ще одна цікава обставина.

Ухвалу Апеляційного суду м.Києва написано від руки на чотирьох аркушах звичайного формату. Судді пішли в дорадчу кімнату і повернулися до залу засідання всього через дві(!) хвилини.

А це означає, що ухвалу було підготовлено заздалегідь, рішення було прийнято і ніякі додаткові докази відповідачів на свою користь вже жодного значення для суду не мали.

Інакше як відвертим фарсом таке правосуддя не назвеш, і залишається лише гадати про справжні причини такого ставлення суду до закону.