«Якщо щось трапиться з Єгоровим і Кантарією, Берест дійде обов’язково…»

Указ Президента України

Про присвоєння О.Бересту звання Герой України

За бойову відвагу у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років, особисту мужність і героїзм, виявлені в Берлінській операції та встановленні Прапора Перемоги над Рейхстагом, постановляю:

Присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» лейтенанту БЕРЕСТУ Олексію Прокоповичу (1921—1970 рр.) — уродженцю села Горяйстівка Охтирського району Сумської області (посмертно).

Президент України В.Ющенко

м. Київ 6 травня 2005 року

№753/2005

Це перший і унікальний випадок, коли звання Героя України присвоєне посмертно. Людині, чиє ім’я ми мали знати з дитинства, в одному ряду з іменами легендарних Єгорова і Кантарії. Проте лейтенант Олексій Берест за життя не тільки не був удостоєний звання Героя Радянського Союзу, а й взагалі позбавлений права на власне героїчне минуле.

Народився Олексій 9 березня 1921 року в бідній сім’ї Прокопа Никифоровича і Христини Вакумівни Берестів у селі Горяйстівці Охтирського району на Сумщині. В цього подружжя було шістнадцятеро дітей. От тільки злигодні й голод пережили лише дев’ятеро. В одинадцять років Олексій залишився круглим сиротою. Опіку над дітьми взяли найстарші сестри — Марина та Катерина. Вони розповідали, що коли Альоша вже став дорослим, після війни щороку приїздив до них у гості, то говорив: «Мої любі мами».

У школі вчився добре, мав хорошу пам’ять. Але весною і осінню пропускав заняття, треба ж допомагати сестрам на городі. Семи класів він так і не закінчив. Щороку під час літніх канікул допомагав дорослим у польових роботах, на збиранні врожаю.

Коли при машинно-тракторній станції в Чупахівці, поблизу Олексієвого села, організували курси трактористів, шістнадцятирічний Олексій, аби піти туди вчитися, сховав у надійне місце метрику, а комісії сказав, що десь загубилась, прибавивши собі два роки. Саме тоді й почалася плутанина в документах Олексія Береста. В одних він 1921-го, а в інших 1919 року народження.

Та трудився він трактористом недовго. Як значиться в автобіографії, «В жовтні 1939 року пішов добровольцем у Червону Армію. Брав участь у боях на Фінській війні у складі 2-го полку зв’язку Ленінградського округу». А вже в грудні група бійців, у якій був і Олексій Берест, на чолі з командиром роти встановлювала зв’язок між командним пунктом і мінометним підрозділом. Розділившись на дві групи, йшли тихо, розмотували кабель і відразу прикривали його снігом. Раптом Берест крикнув «Лягай!» і миттєво впав на командира, прикриваючи його. Куля прошила шинель Береста, ледве не зачепила плече. Друзі з іншої групи влучним пострілом зняли з дерева ворожого снайпера-«зозульку». Так в особовій справі першою після автобіографії з’явилась копія подяки червоногвардійцю Бересту за врятування життя командира.

Вранці 22 червня 1941 року його та ще кількох зв’язківців викликали в штаб. Там звеліли зібрати власні речі і грузовик швидко помчав їх. На новому місці, куди приїхали вже зовсім ввечері, дізнались — на країну напали німецько-фашистські загарбники, а їх, кращих телефоністів, відібрали для забезпечення зв’язку з зенітними батареями, які формувались для відсічі ворожих авіанальотів на Ленінград. Того ж дня зенітники вступили в тяжкі бої. Через рік Береста призначили вже командиром відділення.

На початку війни було не до нагород. Найвищою відзнакою для нього став прийом у комсомол, а в березні 1943 року на Волховському фронті — в партію. Відразу обрали парторгом окремої роти. Збереглась характеристика, підписана командиром батареї гвардії лейтенантом Стародубцевим, в ній значиться: «Єфрейтор Берест О.П. (А.П.) в боях виявив себе мужнім і відважним бійцем. Працював парторгом окремої батареї, особистим прикладом і полум’яним словом запалював бійців і командирів на подвиги. Чесний і працьовитий, користується авторитетом серед товаришів».

Мабуть, командири помітили організаторські й комісарські здібності Береста. Бо ж рекомендували на навчання в Ленінградське військово-політичне училище, яке в той час знаходилось в Шуї. Правда, він не мав для цього загальної середньої освіти, та за всіма іншими вимогами підходив — брав участь у Фінській війні, був відмінним бійцем на фронті, мав досвід партійної роботи. Тож зарахували його відразу на другий курс. Заняття йшли прискореними темпами з ранку до вечора щодня. З грудня 1943-го по вересень 1944-го курсанти оволоділи відведеною програмою.

Після випуску лейтенанта Береста направили на 1-й Білоруський фронт, де він потрапив у 756-й стрілецький полк 150-ї стрілецької дивізії. Призначили його заступником по політчастині командира батальйону, яким командував капітан С.Неустроєв. Берест з товаришами визволяли Польщу, проривали оборону фашистів на Одері, пройшли з боями вулицями Берліна.

Одного разу вночі під час супроводження полоненого німця до штабу дивізії він навіть вступив у рукопашний бій із фашистами, що вичікували у засідці. Німець замахнувся на Береста фінкою, той пригнувся, гостре лезо зачепило щоку. Скомандувавши своїм солдатам тримати «язика» і не вступати в бій, Олексій схопився за ніж і викрутив його з рук ворога. Почалася стрілянина. Берест крикнув своїм:

— Ведіть, я прикрию! — і вдарив вогнем з автомата. Фашисти як зненацька напали, так миттєво і зникли. А в Олексія Прокоповича на все життя залишились шрами на обличчі та правій долоні.

У німецькій столиці кожен дім був опорним пунктом, та для наших військ найважливішим об’єктом був рейхстаг.

Для кожної із дев’яти дивізій 3-ї ударної армії, які вели бої в центральній частині Берліна, виготовили прапори для можливого підняття їх над рейхстагом. Яке з’єднання першим захопить рейхстаг, те й завоює таку високу честь. На кожному з прапорів п’ятикутна зірка, трохи нижче — серп і молот, а справа внизу полотнища біля древка номер. Прапор за п’ятим номером дістався 150-й стрілецькій дивізії і переданий у перший батальйон, де був замполітом лейтенант О.Берест.

Прагнення бійців взяти рейхстаг і встановити на ньому прапор було таким великим, що солдати перед його штурмом рвали на прапори німецькі матраци, наволочки, перини — все, що було із червоної тканини. Кому дістався метр і більше, кому зовсім невеличкий клаптик. З цими прапорами і прапорцями й рвонулись на рейстаг.

Після форсування Шпреє батальйон капітана Неустроєва захопив приміщення німецького міністерства внутрішніх справ і гестапо, яке бійці назвали «будинок Гіммлера». Берест переписував килими, картини, статуї, щоб потім передати в музеї. В одному із сейфів знайшли коробку з швейцарськими годинниками, приготовленими для генералів рейха, підлеглі яких візьмуть Кремль у Москві.

— А ми вручимо їх своїм солдатам, які взяли «будинок Гіммлера» і підуть на штурм рейхстагу! — вигукнув Берест і покликав бійців. Коли став вручати, простягнув руку незнайомий офіцер. Замполіт з притаманною йому простотою мовив:

— Я щось вас у боях тут не примітив. З таким довгими руками — до церкви. Там може й дадуть.

— Ну, що ж, ти ще пошкодуєш за це, — відповів той і під регіт бійців невдоволено пішов. Говорили, що то був офіцер із СМЕРШу...

Вранці з підвалу захопленого приміщення побачили сірий величезний будинок з колонами. Не відразу зорієнтувались, що це якраз і є той самий рейхстаг. Між ним і «будинком Гіммлера» — велика Королівська площа, розділена навпіл глибокою канавою з водою. Всюди траншеї, окопи, доти. У сусідньому парку Тіргартен зенітки, гармати і танки. Приміщення рейхстагу гітлерівці підготували до кругової оборони. Вікна і двері замуровані цеглою, зяють лише амбразури і бійниці.

Тільки-но розвиднилось, почалась артпідготовка. Загриміли гармати, «катюші», великокаліберні снаряди вищерблювали камінь, але будинок стояв. Батальйон Неустроєва першим кинувся на штурм. Німці відповіли вогнем. Довелося залягти. На весь зріст піднявся з прапором полку Петро П’ятницький, якому лише кілька днів тому присвоїли звання молодшого сержанта. Разом з ним кинулись інші бійці. За кілька метрів до дверей рейхстагу, прямо на його східцях куля зупинила серце прапороносця. Знамено підхопив Петро Щербина і за якусь мить прикріпив його до однієї з колон. Разом з неустроєвцями до рейхстагу увірвались бійці батальйону капітана В.І. (В.И.) Давидова. Тріскались і осідали від куль дзеркала, гучно падали кришталеві люстри, розколювались мармурові скульптури, все гриміло від зривів гранат. Зав’язався жорстокий бій за кожен метр, кожну кімнату, кожен поверх. У вікнах, на колонах, дверях, в залах з’являлось все більше і більше червоних прапорів і прапорців.

Під вечір в рейхстаг приїхав командир дивізії Зінченко:

— Де прапор?!

Через кілька хвилин солдати принесли прапор. Полковник їм:

— Швидко на купол. Встановити на найвиднішому місці!

Ті побігли і через хвилин двадцять повернулися розгублені:

— Там темно, у нас немає ліхтариків, ми не знайшли виходу на дах...

Зінченко, червоніючи:

— Батьківщина чекає. Весь світ чекає. Історичний момент, а ви ліхтариків!..

Наказав комбату негайно організувати встановлення прапора. Той дає доручення замполіту Бересту. Олексій бере з десяток автоматників, сержанта Єгорова і молодшого сержанта Кантарія з прапором і по сходах — швидко нагору. На другому поверсі заторохтіли автомати, розірвалось кілька гранат, та німецька група була швидко ліквідована.

Потім Берест розповідав:

— Артилерійськими снарядами сходи в окремих місцях були розбиті. Доводилось, як в цирку, ставати один одному на плечі і вже по цьому ланцюгу підніматись прапороносцям вище. На дах вилізли всі троє, міцно закріпили прапор, який враз затріпотів на весняному вітрі.

Вранці німці знову ринулись в контратаку, стріляли фаустпатронами. Та вибити наших бійців їм не вдалось. Тоді фашисти запалили меблі в одному із залів. Диміли килими і крісла, дерев’яні панелі стін і підлога. Полум’я швидко охопило частину приміщення. Але бійці його не залишили, загнали німців у підвал.

Під кінець дня фашисти викинули білий прапор і попросили переговорів. При цьому виставили умову, оскільки в них у підвалі генерал і полковники, делегацію на переговорах повинен очолити офіцер не нижче полковника.

Ф.Зінченко на той час уже від’їхав на командний пункт, у приміщенні за званням вище капітана нікого не було. На переговори випало йти Бересту. Він змив з обличчя сажу й пил, нашвидкуруч підшив білий підкомірець до гімнастерки, вдягнув чиюсь шкіряну куртку, щоб прикрити лейтенантські погони. Капітан Матвєєв подав йому свій новий кашкет з червоною околичкою. За ад’ютанта з Берестом пішов командир батальйону капітан С.Неустроєв, знявши пропалену місцями куфайку, щоб видно було бойові ордени. За перекладача взяли рядового Івана Пригудова, якого п’ятнадцятирічним юнаком забрали на роботу в Німеччину, а тепер наші війська звільнили і після перевірки в СМЕРШі залишили воювати в їх підрозділі. Ось так, одним із перших у Берліні і одним з останніх у цій війні парламентарем пішов Берест до озброєних німців.

Переговори тривали понад дві години. Німецький представник кілька разів ходив з кимсь радитись. Німці тягнули час. Нарешті погодились на капітуляцію, але якщо радянські війська вишикуються без зброї перед рейхстагом:

— Вони збуджені і можуть влаштувати нам самосуд.

Берест рішуче відхилив це. Ті попросили для роздумів ще двадцять хвилин.

— Якщо за цей час ви не викинете білий прапор, почнемо штурм, — заявив Берест, і парламентарі пішли по сходах нагору.

Тільки вранці 2 травня німці викинули білий прапор і капітулювали. З підвалу потягнулись групи солдатів і офіцерів. Півтори години бліді, з понуреними обличчями, вони йшли повільно, піднявши догори руки. Їх було понад 1650 осіб, внизу залишилось майже 500 поранених.

Падіння Берліна підтверджував Прапор Перемоги. Він був прострелений у кількох місцях, кулею розколоте древко — то німці намагались його зрізати вогнем. Але не вдалося. М.Єгоров і М.Кантарія знову, вже карабкаючись по металевих ребрах купола, в яких залишились осколки скла, що різали їм руки, перенесли прапор на вершину рейхстагу і встановили його там. Рейхстаг цього дня став місцем паломництва. «Сюди, — як згадував потім С.Неустроєв, — приходили пішки, приїзджали на танках, автомашинах, на конях... Усім хотілось подивитися на рейхстаг, розписатись на його стінах. Червоних прапорів з’явилось по всьому приміщенню ще більше. Приїхали кореспонденти і фоторепортери». Прапор Перемоги встановлювався пізно ввечері, а всі фотознімки знаменитих воєнних фотокорів Є.Халдея, І.Шагіна, Б.Шейніна, А.Морозова, В.Тьоміна, що заполонили газети, були зроблені за світла цього дня. Потім для тих, хто позував, вони були приводом вимагати для себе нагороди за встановлення Прапора Перемоги.

Серед них не було О.Береста. Він виконував нове завдання командування: супроводжував ешелон з репатрійованими — визволеними з німецьких концтаборів радянськими воїнами та тими, хто був вивезений фашистами на роботи, маючи при цьому кілька днів відпустки для відвідання рідного села.

На Білоруський вокзал в Москві невідомий ешелон прибув на запасну колію пізно ввечері. Їх зустрічали без музики, без кінохроніки. Передавши людей, Олексій відразу відправився у свою Горяйстівку. Вже майже біля Харкова захворів тифом. Пасажири покликали провідника. На наступній станції Береста зняли з поїзда і відправили у найближчий на той час військовий госпіталь у Ростові-на-Дону. Тут він зустрів симпатичну медсестру Люду Євсєєву, одружився і разом з нею повернувся в Німеччину...

Дослужував Берест у Чорноморському флоті. Офіцери в чорних пілотках не дуже шанували представників сухопутних військ, але Береста любили. На грудях в нього сяяв орден Червоного Прапора за штурм рейхстагу і взяття в ньому фашистів у полон, а поруч — ордени Червоної Зірки й Вітчизняної Війни першого ступеня, медалі.

На початку травня 1946 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння звання Героя Радянського Союзу офіцерам і сержантам, які підняли Прапор Перемоги над рейхстагом в Берліні — капітану В.Давидову, сержанту М.Єгорову, молодшому сержанту М.Кантарії, капітану С.Неустроєву, старшому лейтенанту К.Самсонову.

Прізвища О.Береста там не було. Можливо той випадок з офіцером СМЕРШу щодо годинника зіграв свою роль, а може, перепис цінностей в «будинку Гіммлера», які перекочували не в музеї, а на віллу одного із маршалів. А можливо, інцидент, коли в азарті наступу бійці, не розібравшись, яке приміщення штурмують, гранатою зірвали двері, постріляли, а виявилось, що то було посольство однієї з нейтральних держав, яка відразу подала ноту.

Береста звинуватили «у поганій виховній роботі в батальйоні». Відстоювати його добре ім’я не було кому: Г.Жуков вже перебував в опалі, генерал-лейтенант К.Телєгін теж під слідством по справі Жукова, С.Неустроєв надовго запив. Він лише через багато років розповів Бересту про свою зустріч з колишнім членом Воєнради фронту К.Телєгіним, який запевняв, що у всьому винен Жуков. Мовляв маршал, прочитавши представлення до звання Героя, сказав: «Ще один політпрацівник» і власноручно викреслив Береста зі списку.

Олексій Прокопович почав писати в різні інстанції, майже всі звернення залишались без відповідей. Берест добивався не звання, він хотів, щоб правда про підняття Прапора Перемоги взяла гору. А поки що її знали лише моряки, що служили поруч із ним.

Демобілізованого Береста офіцери і матроси проводжали аж на вокзал, шкодували, що розлучаються, бо ж багато з них, дорослих людей, його називали «Батею». Берести поїхали на батьківщину Людмили Федорівни, в передмістя Ростова-на-Дону — село Покровське Некліновського району.

Олексій Прокопович став працювати завідуючим райвідділом кінофікації. Якось в січні 1953 року з перевіркою прийшов ревізор, сказав, що в залі на кіносеансі людей більше, ніж продано квитків. Виявилось, що й справді так, касирка і бухгалтер допустили понад 5,5 тисячі втрат. Завели кримінальну справу. Слідчий на допиті звинувачував завідуючого. На слова, чому він не вірить бойовому офіцеру, уїдливо сказав:

— А то ще треба перевірити де і як ти воював. Ти, мабуть, і в війну тепленьке місце мав? Фашистам служив? Зачекай, і туди доберемось!

Не витримали нерви. Берест схопив переляканого слідчого, підняв, як дитину, і разом з кріслом викинув із вікна другого поверху.

Відразу ще одна карна справа. У протоколі опису майна під час арешту під надрукованим заголовком «Назва і опис предметів» олівцем слідчого записано: «Немає нічого», — а звинувачували ж у привласненні грошей!

14 квітня 1953 року вироком суду Береста позбавлено волі на 10 років і відправлено на лісоповал у пермські табори. На основі амністії від 27 березня цього ж року строк скорочено вдвічі. Він не став просити про помилування. Дружині писав у листі: «Проси від себе. Мені не можна: я себе винуватим не визнаю... Значить, мені судилось просидіти в цьому аду і побувати в цьому кримінальному світі... Я ні перед ким на колінах не стояв і ніколи не стану». Лиш років через двадцять дружина знайшла того слідчого, і він признався, що на нього тиснули згори — «або він сяде, або ти вилетиш з роботи».

Після повернення додому Берест влаштувався на роботу в ливарний цех гіганта комбайнобудування — заводу «Ростсільмаш». Отримав квартиру у будинку, на спорудженні якого багато і важко разом із робітниками підприємства працювала вся сім’я.

У бригаді Береста працював хлопчина, його наречена вже мала ось-ось народити, а він не одружується, бо жити ніде. Олексій Прокопович забрав їх до себе, виділив кімнату, прописав. Народилась дівчинка, жили років чотири, а потім зникли. А через деякий час приїхала нова сім’я з трьох чоловік. Виявилось, що ті, кому дали притулок, обміняли кімнату на квартиру в Свердловську. Та подружили Берести й з новою сім’єю.

Часто гостювали фронтові друзі. За спогадами засиджувались довго. Дочка Береста, Ірина, розповідає:

— Бувало, приїде Степан Неустроєв, вип’ють по чарчині, той знімає свою Золоту Зірку і віддає батькові: «На, візьми, Альошо, вона твоя, ти її заслужив». Батько відводив його руку: «Припини, Степане». Йому було незручно і боляче, він не любив цього, як не любив і трансляцій парадів у День Перемоги. Завжди виходив із кімнати або виключав телевізор.

Розумів, що як судимий, лишився всього минулого, але, звертаючись до високих військових керівників, просить, вимагає встановити історичну справедливість. Одного разу відправив листа навіть М.Хрущову. Описав все як було: як з боєм піднімались на дах, як укріплювали прапор, як ходив до німців на переговори. В листопаді 1961 року ЦК КПРС вирішив зібрати в Інституті історії марксизму-ленінізму закриту нараду з цього питання, куди викликали й Береста.

Ось як розповідав про це він сам: «Спершу нас запросили на Стару площу в кабінет Суслова. Там був начальник Головного політичного управління армії маршал Голіков, генерал-полковник Переверткін, колишній командир нашої дивізії Шатилов та ще багато інших військових і цивільних. Виступив Переверткін, сказав, що із 34 удостоєних звання Героя, майже половина припадає на 150-ту дивізію. І нікого з нагородами не обійшли. Шатилов підтвердив теж. Я сподівався на Неустроєва, тому, що той найбільше знав про все це, але він мовчав, ховаючи від мене погляд, дивився у стіл, а коли говорив, то повторив уже сказане. Не витримав я, вигукнув: «Невже і тут не хочуть чути правди?» У відповідь Суслов вдарив долонею по столу: «Я позбавляю вас слова, Берест!» Врешті-решт вирішили нічого не змінювати, залишити як було».

Після закритої наради в інституті, де виступив і Берест, все-таки в п’ятому томі шеститомної «Історії Великої Вітчизняної війни» з’явились більш-менш правдиві рядки: «В ніч на 1 травня за наказом командира 756 полку полковника Ф.Зінченка були вжиті заходи по встановленню на будинку рейхстагу Прапора, врученого полку Військовою Радою 3-ї ударної армії. Виконання цього завдання було покладено на групу бійців, яку очолив лейтенант О.Берест. Рано-вранці 1 травня на скульптурній групі, що вінчає фронтон будинку, вже майорів Прапор Перемоги: його встановили розвідники — сержанти М.Єгоров і М.Кантарія».

У десятому томі 12-томної «Історії Другої світової війни» про це написано трохи більше. Про участь О. Береста у піднятті Прапора Перемоги, переговори з фашистами в підвалі рейхстагу написали в своїх книгах В.Субботін «Так закінчуються війни», Є.Долматовський «Автографи Перемоги», в мемуарах — П.Трояновський «На восьми фронтах», В.Шатилов «Прапор над рейхстагом», Ф.Зінченко «Герої штурму рейхстагу», С.Неустроєв у спогадах «Про рейхстаг на схилі літ».

На ростовській кіностудії та в особистому архіві режисера Романа Розенбліта є документальний фільм «Прапор Перемоги». Режисер у переддень 30-річчя Перемоги зібрав на дачі Сталіна в Сухумі В.Шатилова, Ф.Зінченка, С.Неустроєва, І.Сьянова, М.Кантарію. Благодушно, надто обережно, завченими фразами говорить там Шатилов, наче сповідуючись продовжує Неустроєв: «Щоб було надійно, вирішив послати Береста. Він дійде обов’язково — могутній, вольовий, сильний. Якщо щось трапиться з Єгоровим і Кантарією, він добереться». Нервує і збивається Кантарія. Ні він, ні Єгоров ніколи не згадували Береста, лише зараз витягує з себе: «Було поставлено завдання — Бересту, мені і Єгорову пробратись на дах і встановити прапор. Він був з нами до кінця». Режисер за кадром доповнює: «Ця історія до сих пір, як напнута струна. Боротьба за славу, самолюбство сильних чоловіків, історичні помилки, навмисні й випадкові — тут багато різного сплелось». Фільм демонстрували тільки в Ростові-на-Дону та в Горяйстівці на Сумщині. На екран для масового глядача або на телебачення він не потрапив. Лише в кіноепопеї «Звільнення» Берест вперше з’явився на екрані. Його роль зіграв Е.Ізотов — людина на диво схожа на молодого лейтенанта, який штурмував рейхстаг.

3 листопада 1970 року о сьомій вечора Олексій Берест вів п’ятирічного внука Альошу з дитсадка. Переходили залізничне полотно біля платформи «Сільмаш». Попереду йшла жінка з маленькою дівчинкою. В цей момент під’їхала електричка. Великий натовп людей кинувся до неї. Хтось штовхнув дівча на рейки. У цей момент по паралельній лінії мчав поїзд. Відчайдушний крик матері. Хто бачив це — занімів. Лише Олексій Прокопович відштовхнув внука і кинувся рятувати дівчинку. Її вихопив з рейок, а сам вискочити не встиг. Поїздом його викинуло на платформу, що була навпроти. О четвертій ранку, не приходячи до свідомості, Олексій Берест помер. Було йому 49 років.

— За кілька днів до нещастя, — розповідає Ірина Олексіївна, — тато голосно кричав уві сні. Мама розбудила, запитала, що трапилось. Він сказав, що приснилось, наче його в бою тяжко поранено і він помирає. «Господь з тобою, скільки можна про ту війну згадувати. Краще давай кудись сходимо, в театр чи музей, купиш квіти. Ти так давно не дарував їх мені». — «А й правда. На день народження, обіцяю, в тебе буде багато квітів», — відповів він. У мами день народження 7 листопада. Тата хоронили 6-го. Дня народження ніхто не святкував, ми з мамою були в чорних хустках, а в квартирі дійсно було багато квітів».

P.S. Водночас з присвоєнням Олексієві Бересту звання Героя України було розпочато переговори про перепоховання праху героя на Пагорбі Слави у Києві. Однак, як повідомляє журнал «Кореспондент» з посиланням на газету «Новые известия» (Росія), родичі Береста, які мешкають у Ростові, категорично проти перепоховання.