Голодомор 1932–1933: Як "горіло життя" українських селян

"Голод запланувала Москва для винищення українського селянства, як національного бастіону. Українських селян винищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями-селянами"

Роберт Конквест. "Жнива скорботи"

В четверту суботу листопада, відзначається щорічний День пам'яті жертв Голодоморів.

О 15.00 біля Національного музею "Меморіал жертв Голодомору" розпочнеться вшанування загиблих від терору голодом, організованого Кремлем в Україні. О 16.00 після хвилини мовчання українці в рамках акції "Запали свічку" згадають про мільйони жертв більшовицького режиму. Наша земля пережила три Голодомори: 1921–1922 рр, 1932–1933 рр. і 1946–1947 рр. Найстрашніший з яких припав на початок 1930-х років.

Спротив більшовицькому режиму після поразки національно-визвольних змагань українців в 1917–1921 рр. і навіть на самому початку 1930-х рр. під час насильницької колективізації на селі, був наймасовіший в СРСР. Він становив велику проблему для Йосипа Сталіна. Неколективізоване село, як бастіон спротиву владі і найбільша соціальна база Визвольних змагань, вважалося московською владою найнебезпечнішою силою для самого її існування. Українські селяни були головним ресурсом антибільшовицьких повстань, які прокотилися в першій половині 1920-х років. Йосип Сталін постійно наголошував на важливості "українського питання". Так, 11 серпня 1932 р. у листі до Лазаря Кагановича він писав: "Найголовніше зараз Україна… якщо не візьмемося зараз за Україну, Україну можемо втратити".

Ще наприкінці 1920-х рр., коли розпочиналася насильницька колективізація, СРСР нав'язував іншим країнам свій дешевий хліб. Поступово Москва стала завойовувати перші позиції в експорті зернових культур, конкуруючи з Канадою, Аргентиною, США. З працею селянина ніхто не бажав рахуватися. З України, де
1932 р. голод вже вирував, масово вивозилося зерно, борошно нового врожаю як за кордон, так і в Росію (в першу чергу до промислових центрів), Закавказзя, Середню Азію… З портів України, Криму, Північного Кавказу регулярно відпливали кораблі з хлібом. Планом хлібозаготівель на 1932 р. Україна була визначена найбільшим постачальником, а саме 5881 тис. тонн (ЦДАВОВУ. - Ф. 27. - Оп. 13. Спр. 1191. Арк. 98).

6 грудня 1932 р. РНК УСРР і ЦК КП(б)У ухвалили постанову "Про занесення на "чорну дошку" сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі". Цей злочинний документ, який надійшов з Кремля, підписали відповідно керманичі республіки Влас Чубар та Станіслав Косіор. Постанова стосувалася кількох сіл Дніпропетровської, Харківської та Одеської областей. Проте буквально за кілька тижнів список був розширений і вже охоплював 82 райони у всіх областях УСРР. Ці райони стали режимними резерваціями під контролем військових частин і ОДПУ. Покарані - а це 735 сіл, хуторів, колгоспів, радгоспів і навіть районів - стали таким собі гетто. Селянам припиняли постачання будь-яких товарів, вилучали наявні товари і продукти; також заборонялася торгівля як одноосібників, так і колгоспників. Припинялося кредитування і одночасно анулювалися договори кредитування з дочасним поверненням коштів. Репресії проти місцевого населення остаточно позбулися псевдозаконної парасольки.

Майже одночасно із введенням у дію цієї постанови, а саме 15 листопада 1932 р. було прийнято постанову ЦК ВКП(б) "Про паспортну систему і розвантаження міст від зайвих елементів". Наприкінці року, 27 грудня 1932 року ухвалено спільну постанову ЦВК і Раднаркому СРСР про остаточне запровадження паспортної системи. Вона практично відсікала сільське населення від міста: паспорти отримували лише городяни. У підзаконних актах селянам заборонялося змінювати місце проживання.

Цей новий вид рабства з прив'язкою селян до праці в колгоспах і радгоспах (ще гірша ситуація була в "індусів" - так називали на селі одноосібників, які вперто не бажали йти в колгоспи і віддавати роками накопичену господарку, худобу тощо) проіснував до середини 1960-х років. Свідома політика ізоляції селян проходила на кількох рівнях: це і інформаційна блокада, і категорична відмова приймати будь-яку закордонну допомогу, і головне - недопущення їхнього виїзду за межі республіки. Так, в третьому пункті постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 22 січня
1933 р. є пряме свідчення про репресивні методи влади: "ЦК ВКП(б) і Совнарком предписывают ПП. ОГПУ Московской обл.., ЦЧО, Западной обл.., Белоруссии, Нижней Волги и Средней Волги арестовывать пробравшихся на север "крестьян" Украины и Северного Кавказа, и после того, как будут отобраны контрреволюционные элементы, выдворять остальных на места их жительства".

Одночасно із введенням паспортної системи Україна і Кубань (де до 70% населення складали українці) були оточені по периметру кордонів частинами внутрішніх військ - загороджувальними загонами. Чекісти перевіряли багаж у всіх потягах, конфісковуючи продовольство, яке закуповували українські селяни в Росії, Білорусії…

Люди намагалися чинити опір діям влади. Так звані волинки, демонстрації і походи до правлінь колгоспів, сільрад і МТС особливо почастішали 1932 року. Траплялися навіть збройні виступи селян: вбивали активістів, членів партії і комсомольців, які ревно виконували постанови влади. За три місяці, у самий розпал Голодомору (з листопада 1932 р. до січня 1933 р.) в селах УСРР органи ДПУ зареєстрували 436 терактів, заарештували 37797 осіб, з яких засуджено до розстрілу 719 особи; вислано 2533, відправлено до таборів - 8003 особи.

Однак поступово репресії і голод ламали волю селян до спротиву. Учасниками "волинок" ставали здебільшого жінки, через те, що чоловіки здебільшого відправлялися у пошуках продуктів до найближчих міст, і навіть намагалися виїхати за межі республіки. Ці голодні бунти завершувалися все новими репресивними заходами. "Голодомор призвів не тільки до фізичного винищення людності українського села, а й був тяжким ударом по традиційних морально-етичних й інших важливих етнокультурних засадах його життєдіяльності. Руйнувалися сім'ї, родинні зв'язки, давня солідарність сімейної громади", - відзначає дослідник Голодомору Сергій Вакулишин.

1 січня 1933 р. Йосип Сталін власноруч підписав телеграму керівникам радянської України. Це була постанова ЦК ВКП(б), фактично остаточний вирок республіці: "…широко сповістити через сільради, колгоспи колгоспників і трудівників одноосібників, що:

а) ті з них, які добровільно не здадуть державі раніше розкрадений та прихований хліб, не піддаватимуться репресіям;

б) щодо колгоспників, колгоспів та одноосібників, які вперто продовжують ховати розкрадений та прихований від обліку хліб, застосовуватимуться найсуворіші заходи покарання, передбачені Постановою ЦВК та РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. (про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної соціалістичної власності)".

Наступного дня постанова була продубльована і прийнята до виконання у всій республіці. Під виглядом вимоги про добровільну передачу хліба запускався процес вилучення всіх наявних у господарів продуктів харчування. Ще 1930 р. Сталін заборонив колгоспам продавати хліб.

Отже, у влади, у її репресивних органів (ОДПУ та військові частини, розквартировані в УСРР) були розв'язані руки. Розпочалися повальні обшуки, конфіскації не тільки зерна (у тому числі насіннєвого), але й будь-яких продуктів харчування, а також корів (це була остання надія селян, особливо у великих сім'ях). Підлягали реквізиції чи навіть знищувалися на очах господарів хатні млини, ступки, жорна… Активісти у селян вилучали майно, реманент, одяг.

"Шукали зерно, неначе не хліб це, а бомби, кулемети. Землю штрикали багнетами, шомполами, всі погреби перекопали, всі підлоги повиламували, у городах шукали. Вдень і вночі підводи скрипіли, пил над усією землею висів, а елеваторів не було, зсипали на землю, а навколо вартові ходять. Зерно до зими від дощу намокло, горіти стало - забракло в радянської влади брезенту мужицький хліб прикрути… А коли ще з сіл везли зерно, навколо пил піднявся, все в диму: і село, і поле, і місяць уночі. Один із глузду з'їхав: горимо, небо горить, земля горить! Кричить! Ні, небо не горіло, це життя горіло… Пішов селами суцільний мор. Спершу діти, старики, потім середній вік…" (Василь Гроссман, "Все тече").

Й до сьогоднішнього дня важко зрозуміти логіку й механізми масового терору, який провадив режим проти власних громадян. Колоніальний режим зробив все, щоб пам'ять про Голодомор відійшла у небуття. Він намагався розчавити гідність людей, і за 70 років панування комуністичної ідеології, якоюсь мірою це вдалося зробити з багатьма українцями. Кремлю ще в 1930-х роках вдалося провести в цілому вдалі контрзаходи задля введення в оману держав Заходу (докладніше читайте "ДТ", № 44, 2006 р.). До речі, 1933 року США визнали СРСР і встановили дипломатичні відносини, закривши очі на людожерство сталінської влади.

…Саме після Голодомору 1932–1933 рр. Кремль перестав грати в українізацію/коренізацію і продовжив шалену кампанію терору проти національної інтелігенції, розпочату ще наприкінці 1920-х рр.. Цей процес був невідворотний і провадився з особливою ретельністю після 1933 року як в Україні, так і в інших регіонах СРСР, де українці складали більшість населення (Кубань, Зелений Клин на Далекому Сході). Сталінський режим вирішив нарешті зняти маски і розібратися з "петлюрівцями" - удаваними в образі націонал-комуністів і справжніми. Можливо це й була багатоходівка - яка лише розтягнулася у часі - з остаточним шахом і матом еліті нації. Попереду на радянську Україну чекав Великий терор другої половини 1930-х, який поглинув сотні тисяч людей і Друга світова війна з її страшними для уяви цифрами - близько 8–9 млн наших співвітчизників стали її жертвами. Ціннісні, ментальні втрати української нації у XX столітті навіть важко осягнути…

Ми і зараз чуємо сентенції: "Навіщо виймати привиди минулого? Знову про репресії і так звані голодомори? Невже все було так "погано в нашому домі"? Цікаво, що ці ламенти перегукуються з позицією Російської Федерації - нашого сусіда-агресора, й що гріха таїти, більшості громадян цієї країни, яка зараз переживає (вкотре в історії!) невиліковну хворобу манії величі, густо замішаної на месіанстві, удаваній миролюбності ("хотят ли русские войны?"), "духовних скрєпах"... До речі, чи не тому кремлівські можновладці під оплески апологетів "Русского мира" ще 2012 року прирівняли зберігання і розповсюдження книжок про Голодомор 1932–1933 рр. до екстремізму.

"Ви бачили коли-небудь газетні фото дітей у німецьких таборах? Вони були точнісінько такі; голови - немов важкі кулі на тоненьких, як у лелеки, шийках… увесь скелет обтягнений не шкірою, а немов жовтою марлею… А навесні вони вже взагалі не мали облич. Замість них - якісь пташині голови з тонесенькими білими вустами, а дехто скидався на рибу з роззявленим ротом… То були радянські діти, а доводили їх до смерті радянські люди", - писав уродженець Бердичіва Василь Гроссман.