Церковний передзвін

На Різдво на дзвіниці Володимирського собору в Києві після служби проходив конкурс дзвонарів. Біля храму зібралося багато народу.

— Це благовіст, — чую жіночий голос за спиною.

— Ні, це передзвін, — заперечує інша.

— Ну що ви? Це ж красний дзвін. Чуєте, як красиво звучить, — стверджує ще одна.

— Так, ми вже не розрізняємо особливостей того чи іншого дзвону, — каже пристаркуватий чоловік. — А батьки наші років сімдесят тому безпомилково визначали значення кожного з них.

Справді, як із цим не погодитися? У звучанні церковних дзвонів розбиралися всі дорослі люди. Адже він супроводжував кожну людину все життя — від народження до смерті.

Дзвін радості і смутку

Церковні дзвони за всіх часів розміряли плин днів, час працювати й відпочивати. Традиційно він віщав благу, добру звістку про початок богослужіння, скликаючи вірян до храму, а не присутнім там — про час виконання особливо важливих частин богослужіння. Цей передзвін від розмірених ударів в один великий дзвін називається благовістом, як і сам дзвін, у який дзвонять.

Поодинокі удари у дзвін вказували шлях заблукалому в лісі (а в давнину вони були в нас великі й дрімучі) або в сніговій заметілі, рибалкам у морі в туманну погоду.

Про загрозу стихійного лиха — урагану, повені, епідемії, про якесь нещастя — пожежу чи інше лихо, сповіщали частими ударами в дзвін, так званим сполошним дзвоном.

У тривожні дні наближення ворога скликали чоловіків битися з нападниками.

Трикратне урочисте калатання в усі дзвони з малими перер­вами сповіщало народ про перемогу, повернення з поля битви переможців. Протяжні однакові удари дзвонів, сповнені смутку і скорботи, нагадують про загиблих.

З 1958 року на кладовищі Еттерсбергу в німецькому місті Веймарі лунає глухий, який рве душу, звук «Дзвона миру». З легкої руки композитора В.Мураделі і поета А.Соболєва в народі його називають за їхньою однойменною піснею «Бухенвальдським набатом» — на вшанування незліченних жертв Бухенвальду. Буваючи тут, я вдивляюсь у цей дзвін, що нагадує формою старовинний бджолиний вулик. У верхній його частині, над кріпленням, замість вушок — виразно відлиті з бронзи людські здійняті догори руки, обплутані колючим дротом. Складається враження, що саме вони й видобувають із дзвона звук — скорботне заклинання й заклик до всіх людей Землі стати на захист миру на планеті.

Дзвони надають особливої зворушливості меморіалу в селі Кортеліси на Волині й Хатинському в Білорусі.

Під звук повільних ударів по одному разу в кожен дзвін — від найменшого до найбільшого, а потім в усі дзвони одночасно (подзвін, сповнений смутку і скорботи) — проводжають небіжчика в останню путь.

Грізний і протяжний дзвін скликав громадян у Києві та інших великих містах на початку XI століття на віче для обговорення найважливіших питань війни і миру, долі тих чи інших князів. Звідси й назва — «Вічовий» дзвін.

З усіх дзвонів найвеличніший — красний дзвін (від слова «краси­вий»). Це коли звучать одночасно всі дзвони на дзвіниці, великі, середні й малі. Під цей передзвін відбуваються особливо урочисті храмові свята, вінчання молодих, зустрічі високих духовних осіб, особливих гостей. Усі храми Києва красним дзвоном зустрічали приїзди імператорів та імператриць Росії. Лунав він і на інавгура­ції президента України Віктора Ющен­ка, і під час виступу на Ми­хайлівській площі президента США Білла Клінтона 2000 року.

Із XVI століття відомі баштові годинники на дзвіницях лавр, соборів та великих монастирів, куранти яких відбивають чверть, половину й кожну годину. Саме тоді в Києві на ще дерев’яній дзвіниці було встановлено перший такий годинник.

— А той, що діє нині, — це вже четверте його покоління, — розповідає завідувач сектора Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника І.Федоряченко. — Він змонтований у 1903 році і до цього часу працює без капітального ремонту. За стабільної температури повітря допускає відхилення від точного часу не більше п’яти секунд на місяць. Заводиться підняттям гирі на висоту 14 метрів. Зупинявся лише на період Другої світової війни.

Те, що дзвін увійшов у життя і плоть народу, підтверджується появою у великій кількості присвячених йому народних пісень. Це «В городе звоны», «Слышно было вдалеке», «Звонили звоны», «У Спаса к обедне звонят», «Звенят колокола». У цьому ж списку й відома пісня «Вечерний звон», слова якої перед смертю продиктував своїй доньці роками прикутий до ліжка сліпий поет І.Козлов.

Дзвони не раз відтворювалися в оперній творчості композиторів. Тут можна почути всі його різновиди — набат у сцені пожежі в Путивлі в опері О.Бородіна «Князь Ігор», сполошний дзвін, який скликає опричників на Красну площу в «Опричнику» П. Чайковського, урочистий дзвін, що супроводжує в’їзд Івана Грозного у «Псковитянці» М.Римського-Корсакова, радісний дзвін в епілозі «Івана Сусаніна» М.Глинки, тривожний закличний дзвін у сцені під Кромами в опері «Борис Годунов» М.Мусоргського і в ній же — похмурий, скорботний похоронний перебір у сцені смерті Бориса. Використовували дзвони композитори в увертюрах, музичних поемах та інших творах.

Ливарі дзвонів

З появою християнства не відразу виникли дзвони. До храмів на богослужіння вірян спочатку скликали сурмами. Потім використовували дерев’яні била або кандії, пізніше з’явилися клепала — залізні або мідні смуги, зігнуті в півколо. Коли по них били металевим предметом, вони дзвеніли. Як експонат одне з таких клепал виставлено в музеї головної дзвіниці Києво-Печерської лаври.

Винайдення дзвонів у 411 році приписується святому Павлинові — єпископу Ноланському. За переказом, побачивши уві сні польові квіти-дзвіночки, котрі видавали приємні звуки, він звелів відлити з металу дзвони у формі квітів. Але тільки на початку VII століття Папа Римський Савініан надав дзвонам християнського значення.

На Русі дзвони почали з’являтися майже одночас­но з хрещенням її Святим Володимиром у 988 році. Спочатку їх завозили через кордон, і були вони невеличкими. На дзвіницях храмів висіло їх по два-три, та й то не на всіх.

У XIV столітті в Москві, Суздалі, Новгороді, Києві, Львові, Чернігові, потім у Ніжині, Глухові, Острозі, Самборі, Перемишлі, Раві-Руській та інших містах з’явилися заводи з лиття дзвонів і гармат. Почали виливати дзвони не лише малі, а й великих розмірів. Адже чим більший дзвін, тим калатання його гучніше, колоритніше, чутніше на великій відстані. Вага їх сягала десятків і навіть сотень пудів. А било, яким ударяють у стінки дзвону, назвали язиком, що й відтворює мову, звернену до народу.

Найстаршим із дзвонів, які дійшли до наших днів, є «Святоюрський», відлитий майстром Яковом Скориною 1341 року у Львові. Він і нині висить у цьому місті на дзвіниці собору Святого Юра.

Назви дзвони отримували відповідно до призначення (наприклад, «Ранній», «Буденний», «Скликун», «Постовий», «Суботній») або від імені того, на чиї пожертвування його відлито. У Львівській латинській катедрі великий дзвін має назву «Бенедикт» — за ім’ям львівського католицького єпископа. У Чернігівському Борисоглібському соборі — «Потьомкін», за ім’ям його замовника. В Києво-Печерській лаврі дзвін, відлитий 1733 року, отримав назву «Кола» на честь настоятеля архімандрита Романа Коли, «Балик» — за прізвищем київського бургомістра Сазонта Балика, на чиї пожертвування його було виготовлено в 1613 році.

Поступово у майстерності виготовлення дзвонів ливарі набралися знань про особливості музичної акустики, властивості міді й олова, їхні пропорції у сплаві. Саме цим при ударах досягається повний, чистий звук і водночас добре витримуються механічні впливи, забезпечуються міцність і пружність. Ливарі дзвонів навчилися наносити на свої вироби багаті орнаменти, велемовні написи, в яких зазначали час створення дзвона та ім’я майстра. Особливою красою і пишністю вирізнялося декоративне оздоблення завдяки рослинним візерункам із хвилясто-звивистими або висячими стеблинками з дрібними трилисниками.

Одним із найкращих київських ливарів був Афанасій Петрович. Для Києво-Виду­бицького монастиря він відлив у 1690 році стопудовий дзвін під назвою «Старший».

Видатною пам’яткою не лише ливарного мистецтва цього майстра, а й історії українського козацтва став дзвін «Кизикермен» для дзвіниці Успенського собору в Полтаві. 1695 року полтавські козаки під командуванням полковника С.Герцика в поході на турецьку фортецю Кизикермен (біля пристані м. Берислава на Херсонщині) не лише здобули перемогу, а й захопили багато гармат супротивника. З них Афанасій Петрович відлив дзвін вагою понад сто пудів. Відповідний напис на ньому ушанував пам’ять про військові успіхи козацтва.

Коли проектували й будували Михайлівський Золотоверхий собор, Г.Черненко приходив сюди, радив, як домогтися кращих акустики, лиття, добору й розміщення дзвонів. Його знання швидко оцінили й затвердили головним музичним консультантом дзвіниці. Він переконав міське начальство в необхідності створення карильйона, отримав благословення патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета.

Українські умільці конструювали Михайлівський карильйон без креслень і схем, маючи на руках лише докладну відеозйомку, фотографії та дискети, привезені Г.Черненком.

Спеціально для цього відливалися дзвони. Найбільший, восьмитонний, — у Новограді-Волинському, менші — на фірмах «Благовіст», «Укрреставрація». Потім вибіркою металу з їхніх стінок на спеціально виготовлених і пристосованих токарських пристроях досягалося звучання кожного на певній ноті.

Ентузіазм і професійну майстерність у справі механічного поєднання дзвонів із фортепіанною системою клавіш проявили інженери об’єднання «Авіант» під керівництвом братів Сергія і Леоніда Ботвинків. Система дає змогу всього лише натисканням одним пальцем відповідної клавіші привести в рух язик великого дзвона та управляти всім 50-дзвоновим «хором» карильйона. Передбачили й можливість дзвонити традиційно — вручну, із натисканням важелів ногою.

Логічним завершенням усього комплексу дзвіниці став монтаж міських курантів. Щогодини від половини до півтори хвилини лунає певна музична мелодія, як-от: Гімн України, «Милость спокойствию», «Молитва за Україну», «Как же ты славная». Окрім православних, лунають мелодії українських народних пісень «Многая літа», «Щоб наша доля», «Взяв би я бандуру», «Червона калина», «Вечір надворі», «За світ встали козаченьки» та інші.

Програма розрахована до 2099 року з урахуванням переведення стрілок на літньо-зимовий час і високосні роки. На прохання мешканців навколишніх будинків, куранти з 12 ночі до шостої години ранку мовчать, не порушуючи їхнього сну.

Після завершення всіх робіт до скляної кабіни зайшли Г.Черненко та органіст Національної філармонії України В.Михалюк. Спочатку один, потім другий, потім обидва разом ударили по клавішах руками, ногами натискали педалі. Над площею залунали, змінюючи одна одну, мелодії.

— Тепер на цих дзвонах, як і в Мехелені, — каже Георгій Васильович, — можна грати твори Моцарта, Чайковського, Бородіна, мелодії народних і сучасних пісень і навіть джаз. Була б тільки на це згода духівництва — адже дзвони встановлені на православному храмі.

Переконавшись у чудовому звучанні, до Києва запросили директора Королівської міжнародної школи карильйона Йо Хаазена. Приїхавши, маестро відразу оглянув дзвони, механізми інструмента, а потім зіграв кілька мелодій. Він здивувався, що в Україні самотужки в настільки короткі терміни створили такий складний інструмент. А порівнювати йому було з чим. У Петербурзі більше шести років із допомогою бельгійців спочатку відновлювали привезений ще Петром I карильйон із Голландії, а потім усе ж таки вирішили побудувати новий.

Маестро Йо Хаазен, їдучи, сказав, що на Михайлівському дзвоново-клавішному інструменті можна вільно проводити великий міжнародний фестиваль карильйонної музики за участю відомих зірок-виконавців.