Мамо, я твоя Маруся!

Щороку в останню суботу листопада ми відзначаємо День пам'яті жертв голодоморів в Україні. Люди відвідують поминальні богослужіння, приносять до пам'ятних знаків символічні горщики із зерном, хліб, житні й пшеничні колоски. О 16 год. оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання, а потім у багатьох родинах запалюють свічки. Одні несуть їх у лампадках до пам'ятників жертвам, інші ставлять у своїх оселях на підвіконня.

Якщо в перші десятиліття після голодувань суворо заборонялося говорити про геноцид українських людей, то тепер можна почути чимало спогадів тих, хто пережив ті жахливі роки, перекази вже їхніх дітей і навіть онуків, бо такого народ не забуде ніколи. Одну з таких розповідей почув я в селі Горошине Семенівського району на Полтавщині.

Антін Шуліка одружився зі стрункою чорнявою красунею Наталкою. Дарма що вона сирота - сам теж із бідної сім'ї , - зате в неї золотий характер. Тиха, лагідна до людей, хороша рукодільниця й дуже роботяща. Не минуло й року, як народилася в них донечка. Назвали Марусею. А потім у селі почалася колективізація. Молоді Шуліки одними з перших записалися в колгосп. У них була тільки одна корова, та й ту Антін відвів у новостворене колективне господарство.

Вслід за колективізацією настали 1932-1933-ті голодні роки. Так звані "буксирні бригади", щоб виконати державний план хлібозаготівель, забрали до зернини не лише мізерні запаси жита й пшениці, а й просо, і навіть горох та квасолю. Їли що й усі - терті жолуді, сікли кору та листя липи, паслін, лободу, калачики, коріння очерету й рогозу, що росли в берегах Сули та її притоки Бориса.

Люди були голодні, знесилені, але всі, хто міг ходити, мусили йти в колгосп на роботу. Там у полі для працюючих варили якийсь куліш, в якому одна крупинка наздоганяла іншу й не могла догнати. А спершу давали по стограмовому шматочку хліба. Їх і приносили Антін та Наталка своїй крихітці-донечці. А коли перестали давати хліб на польові обіди, зовсім стало сутужно.

Завбачлива Наталка насушила на зиму порізаних на смужки цукрових буряків. Вони тверді як камінь, та, коли розмочити в теплій воді, при смоктанні трохи голод вгамовували. Полювали на горобців, ворон. Але скільки того наїдку з них. Хоча й суворо забороняли, та все ж Антін ухитрявся іноді спіймати якусь рибинку в Сулі. Радістю це не назвеш, проте сум і голод на якусь мить від сім'ї відлягали. Схудла, змарніла за зиму маленька Маруся. З болем у душі дивилися на неї батьки.

З настанням весни ставало трохи легше. Почала з'являтися кропива, стали варити коріння кульбаби, лопуху, їли суцвіття білої акації, молоді стебла рогозу. Та голод усе більше косив селян. Одні помирали, інші опухали й не могли рухатися. На колгоспні роботи виходило дедалі менше людей.

У спекотний липневий день в урочищі Трибинівщина на заготівлі сіна працювали лише кілька жінок. Вони згрібали й складали в копиці суху духмяну траву. Коли вже сонце котилося до обрію, закінчували роботу і розходилися по домівках. Наталка пішла нарвати на відвар звіробою та чебрецю. Сама незчулася, як за терновим чагарником підійшла до золотистого пшеничного поля, що розкинулося на кількох десятках гектарів. Під літнім вітерцем по ньому, як по воді, прокочувалися широкі хвилі. Жінці аж запахло хлібом. Не втрималася, зірвала кілька колосків. Подумала: вимне та подрібнить зерно і зварить ложку чи дві дитині кашу або розітре й спече коржик. Разом із травами загорнула букетик колосків у фартух. Скачала його в трубочку, підв'язала на поясі та й подалася додому.

Вже підходила до мосту через Сулу, як угледіла на ньому енкеведешників - так тоді в селі називали міліцейських стражів порядку. Один із них заступив дорогу:

- Ану показуй, що несеш!

Від переляку сказати нічого не могла, тремтячими руками розв'язала фартух, під ноги разом зі звіробоєм та материнкою випали вісім колосків. Наталка Михайлівна затамувала подих у передчутті біди, бо ж знала, що репресивний сталінський закон уже за п'ять колосків передбачав тюремне ув'язнення. Її арештували і повезли до райцентру.

А вранці наступного дня приїхала комісія, щоб описати майно для конфіскації. У дворі, крім порожнього сараю, нічого не було. В хаті схвильований Антін не знаходив собі місця. На підлозі, застеленій грубою домотканою ковдрою, сиділо чотирирічне дівча. Худе, аж світиться, самі кісточки, обтягнуті тоненькою шкірою, з-під якої видно кожен суглобик на плечах, ліктях, пальчиках. Побачили, що конфісковувати нічого, з тим і поїхали.

На суді Наталка нічого не заперечувала, тільки плакала від душевного болю, від безвиході і безправ'я, сльози градом котилися по щоках. Довго не говорили, присудили за крадіжку восьми колосків із колгоспного поля чотири роки виправних робіт у жіночому трудовому таборі. Жінка повільно й тихо запитала:

- Можна з собою донечку взяти?

- Не положено! - з металом у голосі сказав, як відрубав, суддя.

Марусю, немов сиротинку, забрали в дитячий патронат, бо ж Антін мав щодня ходити в колгосп на роботу.

Трудовий табір нічим не відрізнявся від в'язниці. Той-таки колючий дріт, ті ж вежі по периметру території з озброєними вартовими, ті ж наглядачі з собаками. Наталці видали чорний одяг із виведеним розчином негашеного вапна номером. Тепер її ніхто на ім'я чи прізвище не називав, хіба що сусідки по нарах. Для керівництва і наглядачів табору вона була засуджена номер такий-то.

Працювала разом з іншими ув'язненими в табірній швейній майстерні. Обшивали краї великих полотнищ брезенту, шили мішки та різних розмірів із темних тканин чоловічий і жіночий одяг для засуджених. До нелегких умов життя звична. Тому табірні порядки сприймала спокійно, а завдяки досвіду швачки, набутому з дитинства, постійно справлялася з нормами.

За сумлінну працю і хорошу поведінку її амністували і майже на рік раніше встановленого терміну відпустили. Тільки приїхала додому, відразу кинулася шукати дитину. З довідками із сільради та про звільнення з трудового табору прибула в патронат. Заїкаючись від хвилювання, розповіла про мету відвідин. Їй вивели групу дівчаток - мовляв, упізнавай свою. Перед нею стояли діти в брудному одязі, сірих, давно не праних хустках, усі стрижені. Вдивлялася в обличчя кожної, боялася помилитися, - минуло ж більше трьох років розлуки! Серце билося як не вискочить, кров стугонить у скронях. І тут одна дівчинка виходить наперед і каже;

Мамо, це ж я, твоя Маруся!

Жінка підхопила її на руки, а донечка обняла маму за шию, і плакали, плакали аж хустки в обох були мокрі від сліз.

***

Щоразу, коли буваю в Меморіальному комплексі пам'яті жертв голодоморів в Україні, що в парку Слави в Києві, підходжу до скульптури маленької дівчинки, яка бережно притискає до себе пшеничні колоски, і мені завжди пригадується історія про Наталку Михайлівну та її Марусю.