Як 22 червня опинилося в календарі Путіна

22 червня, 2021, 08:30 Роздрукувати
Автор
Відправити
Відправити

Навіщо «русскому миру» пам’ятна дата про початок німецько-радянської війни?

Автор

Як 22 червня опинилося в календарі Путіна
© Офіційний сайт Кремля

22 червня 2001 року тоді ще новий президент РФ Владімір Путін виступив із зверненням з нагоди 60-ї річниці початку Великої вітчизняної війни.

Здавалося б, Путін лише продовжив стару радянську традицію, однак перше враження оманливе. Звернення містило «обмовку за Фройдом»: замість традиційного «віроломного нападу» Путін згадав про «удар у спину», що виразно сигналізувало про веймарський сидром путінської Росії. Ця промова була не про минуле, вона була про сучасне і майбутнє Росії. Саме тоді Путін чи не вперше заявив, що Росія відстоюватиме «правду» про цю війну. Але ж якою є правда про 22 червня? І навіщо Путіну ця дата?

Якщо запитати представника старшого покоління, коли почалася війна, то з великою ймовірністю навіть без уточнення, яка саме війна, отримаєте відповідь — 22 червня. Ця дата, як і 9 травня, міцно засіла у свідомості жителів пострадянського простору. Більшість залишаються переконаними, що парад Перемоги в Москві відбувався щороку, а 22 червня було пам’ятною датою в СРСР.

Наша пам'ять грає з нами злий жарт, бо насправді парад Перемоги поновили 1965-го, і проводився він лише раз на п’ять років, а щорічні паради на 9 травня — це вже пострадянське ноу-хау. Те ж саме стосується і 22 червня, яке стало офіційною пам’ятною датою лише 1992 року.

Насправді історія про те, як почали вшановувати 22 червня в країнах СНД, це історія про спробу Бориса Єльцина «декомунізувати» Росію.

До 1992 року день початку німецько-радянської війни не був офіційною пам’ятною датою, але завдяки історичній політиці міцно закріпився у свідомості радянських громадян разом із міфом про «віроломний напад фашистської Німеччини». Цю дату пам’ятали прості люди і вшановували фронтовики.

Після розпаду СРСР Росія, як і решта колишніх республік Радянського Союзу, опинилася перед необхідністю «націоналізації» колись спільної радянської історії. Друга світова війна як центральна подія радянського історичного календаря теж потребувала перегляду, адже за часів перебудови було оприлюднено документи, що розвінчували тріумфальний міф Великої вітчизняної війни. Стало абсолютно очевидно, що радянський народ переміг нацизм не завдяки «мудрому» комуністичному керівництву, а всупереч сталінському терору і репресіям. Навіть загальновідому зараз цифру про 26,6 мільйона радянських жертв Другої світової війни вперше озвучив лише Міхаіл Горбачов.

Росія, яка проголосила себе правонаступницею Радянського Союзу, опинилася в доволі складній ситуації порівняно з рештою колишніх радянських республік, оскільки мала взяти на себе історичну і політичну відповідальність за злочини радянського режиму. Як показала практика, російське суспільство не було до цього готове.

Однак Єльцин таки спробував відійти від радянських практик святкування перемоги над нацизмом і створити нові російські ритуали, черпаючи натхнення в добі хрущовської «відлиги». Відбулася зміна акцентів. Тепер наголос робився на героїзмі рядових солдатів, а просте населення поставало жертвою як Гітлера, так і Сталіна.

У 1992 році Росія вперше після розпаду СРСР святкувала День перемоги без жодного офіціозу. Єльцин обмежився покладанням квітів до могили Невідомого солдата в Кремлівській стіні, а потім приєднався до неформального святкування ветеранів у парку Горького. На хвилі цих тенденцій 13 липня 1992 року постановою президії Верховної Ради РФ 22 червня було оголошено Днем пам’яті захисників Вітчизни. Тоді ж була започаткована найбільш давня в сучасній Росії офіційна практика вшанування 22 червня — «Вахта пам’яті — Вічний вогонь». Вона щорічно проходить в Олександрівському саду в Москві. Пам’ятний ритуал триває з третьої до п’ятої години ранку. Кульмінацією дійства є хвилина мовчання і покладання квітів почесним караулом до могили Невідомого солдата о четвертій ранку. Перед тим звучить голос Юрія Левітана, який 22 червня 1941 року оголосив по радіо про початок німецько-радянської війни. До акції долучаються ветерани (щоправда, відкритим є питання, скільки їх насправді лишилося), представники патріотичних молодіжних організацій і небайдужі громадяни.

Але повернімося до єльцинського експерименту зі створення нового російського коммеморативного канону Другої світової війни. У 1993 році Єльцин знову вдався до «розриву шаблону». Він приєднався до офіційної церемонії на честь Дня перемоги, яка відбувалася у ще недобудованому меморіальному комплексі на Поколонній горі. Вперше за всю історію відзначення 9 травня офіційні заходи було перенесено з Червоної площі в іншу локацію. На тлі тодішнього загострення протистояння російського президента з парламентом «здати» центр Москви своїм політичним опонентам було стратегічною помилкою, яку Єльцин швидко усвідомив.

Наступні роки стали не менш турбулентними для Росії. Парламентські вибори 1995 року загрожували комуністичним реваншем, а в Чечні вже вирувала війна. Російське суспільство було розколоте й охоплене ностальгійними настроями за СРСР. У цій ситуації стало очевидно, що будь-яка радикальна критика радянського минулого лише погіршить електоральну підтримку діючого президента. Тож не дивно, що в 50-й ювілей перемоги над нацизмом традиційний радянський парад повернувся на Червону площу, а нові російські політичні керманичі піднялися на трибуну ленінського мавзолею. Тоді ж було реабілітовано червоний прапор, який повернувся у російський (за великим рахунком, пострадянський) простір у вигляді прапора Перемоги.

Однак Єльцин не полишав спроб переформатувати радянський наратив Великої вітчизняної. 8 червня 1996 року указом президента РФ 22 червня було проголошено Днем пам’яті та скорботи. Цього дня в усіх державних установах Росії приспускаються державні прапори і скасовуються всі розважальні заходи. Таке рішення було продиктоване заграванням з ностальгійними настроями електорату, а з іншого боку, Єльцин отримував ще одну пам’ятну дату, пов’язану з Другою світовою, але вільну від радянського коммеморативного ритуалу.

Ще одним ноу-хау єльцинської доби стало повернення у публічний дискурс постаті маршала Георгія Жукова. Очевидно, що творення мінікульту Жукова в пострадянський період було продиктоване бажанням Єльцина створити більш м’яку альтернативу Сталіну. Це рішення викликає більше запитань, ніж дає відповідей, адже Жуков був правою рукою Сталіна і його вірним соратником.

9 травня 1994 року Єльцин заснував орден і медаль Жукова. Того ж року російський президент реанімував ідею спорудження пам’ятника радянському полководцю. Після тривалих дебатів щодо місця вибір припав на Манежну площу. Урочисте відкриття пам’ятника маршалу Жукову відбулося 8 травня 1995 року. Виконаний у дусі соцреалізму, пам’ятник є даниною радянській ностальгії та приводом для суперечок експертів щодо його естетичної та мистецької цінності.

Як відомо, на початку 2000-х років у Росії змінилася не лише влада, а й загальний вектор внутрішньої та зовнішньої політики. Єльцинська «відлига» скінчилася, а разом із нею почили в Бозі і всі спроби відмежуватися від радянського минулого та створити новий російський канон Другої світової війни. У битві наративів, як і за хрущовської «відлиги», тріумф знов переміг травму. Непевно, російське суспільство не було готове до осмислення травматичного досвіду війни, куди ближчим і знайомішим видавався тріумфальний парад.

Путінський режим теж усвідомив потенціал Дня пам’яті та скорботи для культивування міфу Великої вітчизняної війни. Відтоді ця дата дедалі більше обростає новими меморіальними ритуалами. 24 жовтня 2007 року 22 червня було включено до переліку днів воїнської слави та пам’ятних дат Росії, що в перекладі з бюрократичної мови людською означає інкорпорацію цієї дати в офіційний історичний канон РФ.

З 2009 року 22 червня в Росії відбувається щорічна акція «Свіча пам’яті». Вона починається ввечері 21 червня запаленням свічки в Євлоховському соборі Москви, звідти вогонь доставляють до Зали пам’яті та скорботи Центрального музею Великої вітчизняної війни на Поклонній горі, потім запалені свічки розвозять по всіх меморіальних комплексах країни. Це дійство за своїм характером нагадує ритуал розвезення Благодатного вогню, що практикується у християн східного обряду на Великдень. Воно цілком корелюється з квазірелігійним культом, створеним довкола Дня Перемоги в Російській Федерації. У 2015 році, на 70-ту річницю перемоги над нацизмом, до акції «Свіча пам’яті» долучилися Казахстан, Вірменія, Білорусь та інші країни СНД.

2009 рік збагатив 22 червня ще одним меморіальним ритуалом. У Москві на Воробйових горах було відкрито Алею пам’яті. З того часу представники молодіжних патріотичних організацій щороку запалюють тут свічки та прив’язують до дерев дзвіночки в пам’ять про солдатів, які загинули у Другій світовій війні.

Загалом соціологічні опитування, проведені Всеросійським центром дослідження суспільної думки напередодні 22 червня 2018 року, показують, що 69% росіян можуть назвати точну дату початку німецько-радянської війни, а 35% — пригадати розповіді своїх родичів, які брали участь у Другій світовій війні, 45% заявили, що ходили на зустрічі з ветеранами, тоді як 61% опитаних відвідували музеї, присвячені війні, та місця бойової слави, а 51% — могили солдатів.

Здавалося б, є привід порадіти, що в російському суспільстві, окрім карнавалу «побєдобесія», таки існує альтернатива осмислення трагедії війни. Але було б занадто наївно думати, що путінський режим лишить бодай щось, що стосується символічного капіталу Другої світової війни, напризволяще. Для російської влади 22 червня — це лише ще один спосіб просування свого впливу на пострадянському просторі. Прямим доказом цього є ще одна російська меморіальна ініціатива — акція «Поїзд пам’яті», що курсує маршрутом Москва—Мінськ—Брест. Цей потяг із ветеранами (знов-таки питання, якими, враховуючи, що навіть наймолодшому ветерану Другої світової має бути 93 роки!) і представниками патріотичних молодіжних організацій вирушає з Білоруського вокзалу Москви 20 червня, а 22 червня прибуває в Брест, де і відбуваються урочисті меморіальні заходи.

У Білорусі 22 червня також є офіційною пам’ятною датою — Днем загальнонародної пам’яті жертв Великої Вітчизняної війни. З приходом до влади Олександра Лукашенка Білорусь на державному рівні інкорпорувала радянський міф Великої вітчизняної. В сфері історичної політики Лукашенко йде у фарватері Кремля, хоча рівень сакралізації Другої світової тут значно нижчий, ніж у Росії.

17 листопада 2000 року Україна теж долучилася до Росії та Білорусі і проголосила 22 червня Днем скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Відповідний указ підписав Леонід Кучма. Цей закон лобіювали українські ветеранські організації, у лавах яких було і, певно, ще лишається чимало проросійськи налаштованих членів. Указ був прийнятий до 60-ї річниці початку німецько-радянської війни і містив вказівки щодо пам’ятних заходів, які обмежувалися традиційним траурним церемоніалом для цивільних і виховними, військово-патріотичними та меморіальними заходами для військових.

В Україні друге дихання ця пам’ятна дата отримала 2011 року. Тодішній президент Віктор Янукович почав повертати Україну до сфери впливу Кремля, що в царині історичної політики ознаменувало відродження радянського міфу Великої вітчизняної війни. 22 червня стало в пригоді як ніколи. 20 травня 2011 року, напередодні 70-ї річниці початку німецько-радянської війни, Верховна Рада приймає постанову «Про запровадження в Україні особливої церемонії — проведення 22 червня кожного року Хвилини пам’яті за загиблими у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років», відповідно до якої цього дня на будівлях органів державної влади приспускають державні прапори з чорними стрічками, о 10-й годині відбувається загальнонаціональна хвилина мовчання, обмежується трансляція розважальних програм на радіо та телебаченні.

Євромайдан, російська агресія та декомунізація, здавалося, мали б розірвати порочне коло міфу «Великої вітчизняної». Однак Путін не полишатиме спроб повернути Україну назад, у лоно «русского мира», і тут 22 червня є лише одним з інструментів гібридної агресії Кремля.

Не зайвим буде нагадати, що Друга світова війна прийшла на українські землі 1 вересня 1939 року і була прямим наслідком підписання пакту Молотова—Ріббентропа. У 2015 році Україна вже зробила свій вибір і 8 травня разом з усім цивілізованим світом вшановує полеглих у Другій світовій війні.

То що ж нам робити з 22 червня? Пам’ятати! Пам’ятати, як непомірні імперські амбіції Сталіна принесли на українські землі найстрашнішу і найжорстокішу війну, яку тільки знав світ. Пам’ятати, що імперські амбіції нового кремлівського керманича знов принесли війну в Україну. Чи потрібні нам для цього помпезні ритуали, питання риторичне.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК