ХТО НА НОВЕНЬКОГО...

Відомо, що нафтові гроші обертаються в недоступному для простих смертних гіперпросторі. Де сотні тисяч важать не більше, ніж копійки і центи в гаманцях пересічних громадян. Де легко оперують мільйонами. Де навіть мільярдні суми не викликають надмірного трепету сердець. Де гравці живуть в умовах перманентної боротьби «усіх проти всіх». Тут кожен воює сам за себе, а бої ведуться без правил.

Проте, схоже, що Україна зуміла відзначитися на нафтовому рингу навіть за таких «супердемократичних» правил гри. Із зневагою, яка граничить із цинізмом, Фонд держмайна України разом із представниками третьої влади, висловлюючись новомовою, «прокинули» двох закордонних стратегічних інвесторів Кременчуцького заводу нафтооргсинтезу — швейцарську фірму Amruz Trading AG й американську корпорацію Siagroup International.

З вертикаллю не склалося

Історія і доля цього стратегічного для України підприємства дуже цікава. В калейдоскопі політичних розглядів кухонної закваски деякі раніше озвучені наміри і цілі наших державних лідерів забуваються геть-чисто. Тепер уже мало хто пам’ятає, що, будучи головою УСПП, наш дорогий Леонід Данилович мріяв про створення на теренах СНД транснаціональних фінансово-промислових груп, компаній і корпорацій.

І хоча гаранту важко дорікати за логічну послідовність ідей і вчинків, одним із перших його розпоряджень на посаді Президента був указ від 29 листопада 1994 року про створення на базі Кременчуцького НПЗ вертикально-інтегрованої фінансово-промислової нафтової акціонерної компанії «Укртатнафта».

Менше ніж за два тижні президент Татарстану Мінтимер Шаймієв буквально продублював указ Леоніда Кучми. Не минуло і шести місяців, як Україною й Татарстаном було підписано відповідну міжурядову угоду, а 27 липня 1995 року — договір про створення і діяльність компанії на паритетних засадах.

Настільки динамічний розвиток подій багато в чому пояснювався кризою 1993 року, коли через неврегульованість відносин між Україною й Росією видобувна компанія «Татнефть» виявилася відрізаною від Кременчука. І якщо український завод продовжував дихати за рахунок давальницьких схем, то в Татарстані свердловини, з яких качали високосірчисту (важку) нафту, були на кілька місяців законсервовані.

Створення вертикально-інтегрованої компанії за прямим договором з автономією, яка має в Російській Федерації привілейований статус, здавалося б, гарантує, що взаємовигідне співробітництво татарських нафтовиків і українських переробників не затьмарять жодні політичні хмари. До того ж цей завод на Полтавщині, здатний проковтнути понад 18 млн. тонн сировини на рік, будувався саме під переробку важкої нафти і свого часу був «прив’язаний» до неї спеціально прокладеним адресним трубопроводом.

Розподіл акціонерного капіталу

ЗАТ «Укртатнафта» (на 1 серпня 2001 року):

Фонд держмайна України — 43,054%

Мінземмайна Татарстану — 28,77%

«Татнефть» — 8,613%

Siagroup International — 9,96%

Amruz Trading — 8,336%

«МТ-Банк» — 1,154%

І справді, політичне непорозуміння між Україною й Росією особливо негативного впливу на діяльність компанії, тим більше за часів Бориса Єльцина, таки не мало. Та з вертикаллю не склалося! Загальні недопостачання сирої нафти за період спільної діяльності становили 37,8 млн. тонн. А з кінця минулого року нафтопотік і зовсім засохнув. Привід: ідентифікація татарською стороною українського боргу в розмірі 19,4 млн. дол., який утворився за постачену нафту ще 1994 року, із зареєстрованим лише 1995 року ЗАТ «Укртатнафта».

Втім, справжні причини ні для кого не були секретом. З 1997 року «Татнефть» одержала «добро» на змішування важкої нафти з якіснішою сибірською у системі російських трубопроводів. Економічний ефект прямих експортних постачань у далеке зарубіжжя за таких умов для татарських акціонерів значно перевищував прибуток від спільної з Україною господарської діяльності в Кременчуці.

Проте буквально до останнього часу, до серпня 2001 року (якщо судити за протоколами загальних зборів і засідань спостережної ради), ніхто з акціонерів такою ситуацією особливо не переймався. Колишнє правління, очолюване Володимиром Матиціним, регулярно за свої дії з управління компанією одержувало абсолютне «одобрямс». І тоді, як інші п’ять українських НПЗ стрясали катаклізми приватизації, кременчуцький завод для непосвяченого погляду залишався оазисом спокою.

Це й дивувало. Адже за всіма ознаками — відносно малим зношуванням основних фондів, технологічним рівнем і, головне, за кількістю й обсягами одержуваних тут продуктів хіміко-органічного синтезу, що незмінно користуються підвищеним споживчим попитом, — підприємство було для активних приватизаторів вельми ласим шматочком.

Деякі спостерігачі ситуацію пояснювали просто. Мовляв, не по Хомці свитка: Кременчуцький НПЗ призначений не для наших «прихватизаторів» і тим більше не для іноземних інвесторів. На запитання: «Для кого ж?» — відсилали до вже згаданих президентських указів. Треба сказати, що події, що розгорнулися цим літом у ЗАТ «Укртатнафта», певною мірою виправдали такі умовиводи.

Гамбіт Равіля Муратова —
Олега Дубини

5 липня 2001 року відбулося чергове засідання спостережної ради ЗАТ «Укртатнафта». Звіт правління про результати фінансово-господарської діяльності компанії в 2000 році, стратегія розвитку й основні напрями роботи на 2001 рік схвалені були одноголосно. Але зовнішньо необразливий і дуже своєчасний пункт 5.2 рішення ради, як виявилося, став міною уповільненої дії. Запропонований татарською стороною, він вартий того, щоб його процитувати: «Доручити Правлінню ЗАТ «Укртатнафта» підготувати угоду щодо одержання кредитів з метою поповнення оборотних коштів, погашення заборгованості перед ВАТ «Татнефть» (незабутні 19,4 млн. доларів США. — Авт.) і закупівлі нафтової сировини з банком (фірмою) на суму не менше ніж 25 млн. доларів США, не більше ніж під 15% річних, на термін не менше 2 років під заставу акцій ВАТ «Татнефтепром» і векселів компаній Amruz Trading AG і Siagroup International».

При цьому, зауважте, ніхто з акціонерів, у тому числі й повноважних представників найпотужнішого з них — ФДМ, не висловив сумнівів у легітимності цінних паперів, якими були оплачені корпоративні права, згаданих у рішенні спостережної ради акціонерів: акції й, що особливо в цьому випадку важливо, векселі, якими володіла, а виходить, і могла розпоряджатися компанія.

Буквально через кілька днів після цього правління «Укртатнафти» одержало з Росії проект кредитного договору з панамською фірмою Meyner Invеstments S.A. на 17 млн. дол. під заставу цінних паперів вартістю в 104 млн. На таке неприкрите виведення активів голова правління В.Матицін піти не наважився. І поплатився відставкою, що відбулася рівно через місяць.

Історія мовчить, чи був ознайомлений з проектом контракту, про який ідеться, незмінний голова спостережної ради компанії, перший заступник прем’єра Республіки Татарстан Равіль Муратов. Лише 8 серпня цього року саме він став ініціатором зміни правління. На прес-конференції, проведеній відразу ж після настільки рішучого рокірування, Р.Муратов обвинуватив В.Матиціна та його команду в невиконанні попереднього рішення спостережної ради, зробивши при цьому карколомний висновок про... регулярне виведення головою правління і його заступниками активів компанії, а виходить, про пряме позбавлення акціонерів їхньої власності! Ось так, і нітрохи не менше. Байка про це пішла гуляти по всіх ЗМІ, включаючи Інтернет, і лише деякі окремі оглядачі, ознайомлені з проектом сумнівного кредитного договору, адекватно оцінили ситуацію.

До речі, на раді, де приймалися радикальні кадрові рішення, українська сторона була представлена третьорозрядними чиновниками. Втім ніхто з них не приховував, особливо за обідом, що ними диригував однаковий з Равілем Фатиховичем за рангом український чиновник — Олег Дубина. І що Юрій Бойко, який посів посаду голови правління «Укртатнафти», його синекура.

Більше того (і серпнева преса про це повідомляла), зміну влади в керівництві компанії було санкціоновано на найвищому рівні. Причому Мінтимер Шаймієв прилітав до Леоніда Кучми в Севастополь тоді ж, на початку серпня. Буквально на кілька годин. Погодьтеся, що для загалом-то рутинного дійства — зміни правління — такі узгодження виглядають дуже і дуже. Зрештою, справа акціонерів, кому довіряти управління своєю власністю. І причому тут президенти?

І ще один штрих. Нове правління вже ніхто не примушує виконувати п. 5.2 рішення спостережної ради від 5 липня цього року № 1-1 (Н) 2001. Його хтось скасовував? Ні. В компанії з’явилися достатні оборотні? Навпаки, зменшилися. Повернуто «Татнефти» 19,4 млн. дол. США? Теж ні. Просто сумнівна фінансова угода, засвічена в пресі, природно, втратила свою привабливість. До того ж, наважуся припустити, панамський вектор у Леоніда Даниловича викликав асоціації, дуже далекі від приємних. Що там у народі кажуть про тих, хто лоб розіб’є, виконуючи відповідальні доручення?

Мітельшпіль проти союзника

Вдалий гамбіт, який спільно розіграли два великі маестро в партії, що описується, перейшов у мітельшпіль. Але сьогодні він розігрується одним гравцем — Фондом держмайна України. Основним, або діючим в інтересах третіх осіб, — запитання, як то кажуть, на засипку.

Так чи так, а 28 листопада 2001 року господарський суд Києва ухвалює рішення, якими швейцарську компанію Amruz Trading AG й американську корпорацію Siagroup International позбавляє права корпоративної власності в Україні, визнавши недійсними контракти, за якими ці фірми стали засновниками, отже і власниками частини акцій ЗАТ «Укртатнафта». Немає сенсу докладно описувати правові контури процесу. У подібних справах саме нюанси часом більше говорять про суть, ніж зувмисна зарозумілість юридичних сентенцій.

Позови були подані 3 серпня, саме напередодні засідання спостережної ради, на якому вирішувалися кадрові питання. ФДМУ вимагав визнати недійсними доповнення до договорів купівлі-продажу акцій. Тобто, пролонгацію на два роки термінів погашення векселів, якими засновники ЗАТ «Укртатнафта» із далекого зарубіжжя розрахувалися за 18,296% придбаного капіталу.

Швидкість, із якою київський суд наклав арешт на акції, дає змогу припустити, що мету переслідували елементарну: не допустити «сімейних» розбірок бізнесменів із країн з устояною демократією. Щоб не винести сміття з хати. І якщо це так, то цілком імовірно, що про позов знала і татарська сторона.

Але ось такий крок ФДМУ, заява «Про збільшення розміру позовних вимог» від 22 жовтня, для пана Муратова, здається, був несподіваним. Тому що задовольнивши його, наш господарський суд відкриває для української сторони реальну можливість у повній відповідності зі статутними документами одержати практично абсолютний контроль над ЗАТ «Укртатнафта». А це навряд чи влаштовує татарську сторону. У Росії на всю потугу кипить робота з організації банку якості нафти. І якщо його створять, то шлях важким вуглеводням із камських берегів до Європи буде закритий. Залишиться одна труба, до Кременчука, і, при розкладі, що складається, висока можливість танку під непередбачувану українську сопілку. І Шаймієву така перспектива сподобається? Навряд чи. Так що там, у Казані, накопичується певне роздратування. Втім, якщо слідувати логіці посвячених аналітиків, зразок якої наводився вище, чергова зустріч на короткій нозі двох гарантів цілком може загасити іскру потенційного конфлікту. Що не скажеш про акціонерів із далекого зарубіжжя.

Представника компанії Amruz Trading AG, приміром, неприємно, скажімо так, вразили аргументи українських судів. Не намагатимуся навіть аналізувати винесений ними вердикт. Але правомочність посилання вітчизняних служителів Феміди на закон, що забороняє вексельні розрахунки за акції, викликає сумнів навіть у дилетанта. Адже він був прийнятий набагато пізніше, ніж Amruz Trading AG і Siagroup International зробили своїми векселями оплату частини акцій «Укртатнафти». А в усьому цивілізованому світі, як відомо, закон зворотної сили не має.

Впадає в око хиткість спирання вердикту і на постанову Кабміну № 528 від 10.09.1992 року, якою визначені правила видачі і використання векселів в Україні. Адже фірми, яких позбавили власності, емітували свої векселі у Швейцарії та США, де в повному обсязі діє Женевська конвенція 1930 року, і куди юрисдикція нашого Кабміну не поширюється.

Особисто мене шокував етичний бік справи. На установчому договорі про створення ЗАТ «Укртатнафта» стоять, відповідно до закону, підписи і печатки усіх засновників-акціонерів. Перший — факсиміле Фонду держмайна України. А стаття 13 цього документа говорить однозначно, що спірні питання між акціонерами або акціонерами і компанією повинні вирішуватися шляхом переговорів. Якщо ж при цьому угоди не досягнуто, спірне питання підлягає розгляду винятково в Міжнародному комерційному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті України.

Отже. Від обговорення мирової угоди, запропонованої фірмами Amruz Trading AG і Siagroup International, шановний ФДМУ категорично ухилився. Хоча ошукані акціонери пропонували негайне погашення своїх векселів у грошовій формі. А це без малого 60 млн. дол. США. Вони що, зайві для кременчуцьких нафтопереробників? До якого судилища, явно порушивши установчий договір, Фонд звернувся, ми вже говорили.

Суд, визнавши недійсним договір купівлі-продажу, в ухвалюючій частині свого рішення «забув» повернути позивача і відповідачів у початкове становище. Тобто не наказав господарям «Укртатнафти» повернути ошуканим акціонерам їхні векселі. Частина яких, між іншим, на суму 3 млн. дол., була вже погашена, а інша, із визначеним дисконтом, перепродана третій особі. І після закінчення терміну може бути пред’явлена емітентам до погашення в повному обсязі. Це вже не просто порушення етичних норм, а щось схоже на правовий нігілізм.

Якщо за страсбурзьким рахунком, то столичний господарський суд узагалі повинен був відправити позивача і відповідачів за адресою, зазначеною в статті 13 установчого договору. Я не обмовився, хоча лексемою є гамбурзький, а не страсбурзький рахунок. Ще на слуху в усіх привселюдні слухання в Європейському суді з прав людини, який квартирує саме в Страсбурзі, за позовом російської компанії «Совтрансавто-Холдинг» до українського уряду, що відбулися наприкінці вересня. Де Україну, в особі її виконавчої та судової влади, що називається, делікатно розмазали «фейсом по тейблу» саме через цинічне ставлення до права власності. Цього мало?