Роги і копита: генеральський варіант

Розмови про українську приватизацію часто страждають на гігантоманію. Часом створюється враження, що, крім «Криворіжсталі» і ГЗК з енергокомпаніями, решта і нецікава. Тоді як саме на рівні середнього бізнесу вирують основні пристрасті. Інтриг там не менше, причому нерідко вони виходять навіть за межі України.

Приміром, навряд чи когось цікавлять деталі виробництва желатину. А от уявити цукерки або желе без нього дещо складно. Та й у промисловості сфери його застосування перелічувати можна довго. Тому відомості, які з’явилися в жовтні, про те, що «власники «Мінераловодського желатинового заводу» (Росія) виявляють зацікавленість до купівлі ВАТ «Лисичанський желатиновий завод», викликали інтерес не тільки в Луганській області. Фактично йдеться про консолідацію галузі в Росії та Україні під одним дахом.

Мінераловодський і Лисичанський заводи є де-факто монопольними виробниками харчового і технічного желатину в обох країнах. Тому можлива угода викликає чимало питань. Починаючи від джерел фінансування і закінчуючи особами, які стоять за нею.

Наскільки відомо на цей момент, фінансувати угоду збирається Чеченська регіональна філія на 100% державного «Россельхозбанка».

Ресурси на придбання в банку є. Проте ще цікавіші особи можливих покупців.

Історію приватизації заводу в Мінеральних Водах свого часу активно обговорювали в пресі. Там років п’ять тому відбулася досить типова історія з відбирання привабливого бізнесу.

У період кризи 90-х один московський бізнесмен став директором заводу. Створив на його базі фірму і почав випускати желатин і мінеральну воду. Продукція желатинового заводу навіть ввійшла до найкращих брендів Росії.

Та у господаря не склалися стосунки з бізнес-партнером Аркадієм Єделєвим. Тобто спочатку все було чудово: дружили сім’ями, хрестили дітей, дружина Єделєва стала заступником директора заводу. Однак згодом ідилія закінчилася...

Москвича обвинуватили в крадіжці і несплаті податків, і зрештою колишній директор одержав п’ять років ув’язнення. А дружина Аркадія Леонідовича так і залишилася в керівництві, більше того, очолила раду директорів підприємства. Колишній директор звернувся до президента Путіна. Звільнити його звільнили, але завод він втратив...

Звичайно, у новітній історії бували випадки і гірше. Якби не одна маленька деталь: Аркадій Леонідович Єделєв носить погони генерал-полковника російського МВС (а раніше — і генерала ФСБ), є заступником міністра, курирує не найменший напрям і ніколи держслужби не залишав.

Тому фраза «власники «Мінераловодського желатинового заводу»» звучить дуже навіть нічого. Як і готовність російського держбанку її фінансувати.

Лисичанський завод — теж досить привабливе підприємство, яке позиціонує себе як «єдиного виробника желатину в Україні». Свого часу тут поставили датське обладнання, і завод став провідним для харчової промисловості СРСР. Частина експорту йде в Російську Федерацію, а серед постійних покупців в Україні значаться такі провідні фірми, як корпорація «Рошен» і ЗАТ «Екотехніка» (контролює до 30% українського ринку спецій і кондитерських виробів).

Загалом, звістка, що «переговори перебувають у стадії обговорення умов і суми угоди», змусила здригнутися багатьох. Слово «консолідація» пишеться дещо по-іншому, ніж «монополізм», але наслідки дуже схожі. Неважко здогадатися і про перспективи продажу в Росії українських цукерок, якщо при їх виробництві не буде використано «правильний» желатин.

У принципі, заробити сім’ї на спокійну старість — бажання дуже поширене, але коли цим займаються діючі силовики...

Однак желатином справа, можливо, не обмежиться. У жовтні стало відомо, що структури Єделєва виявили інтерес і до купівлі землі в Київській області. Йдеться про кілька проектів з будівництва котеджів, житлових кварталів і торговельних центрів у Бучі, Броварах, на Бориспільській і Житомирській трасах. Сумарно їхня вартість оцінюється від 250 млн. дол.

Причому, і в цьому разі планується фінансування за рахунок не тільки власних коштів «підприємця», а й кредитних ресурсів «Россельхозбанка».

Цікавою є виноска до новини про можливу купівлю землі. У ній говориться, що «Аркадій Єделєв у діловому середовищі став відомий завдяки вкладенням у курортну та елітну нерухомість, девелоперським проектам у Московській області, Мінеральних Водах, П’ятигорську та Єсентуках. Активи його сім’ї експертами оцінюються приблизно в 200 млн. дол.»

Не так давно в російському виданні The Moscow Post писали про «девелоперський проект у Московській області». Якби він був реалізований, то в підмосковному Звенигороді в міноборони РФ стало б на 108 га землі менше. Добре все ж таки в умовах керованої демократії бути простим, але впливовим генерал-полковником МВС...

Власне, його логіка зрозуміла. У разі успіху в Лисичанську можна недорого і сердито одержати контроль над цілим сегментом ринку в масштабах СНД. Земля та елітна нерухомість — теж не найгірший спосіб вкладення грошей.

До речі, з’явився і новий елемент схеми. Російська держава фінансує держбанк, банк фінансує бізнес сім’ї держслужбовця... Якщо схема приживеться, у неї знайдеться чимало вдячних шанувальників. Раніше це називалося корупцією. Та, може, експортний варіант для України матиме іншу назву? Чи це тестування нових меж дозволеного?

Як кажуть люди, добре обізнані з російськими реаліями, «у Росії дедалі частіше багатими не стають, а їх призначають». Звичайно, і наші олігархи заволоділи мільярдними активами не без допомоги влади, але ж не на посаді генералів МВС.

Колись великий комбінатор назвав свою контору «Роги і копита». Це — складові для виробництва желатину. Правда, Остап Ібрагімович був сином турецькопідданого, а не генерал-полковником МВС Російської Федерації. Та хто сказав, що історія має повторюватися буквально?