НЕ НАЗДОЖЕНУ, ТО ЗІГРІЮСЯ...

Переможця конкурсу із продажу Нікопольського феросплавного заводу, як і очікувалося, визначить суд. Оскільки, за доброю українською традицією, огірки та судові рішення слід солити про запас, то позови стали подаватися ще до оголошення результатів конкурсу.

Навіть на першому етапі, поки сторони конфлікту — Приватбанк та «Інтерпайп» — публічно запевняли одне одного у повній взаємній пошані, натовпи простих фізичних осіб дружно тягнулися у бік найближчого районного суду — заявляти про свої зневажені права у цьому конкурсі.

Як уже ввійшло у звичку, прагнення придбати собі ГЗК або металургійний комбінат по ходу конкурсу швидко охоплює наших трудящих. Із масовістю теж усе гаразд — позови подають пачками по всій країні.

Особливістю нинішньої позовної компанії є наразі хіба її однобічність — поки що женуть вал виключно на Віктора Пінчука.

Крім того, став чітко простежуватися поділ скривджених громадян на дві нерівні групи — людей, котрі працюють у Приватбанку, і тих, хто не працює у цій поважній установі. Перша група вирізняється високим рівнем свідомості і самодисципліни. Для багатьох судові проблеми стали воістину сімейною справою. Коли працівник фондового управління Приватбанку Ганна Борисонник подає позов, вона буквально йде по стопах свого тата, що запам’ятався ФДМ своєю вимогою зупинити торги з продажу харківського «Балцему». До речі, тодішня кампанія закінчилася для Приватбанку дуже щасливо, претендент не витримав і вилетів з України. А пакет заводу потрапив прямо туди, куди слід. Після чого трудящі враз заспокоїлися і на захисті своїх прав більше не наполягали. А ще раніше замовкнули голоси про те, як дорого, як багато грошей готові за нього заплатити українські інвестори. Якщо точніше, то підсумкова ціна покупки виявилася навіть нижчою від тієї, що пропонували конкуренти.

Взагалі, з огляду на славну історію участі у приватизації «офшорів», дружніх (варіант — близьких) до акціонерів Приватбанку, їхні розмови про занижені ціни звучать дуже зворушливо. Досі якщо у них і спостерігалася схильність щось дорого купувати в держави, то вони їй якось давали раду.

Що той-таки «Балцем» наочно і засвідчив. Однак це вже минуле, а щодо НЗФ ще все попереду. Новинкою останнього року стала участь у поданні заявок самих фізичних осіб. Приміром, пан Сергій Леонов послідовно хотів купити як фізособа спочатку пакет акцій Північного ГЗК, а потім подав заявку і на Нікополь. Правда, щодо останнього він передумав. Коли продавався ПівнГЗК, то подана на конкурс заявка пана Леонова була підкріплена гарантійним листом про надання йому у разі перемоги банком «Приватінвест» (дочірнім банком «приватівської» групи) кредиту в розмірі необхідних 87 млн. Хто висловив готовність фінансувати його цього разу, поки що невідомо. Та оскільки Сергій Володимирович мав честь представляти в спостережних радах «приватівських» Орджонікідзевського і Марганецького ГЗК акціонерів кіпрської офшорки Fortress Ltd, гроші для нього знайшли б. Але поки що не склалося.

Загалом, бурхливе фізичне життя триває. Миготять просто знакові для української приватизації назви типу Печерський районний суд і т.п. Україна старанно повторює російський шлях п’ятирічної давності. Тоді сусідів затопила хвиля позовів малих акціонерів в інтересах великих дядь. Спочатку на дрібницю не звертали уваги, але після того, як одна активна громадянка і невеличкий районний суд блокували поставку нафти на експорт однієї з найбільших компаній, стало зрозуміло: треба щось міняти. Доти стримуючим чинником була хіба що статистика — позивачі посилено потрапляли в автокатастрофи. Торік росіянам цю проблему вдалося вирішити вже без тиску акціонерів. З липня 2002 року у наших сусідів економічні спори віднесено виключно до юрисдикції арбітражних (український аналог — господарських) судів. Заодно істотно урізано спостережні функції прокуратури (як засвідчила російська практика, це був ще один канал впливу). Тепер вона виступатиме виключно на захист державних інтересів. Сказати, що після цього настали тиша й благодать, не можна, та все ж активність громадян спрямувалася в інше русло. У нас усе це ще попереду.

Звісно, наразі за арбітражами справа теж не заіржавіє. Враховуючи вирування пристрастей, усіх задовольнити не вдасться, тож саме з понеділка і почнуть. Відкладати на вівторок (1 квітня) не варто — не зрозуміють.

До речі, для юристів Приватбанку ці події стануть непоганою розминкою і підвищенням кваліфікації перед очікуваним суперпродажем — приватизацією «Укррудпрому». З огляду на можливу там сутичку між донецькою, дніпропетровською та харківською бізнес-елітами, бійка буде добряча. Вже поява перших «ластівок» свідчить, що з напругою пристрастей усе буде о’кей.

Так, Ріната Ахметова вже обвинуватили в придбанні пакета акцій Центрального ГЗК «у ворога роду людського» Михайла Чорного. І хто він після цього? Скромний факт, що Рінат Леонідович був не єдиним претендентом, природно, не афішується. А ГЗК в «Укррудпромі» багато, та й бажаючих їх придбати не бракує. Стосунки того ж таки Ахметова й акціонерів ІСД дедалі прохолодніші. Можна згадати ще й Олександра Ярославського, і росіянина Вадима Навинського, що «сидить» на Інгулецькому і частково на Південному ГЗК. Стосунки в усіх, гм, …складні, тож коктейль буде дуже горючий.

І на цьому тлі очікуване вовтузіння навколо НФЗ — це, радше, пробіжка для підтримання тонусу. Там напруга пристрастей ще на порядок нижча. «Інтерпайп» нагадує Приватбанку, що «як власник 100% сировинної бази виробництва марганцевих феросплавів і 44% усього виробництва феросплавів в Україні, він і його структури не можуть претендувати на придбання пакета — це означало б концентрацію, що суперечить антимонопольному законодавству України. Якщо компанія чи група компаній не підходить за цією — найважливішою, з погляду законодавства — ознакою, найлегше виступити проти додаткових умов конкурсу й оцінювати пакет сумою, що перевищує ринкову в декілька разів». Тут очевидне ненав’язливе нагадування Приватбанку про те, що для підтримання антимонопольного законодавства один ГЗК можна змусити і продати.

За словами президента і головного керуючого директора групи «Інтерпайп» Євгена Бернштама, «НФЗ уже зіштовхнувся з негативним впливом монополізму — насамперед у сировинній сфері. Монополізація сировинних поставок у руках компанії «Сентоза», що входить у групу Приватбанк, призвела до диктату цін на марганцевий концентрат вітчизняного виробництва. Спроби встановлення з виробниками концентрату — Орджонікідзевським та Марганецьким ГЗК — контактів із метою вкладання прямих договорів не увінчалися успіхом. У результаті це призвело до зниження 2002 року планованих показників прибутку і змусило підприємство переорієнтуватися на інших постачальників. З’ясувалося, що це вигідніше — зростання прибутку в перші місяці 2003 року становило 57%».

Втім, чи довго на НФЗ пишатимуться результатом, покаже майбутнє. Затяжні корпоративні конфлікти нечасто збільшують вартість пакетів акцій. А ще рідше — фінансові показники.

А оскільки у разі непродажу пакета структура власності НЗФ стане досить туманною, то принаймні зарубіжні партнери точно зачекають із укладанням контрактів. У цьому сенсі дії Приватбанку, в оточенні одностайного натовпу юридичних і фізичних осіб, видаються цілком логічними: купівля пакета гарантує монополію, зрив конкурсу усуне конкурента. Воістину — не наздожену, то хоч зігріюся.