«Між рядками»: спогади про майбутнє

21 листопада, 2021, 13:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Без права на осуд

«Між рядками»: спогади про майбутнє
© Тиждень.ua

Книжка М.Гавришко «Долаючи тишу. Жіночі історії війни» (Харків, КСД, 2018) орієнтована не на широкий загал: її не зможуть читати ті, хто вважає, що війна — це чоловіча справа, а жіноча — чекати, обслуговувати і бути на других ролях. Ні, ця книжка саме для допитливих, які хочуть дізнатися більше про те, що відбувалося в Україні (переважно Західній) до і після приходу совєтів (радянської окупації), німців і знову совєтів. Це «усна історія» — особисті розповіді-спогади тих жінок, які жили своїм життям, мали свої прагнення і сподівання, але чи то з примх долі, чи з власного бажання й добровільно вирішили боротися за незалежність України.

Фото, надане автором

Слушно зауважує авторка у вступі, що жінки в більшості громадян асоціюються переважно з домівкою, дитиною, та аж ніяк не з безпосередньою участю у кривавих подіях (тим більше активною). І зовсім мало документальних свідчень про те, що жінки могли бути не менш корисними для своїх спільників, аніж чоловіки: хіба дівчина може викликати серйозну недовіру в перевіряльників? Хіба жінка може нести зброю, чи набої, чи друкарський реманент і при цьому бути веселою щебетушкою, летіти над землею мов пташка? Чи хіба здатна жінка вправно володіти зброєю? Тим часом ми маємо багато історичних свідчень, що жінки вправніші у стрільбі, ніж чоловіки (як не згадати доволі відомий роман «Стріляй як дівчисько» Мері Дженнінґз Геґар чи славнозвісних снайперок періоду Другої світової війни Людмилу Павличенко, Ніну Петрову, Розу Шаніну?).

Почала читати книжку і вкотре пересвідчилася, що історія «любить» циклічність: сьогодні ми також маємо спогади наших сучасниць, дівчат, які пішли боронити Батьківщину, змінили буденну повсякденність (пробачте за смислову тавтологію) на повсякденне життя на передовій, — «Дівчата зрізають коси» Є.Подобної, «Життя P.S.» В.Бурлакової, «Дівчата на війні» Є.Духопельникової, «Жінка війни» А.Шили тощо.

Героїні М.Гавришко — це молоді на той час дівчата, яким навіть не виповнилося 20 років. Примітно, що всі вони були письменні (принаймні вміли читати й писати на рівні 3-го класу), —хто вчився в польській школі, хто — в українській, а хтось уже вчився в гімназіях. Під час підготовки до посвяти у члени ОУН/УПА всі учасники руху (хлопці й дівчата) пройшли курс з історії України. Після прийняття присяги на вірність справі, залучення до визвольної боротьби за незалежність України всі дівчата проходили вишколи (від пари тижнів до кількох місяців) — з поводження зі зброєю (і отримували власну зброю, хоча декотрі відмовлялися згодом від неї, бо не хотіли мати справу зі зброєю, і навіть описували випадкові власні поранення від неправильного поводження з нею); на вміння запам’ятовувати великі обсяги інформації (повідомлення переважно передавалися усно, щоб не викликати підозру в патрулів); на спостережливість, щоб помічати щось чи когось незвичного; а також обов’язкові медичні курси (хто ­— первинні, сестринські — перев’язати рани, зафіксувати вивихи, переломи, відрізнити венеричну хворобу від іншої інфекційної, вилікувати застуду, хто — поглиблені, аж до проведення операцій із витягування куль з тіла).

Незважаючи на біографічні довідки на початку кожної оповіді, хотілося б також мати періодизацію подій в оповіді для читачів, котрі не настільки повно знають історію Західної України, щоб тримати в пам’яті періоди та роки: коли поляки панували, коли — німці, коли — совєти. Це особливо стосується вишколів, залучення молоді до лав ОУН (інколи це було ще за поляків, інколи за німців, інколи вже за першого приходу чи після повернення совєтів).

Відкриттям для мене стало, що дівчата могли завжди мати при собі зброю, а повідомлення — ховати у своїх косах. Можливо, були певні головні убори (хустки), які постійно носили всі дівчата і які й могли приховували, що щось із косами не те? Тут, на мою думку, недогляд авторки збірника: годилося б розповісти у вступній частині трохи про реалії та повсякденний побут (соціальні практики, а також одяг і атрибути ...) того часу — для кращого розуміння загальної картини.

За описом повсякденного буття бачимо життя суспільства того часу: це взаємодія і стосунки з поляками під час польської окупації, радісні сподівання на зміни під час першого приходу совєтів, нерозуміння ситуації, коли прийшли німці (знаковими є спогади про те, що повстанці інколи допомагали радянським партизанам або пускали під укіс німецькі ешелони, доки не починали розуміти, що цим допомагають радянським військам. Тут перед ними поставала дилема: боротися проти всіх — чи примкнути до когось?). І ремарка однієї з оповідачок, що своїми діями проти німців повстанці допомагають радянським військам, — знакова. Це визнання того, що спочатку для всіх був ворог один — фашистські загарбники. Розуміння того, що совєти не хочуть незалежності України, настало згодом, з поверненням радянської влади в Україну. І тоді повстанці знову пішли в підпілля.

Хтось із героїнь ішов до кінця, не визнаючи себе винними, хтось хотів легалізуватися і прийти «з повинною» у відповідні органи. Завдяки розповідям героїнь книжки ми знаємо імена і псевдо тих, кого вони вважають достойними пам’яті (навіть якщо вони зіграли негативну роль в історії повстанського руху чи просто опинилися на шляху репресивної машини поляків, німців, совєтів).

Цікавим також є те, що в усіх розповідях, які стосувалися тодішньої єврейської спільноти, звучить лейтмотив спільного і продуктивного взаємовигідного співіснування євреїв та українців до початку описуваних подій. Свідченням цього є те, що українці намагалися сховати євреїв під час фашистських облав (недарма Україна — одна з країн із найбільшою кількістю Праведників Світу), тужили, дізнавшись, що їхніх знайомих, із котрими жили по сусідству, сиділи за однією партою, було вбито.

Фото, надане автором

І водночас інколи просто суха констатація фактів про українців, що той чи та або їхні родини були винищені поляками, німцями, повстанцями, совєтами за зраду, відмову від співпраці… Цей феномен, вважаю, потребує подальшої дослідницької уваги як істориків, так і фахівців з усної історії.

Героїні книжки пройшли радянські катівні — хтось лише в’язницю, хтось отримав великі терміни ув’язнення, неможливість повернутися на Батьківщину і мусив жити у спецпоселеннях, а по поверненні до України — переселятися в іншу місцевість, бо в рідному краю їм не було місця. Тому занадто важко читати, що витворяли з в’язнями «ідеологічно правильні» слідчі та інші працівники карально-репресивної машини. Або про фізичні покарання для тих, хто переступав через заборону флірту всередині загону. Чи про тих, хто, засліплений ревнощами, здавав повстанців владі… І оповідачки уникають засудження. На той час то було так, і не інакше, і ніхто не має жодного права засуджувати їх.

Фото, надане автором

Звісно, холодним душем для мене стало те, що оповідачки тепло (хотіла взяти це слово в дужки, але, мабуть, голос оповідачок трохи змінювався, коли про них говорили, — адже ті вирізнялися з-поміж служивих, які «з усією партійною суворістю» переслідували ворогів народу) згадують представників системи, котрі хоч якось полегшували життя в’язнів: «доброго» слідчого; конвоїра, який підказував, коли можна втекти; хабарника, який передавав продукти й одяг із дому; вартового, який міг полегшити умови за деякі послуги і т.д.

Фото, надане автором

Після отримання обвинувальних вироків більшість їх відбували покарання в Мордовії, Республіці Комі. Після визволення з таборів (переважно внаслідок настання так званої «хрущовської відлиги») вони мусили певний час проживати в Сибіру, оскільки мали пряму чи завуальовану заборону на повернення до України. Проте всі вони врешті-решт повернулися в Україну, оскільки не почувалися «своїми» в Сибіру, в тих спецпоселеннях, де познайомилися зі своїми майбутніми чоловіками (теж переважно політв’язнями), народили дітей.

У вступі до книжки було сказано, що текст інтерв’ю давався оповідачкам для затвердження, вони могли щось заборонити друкувати, щось — змінити. Звісно, це відповідає всім етичним нормам і правилам науковців. Але саме ця «причесаність» історій водночас і зіграла злий жарт із дослідниками: втрачається сам наратив дискурсу тих оповідей, втрачаються ті нюанси, які могли б бути більш знаковими, ніж цілі книжки та дослідження науковців. Мені особисто саме не вистачало тих уривків, які були відцензуровані оповідачками, щоб не скомпрометувати визвольний рух, не показувати неприглядний бік цього історичного явища. Це стосується і гендерних відносин між повстанцями, і ставленням до інших, мирних мешканців. І тих страшних вироків, які було винесено частково невинним, частково обмовленим людям, а також тим, чия вина перед повстанцями була ясна й доведена.

Хотілося б додати, що цей збірник спогадів загалом усе ж таки підійшов би і для пересічної читацької аудиторії, — проте розумію, що така специфічна література не знаходить широкого відгуку в середньостатистичного обивателя, вихованого на масовій літературі та «причесаних» біографіях. Для героїнь цієї книжки звичайні для нас радощі вже були нагородою. А найбільшою нагородою — життя. І ця книжка присвячена саме тим, хто був позбавлений цієї можливості — нормально жити. Окремою цільовою аудиторією цієї збірки можна вважати тих сьогоднішніх простих українських жінок, які самі займаються «нежіночими/чоловічими» справами — служать за контрактом, навчаються на офіцерок тощо. Адже цей збірник — це голос таких, як вони, ще одна спроба «подолати тишу» й заявити не тільки про себе, а й про всіх тих безіменних, хто віддав свою частку душі та життя за нас сьогоднішніх.

Усі статті Ірини Щиголь читайте тут.

По матерiалам: ZN.UA /
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК