Будинок печалі, або історія однієї приватизації

Навіть позбавленій забобонів людині саме час замислитися: чи не переслідує зла доля другий поверх запорізького Будинку преси? Особливо після того, як одного жовтневого понеділка працівники газети «Наше время плюс» побачили, що доступ до робочих місць для них закритий.

На схожий неприємний сюрприз уже наражалися журналісти «Индустриального Запорожья», розташованого на тому самому поверсі. Правда, було це давно, ще в сумно відомому серпні 1991 року, і входу до редакції перешкоджав папірець, позначений «мокрою» печаткою. Цього разу перепона була набагато серйозніша — листи металу, які відгородили частину редакційного коридору. Та й причини інцидентів були різні. Але навряд чи це має принципове значення, коли врахувати, що силові методи впливу на роботу ЗМІ в Запоріжжі, на жаль, застосовуються з завидною постійністю.

Тією чи іншою мірою з ними довелося зіткнутися якщо не всім, то переважній більшості засобів масової інформації. Із різних причин. Незмінною залишалася лише реакція на те, що відбувається, не замішаних у конфліктах колег: «Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих». Заклики до корпоративної солідарності залишалися без відповіді, а коли так, то від перспективи контакту з граблями скандалу ніхто не застрахований.

Про черговий конфлікт стало відомо на початку вересня. Привід для нього виявився взагалі-то банальний: редакціям, розташованим у Будинку преси, оголосили про значне підвищення з 1 жовтня ставки орендної плати. Цілком закономірно, що в газетярів це не викликало захоплення. Хоча, запевняють господарі будинку, нові розцінки було встановлено за мінімумом.

— За даними експертів ринку нерухомості, вартість оренди в цьому районі дорівнює від 7 до 15 доларів за квадратний метр, — каже директор ТОВ «Видавничо-поліграфічне об’єднання «Запоріжжя» Євген Сладков. — Ми запропонували платити по 39 гривень.

Коли врахувати, що у видавництва 36 орендарів, то нескладно здогадатися: для підприємства цей вид послуг є вагомою статтею доходів. У тому числі й від п’яти редакцій газет, розміщених у Будинку преси. Правда, умови оренди для кожної з них істотно різняться. Приміром, у квітні поточного року, за словами Є.Сладкова, газети платили від 1 до 17,18 грн. за квадратний метр арендованої площі.

Під час переговорів із редакціями «Индустриального Запорожья» і «Запорізької правди», стверджує Є.Сладков, вдалося досягти згоди: видавництво пішло на поступки. А з газетами «МИГ», «Наше время плюс» і «Суббота плюс» відносини дали тріщину.

— На наші листи вони не відповіли й на переговори не пішли, — розповідає Є.Сладков. — А либонь ці три редакції в цілому займають понад тисячу квадратних метрів наших площ.

Слід врахувати й інші вельми важливі обставини. Якщо в «МИГа», що займає 596 кв. м, договір оренди укладено до 2009 року, то в «Нашего времени плюс» (316 кв. м) і «Субботы плюс» (94 кв. м) вони закінчилися 30 вересня. Але заходи впливу керівництво видавництва вжило лише до однієї газети — «Нашему времени плюс». Спочатку редакції відключили електрику, а потім і взагалі перекрили доступ до службових кабінетів. Ці дії пан Сладков називає «поетапним розв’язанням проблем», додаючи, що, крім подачі позовів до суду, має намір вживати «інші адекватні заходи» для захисту інтересів підприємства. Іншого виходу директор не бачить.

Те, що комерційна діяльність неможлива без індивідуального підходу, ніхто не заперечує. Але щонайменше дивною видається ситуація, коли принциповість набуває ознак вибірковості. Оскільки тоді вона вже перестає бути принциповістю. Усе-таки не зайве врахувати: конфлікт стосується не пересічних господарських суб’єктів, а засобів масової інформації, політичні орієнтації й симпатії яких не завжди збігаються. І до того ж вибори на носі. Тому надати суперечностям політичного забарвлення, у принципі, нескладно. Що й було зроблено. По суті, банальний господарський конфлікт дехто вже почав розцінювати як наступ на свободу слова. А як же інакше, коли виникла реальна загроза діяльності трьох найтиражніших газет регіону?

Але за будь-якої напруги пристрастей не можна забувати, що перше враження не завжди виявляється істинним. Тому, відкинувши емоції, поговоримо краще про будинок, навколо якого вибухнув скандал.

Історія Будинку преси, а точніше — редакційно-видавничого корпусу, нерозривно пов’язана з видавництвом «Комунар», зданим в експлуатацію на початку 70-х. Тоді одне з найсучасніших і найпотужніших у колишньому Союзі, воно друкувало тиражі не лише трьох обласних, а й більшості центральних і республіканських газет. Уже той факт, що «Комунар» безпосередньо підпорядковувався ЦК КПРС, свідчив про багато що. Проте, як з’ясувалося згодом, саме ця обставина значною мірою відіграла фатальну роль.

Попри те, що на господарську діяльність дедалі більше впливали ринкові механізми, керівництво «Комунара» продовжувало віддавати перевагу принципам планової економіки. Користуючись практично монопольним становищем на регіональному поліграфічному ринку, видавництво дозволяло собі, м’яко кажучи, зарозумілість стосовно замовників. Ясна річ, нові видання, котрих рік у рік ставало дедалі більше, таке ставлення розцінили як неприйнятне, віддавши перевагу друкарням Дніпропетровська, Донецька. Невдовзі у «Комунара», який став державним комунальним підприємством «Видавничо-поліграфічний комплекс «Запоріжжя», з’явилися серйозні місцеві конкуренти — такі, приміром, як видавничий дім «Кераміст». І колишня потужність запорізького видавництва стала нагадувати клаптик шагреневої шкіри. Від його послуг змушений був відмовитися навіть друкований орган обладміністрації й облради «Запорізька правда».

Через які причини раніше благополучне підприємство опинилося на межі економічного краху, це тема окремої розмови. Очевидно лише, що до долі видавництва протягом не одного року новий власник (територіальна громада в особі обласної ради) залишався практично байдужим. І лише 2003-го намітилися явно запізнілі спроби виведення підприємства з кризи.

Першим кроком став торішній липневий наказ №74, відповідно до якого державне комунальне підприємство «ВПК «Запоріжжя» почало називатися просто комунальним підприємством. Сенс цієї дії став очевидний, коли наприкінці року сесія облради, враховуючи думку трудового колективу видавництва, ухвалила рішення про створення господарського товариства з пайовою участю комунального підприємства «Видавничо-поліграфічний комплекс «Запоріжжя» й інвестора. Адже за законом держпідприємству заборонено виступати засновником комерційної структури. Навіть у тому разі, якщо переслідується шляхетна мета «розвитку ринку поліграфічних послуг і підвищення ефективності використання майна спільної власності територіальних общин».

Відповідно до рішення сесії, голова ОДА (і — за сумісництвом — голова облради) Володимир Березовський підписує розпорядження про порядок створення господарського товариства. Суть його, зокрема, зводиться до того, що розмір внеску інвестора, якого мали визначити за підсумками конкурсу, повинен становити не менше 5 млн. грн. Як внесок видавництва визначили «будівлі, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності, а також інші майнові права (зокрема інтелектуальної власності) й кошти, що визначатимуться на підставі експертної оцінки».

За великим рахунком, із цього переліку основною цінністю були лише три капітальні будівлі, розташовані в центрі міста. Серед них — і Будинок преси. Проблема полягала лише в тому, що в ньому розташовані п’ять редакцій обласних газет. Тому окремим пунктом рішення сесії передбачалося «розглянути питання про закріплення нерухомого майна за друкованими засобами масової інформації, які його орендують на умовах довгострокового користування, шляхом передачі будівлі за адресою місто Запоріжжя, проспект Леніна, 152, із балансу комунального підприємства «ВПК «Запоріжжя» на баланс обласної газети «Запорізька правда» на правах цілковитого господарського володіння або урахування цих вимог у положеннях конкурсу для потенційних учасників господарського товариства».

Такий варіант у газетярів не викликав заперечень. Не було їх і пізніше, коли конкурсна комісія, перевищивши власні повноваження, зробила висновок, який суперечить рішенню сесії. Приводом для нього став лист колишнього головного редактора «Запорізької правди», який збирався йти на пенсію. А суть заяви зводилася до того, що в разі передачі Будинку преси на баланс газети «в редакції виникне низка ускладнень, зокрема, стосовно господарського утримання будівлі: ремонт, комунальне обслуговування тощо, для чого необхідно буде створити при редакції спеціальний відділ або комерційну структуру, що спричинить додаткові витрати». У зв’язку з цим головний редактор просив передати у власність редакції лише приміщення третього поверху Будинку преси, які редакція орендує у видавництва.

Відверто кажучи, складно уявити, що такі відмови від володіння вельми привабливим і потенційно дохідним об’єктом нерухомості можуть народитися з доброї волі. Особливо коли врахувати, що фінансове становище хронічно дотаційної газети вкрай несприятливе. Проте не минуло й двох тижнів, як конкурсна комісія, до складу котрої, зокрема, входили, крім першого заступника голови ОДА Григорія Самардака, заступники голови обладміністрації й облради Анатолій Стрюк і Олександр Бережний, приймає рішення внести до статутного фонду майбутнього господарського товариства цілісний майновий комплекс видавництва. У тому числі — й Будинок преси.

А далі був так званий конкурс. Відповідно до положення, його мали проводити за наявності не менше двох претендентів. Але, як відомо, коли не можна, але дуже хочеться, то можна. І на цей випадок у положенні про конкурс передбачалося застереження: «У разі надходження однієї заявки конкурсна комісія може прийняти рішення про визнання переможця за умови виконання ним умови конкурсу». Ясна річ, комісія розглядала одну заявку, оскільки другого претендента за формальними ознаками не допустили до участі в конкурсі. Таким чином, статус інвестора отримало страхове товариство з додатковою відповідальністю «Захід-резерв», частка якого в новоствореному ТОВ «Видавничо-поліграфічне об’єднання «Запоріжжя» з початковим статутним капіталом 16 млн. 808 тис. 627 грн. становила 62,47%. Решта 37,53% перейшли у власність комунального підприємства «ВПК «Запоріжжя». І найцікавіше: ніхто не звернув уваги на явну безглуздість сформованої ситуації. Уся справа в тому, що, відповідно до закону, засновник господарського товариства повинен залишатися юридичною особою. Тобто, крім іншого, мати в своєму розпорядженні відокремлене майно. А його комунальне підприємство втратило, оскільки цілісний майновий комплекс повністю перейшов до статутного фонду ТОВ.

Правда, не виключено, що цю «помилку» можуть виправити. Причому досить просто. Адже згідно зі статутом ТОВ, його збори вважаються правомочними в разі присутності учасників товариства або їхніх представників, котрі володіють понад 60% голосів. Це по-перше. По-друге, деякі рішення (зокрема і про виключення з учасників товариства) вважаються прийнятими, якщо за них проголосують понад 50% загальної кількості голосів, а для ухвалення інших — достатньо згоди 75% присутніх на зборах. А хіба довго скликати збори?

Такі своєрідні умови «інвестування» можна було бодай якось пояснити, якби обласна територіальна громада отримала від цієї оборудки бодай певний прибуток. Так ні ж, обласний бюджет і на копійку не поповнився. Як, утім, і від створення за аналогічною схемою господарських товариств на базі обласного аптекоуправління, холодокомбінату «Айс» (як їхній засновник також виступає «Захід-резерв»). І що примітно: фінансове становище цих комунальних підприємств, порівняно з видавництвом, було набагато стійкішим. Обласний бюджет одержував від них по півмільйона податку на прибуток. А тепер регіональна скарбниця задовольняється лише очікуванням гіпотетичних дивідендів. Напевно, із тих міркувань, що «Захід-резерв», зареєстрований у Коломиї на Івано-Франківщині, усе-таки фірма солідна, котра успішно володіє 28,49% акцій «Запоріжсталі». Проте обговорювати цю тему в Запоріжжі якось не заведено...

Утім, саме час повернутися до суті конфлікту, що спалахнув між газетярами й поліграфічним ТОВ, з яким три редакції тепер не бажають мати жодних ділових відносин.

— Ми відмовляємося переукласти договір на їхніх умовах, — каже директор «Нашего времени плюс» Людмила Маринюк. — Адже коли укладемо договір, виходить, погодимося з тим, що вони — повноправні господарі. А це ТОВ нелігітимне, бо приватизація видавництва була незаконною.

У принципі, кожен може мати власну точку зору. Але якщо справа стосується господарських відносин, то навіть найтвердіше переконання, на жаль, не витримує жодного порівняння з рішенням суду. Лише він має право визначити легітимність як існування, так і дій будь-якого суб’єкта господарювання. У тому числі й не шанованих редакціями новоявлених власників видавництва, із котрими, нагадаю, дві газети раніше перебували, а одна — продовжує перебувати в договірних відносинах.

А наразі за результатами здійсненої перевірки прокуратура області дійшла висновку: ТОВ «Видавничо-поліграфічний комплекс «Запоріжжя» створено незаконно, а майно в його статутний фонд внесено протиправно. У зв’язку з цим до Господарського суду Києва подано позовну заяву щодо визнання недійсним рішення Запорізької облради про створення господарського товариства з пайовою участю комунального підприємства й інвестора. Відповідно до рішення вересневої сесії облрада також звернулася до Господарського суду Запоріжжя з позовною заявою про визнання недійсним статуту ТОВ і про вилучення з його статутного фонду будівлі в спільну власність територіальних громад області.

Якою буде доля Будинку преси, поки достеменно не знає ніхто. Адже вирішити цю проблему набагато складніше, ніж зруйнувати металеву перешкоду на вході до редакції. Із допомогою народного депутата Ярослава Сухого й фахівців аварійно-рятувального загону «Кобра» це вдалося зробити лише за півгодини. А для розв’язання конфлікту правовими методами знадобиться значно більше часу.

— Був Будинок преси, став будинок печалі, — сумно зауважив хтось із колег.

І справді, не до веселощів...