У режимі виживання

Освіта — галузь, чутлива до політичних, соціальних та економічних трансформацій суспільства і, своєю чергою, сама впливає на них. Основними трендами розвитку суспільства, що вплинули на освіту часів незалежності, були демографія, державні видатки та стан економіки.

Державні видатки на освіту

Динаміку фінансування освіти впродовж першого десятиліття української держави важко оцінити через брак даних, зміну національної валюти та значні коливання її курсу. Що стосується останніх 20 років — номінально видатки на освіту зросли неймовірно, з 7 до 238 мільярдів гривень на рік. Однак якщо врахувати інфляцію і коливання споживчих цін, то між 1997-м та 2013 роками видатки зросли з 13,7 до 27,8 млн дол., розрахованих за паритетом купівельної спроможності (ПКС). У постмайданний період через інфляцію і падіння курсу гривні реальні видатки ПКС в доларах різко впали, однак економічне відновлення означало і поступове зростання реальних видатків на освіту.

Як бачимо, у структурі національних видатків частка коштів на освіту теж зростала — з 14,7% у 2000-му до 21,7% у 2009-му. Після цього — знову вплив економічної кризи — ця частка почала падати — до 15,5% у 2016-му, однак зараз поступово відновлюється.

Аналогічна динаміка і показника видатків на освіту як частки ВВП: в Україні цей показник, починаючи з 2000-х , високий навіть порівняно з розвиненими країнами. 2002 року він перевищив 5% ВВП й відтоді не опускався нижче, а 2009-го, коли ВВП скоротився через кризу, а видатки на освіту вже було заплановано, він становив понад 7%. Однак, згідно із Законом «Про освіту» 1991 р., держава повинна забезпечити фінансування освіти в розмірі, не меншому десяти відсотків національного доходу. Отже, ця норма ніколи не виконувалася.

Темпи зростання видатків на освіту у 2000-х в Україні були співмірні з аналогічним показником у сусідніх постсоціалістичних європейських країн, якщо враховувати паритет купівельної спроможності. Однак стартові позиції України після 1990-х виявилися настільки низькими, що ми так і не змогли наздогнати їх: нині в Україні видатки на одного учня удвічі-втричі нижчі від центральноєвропейських.

Отже, що стосується фінансування — пишатися особливо нічим. Справді, за розміром фінансування освіта посідає одне з перших місць серед усіх державних видатків . Також Україна витрачає на освіту більшу частку ВВП, ніж розвинені країни. Але грошей однак недостатньо, бо вони використовуються неефективно.

Демографія

Є кілька тенденцій, які вплинули й на освіту.

Насамперед ідеться про рівень народжуваності. У часи незалежності він рік у рік знижувався, аж до початку 2000-х. Порівняно з 1990-м, у 2001-му народилося на 40% дітей менше. У 2002-му кількість народжених стала поступово зростати, однак економічна криза початку 2010-х зупинила це зростання, а війна та різке падіння економіки запустили нове падіння народжуваності. Торік, порівняно з 2014-м, в Україні народилося на 34%, або на 157 тисяч, менше дітей. Імовірно, демографічний спад триватиме, як мінімум, найближчих кілька років.

Внаслідок коливання рівня народжуваності кількість здобувачів дошкільної та середньої освіти різко зменшилася в середині 1990-х, потім почала зростати у 2010-х, однак нинішнього року в школу піде вже менше дітей, ніж торік. Кількість вступників до закладів професійної та вищої освіти поки що продовжує рік у рік зростати, однак уже за 10 років і їх стане меншати.

Ще одна важлива демографічна тенденція — це концентрація населення у містах, передовсім у великих. Урбанізація (тільки офіційно частка сільського населення за період з 1990-го по 2019 рік зменшилася на 3%) вкупі з внутрішньою міграцією, що не завжди повною мірою відбивається в офіційній статистиці (за результатами дослідження CEDOS, 19% осіб у віці 25–34 роки та 15% осіб у віці 35–44 роки не проживають за місцем реєстрації), призвели до значного зменшення кількості здобувачів освіти у сільській місцевості.

Як же відповіла система освіти на ці демографічні зміни?

Дошкілля миттєво відреагувало на зменшення кількості вихованців: згортання кількості дитсадків почалося вже у 1991 році і тривало до 2004-го, коли їх лишилося майже на 40% менше, ніж було у 1990-х. Причина такої стрімкої адаптації — фінансова. На відміну від середньої освіти, дошкільна фінансувалася лише з місцевих бюджетів, та ще й не була обов’язковою. Відтак в умовах економічної кризи садки першими пішли «під ніж».

У 2000-х закриті садки стали поступово відновлювати, однак повільніше, ніж зростала кількість дітей. У результаті, з 2004 року почала зростати не лише кількість дитсадків, а й їхній розмір (втім, він усе ще лишається дуже малим, особливо в сільській місцевості, — в середньому на один садок 30–40 вихованців). При цьому кількість вихованців поступово почала перевищувати кількість місць, особливо у великих містах. До прикладу, торік у Львові було 163 дітей на 100 місць у дитячих садках, в Одесі — 162, у Луцьку — 147, Рівному — 124, Полтаві — 179 (у 2017 році).

При цьому охоплення освітою (тобто частка дітей відповідної вікової групи, які отримують дошкільну освіту) також скорочувалося: в середині 1990-х воно не сягало навіть 40%. Поступово ситуація трохи виправилася: зараз дошкільну освіту здобуває близько 60% дітей дошкільного віку. Але якщо зазирнути всередину цієї цифри, ми побачимо, що охоплення в сільській і міській місцевостях дуже різниться. Торік 87% міських дітей віком 3–5 років ходили в дитсадки. Однак у селі — лише половина (56%) дітей цієї вікової групи. Тим часом у країнах ЄС охоплення дошкільною освітою для аналогічної вікової групи становить 95%.

У середній освіті ситуація була інакша. У школах між 1990-м та 2013 роками стало на 40% дітей менше, однак кількість закладів зменшилася лише на 12%, а кількість учителів — взагалі, лише на 5%. Це означає, що розмір класів значно скоротився і на вчителя тепер припадає істотно менше учнів, ніж припадало в першій половині 1990-х. Таким чином, у перерахунку на одного учня, навчання однієї й тієї ж кількості дітей обходиться значно дорожче: адже зарплата вчителя, який працює із класом на 35 учнів, і того, хто має справу з п’ятьма дітьми, однакова.

Тим часом дві третини українських шкіл розміщені в селах, у них працює половина вчителів, але навчається — менше третини школярів країни. При цьому маленькі сільські школи дають істотно гірші навчальні результати, про що свідчать і результати ЗНО, і моніторинг компетентностей випускників початкової школи, і PISA.

Звісно, нерівність навчальних результатів великою мірою визначається соціально-економічним походженням учнів, — це засвідчують і міжнародні дослідження, і національні. А в сільській місцевості значно менше людей із вищою освітою та нижчі доходи. Однак і навчальне середовище у сільських школах відстає від міського. Замість оплачувати професійний розвиток, навчальне обладнання чи реконструкцію шкільних будівель, державні та місцеві органи влади оплачують надмірну кількість учительських ставок.

Заклади професійної (професійно-технічної) освіти також зменшилися і кількісно, і розміром. З 1990-го по 2013-й профтехів стало менше на 22%. Але студентів у них поменшало на 40%. Причому їх продовжувало меншати навіть у той період, коли загальна кількість випускників 9-х класів почала знову зростати. Однак із початку 2000-х частка учнів, які після 9-го класу продовжували навчання в загальноосвітніх школах, зросла до 70% (тоді як у 1996-му таких був 61%). Крім того, дедалі більше випускників вирішували продовжити навчання у коледжах та технікумах, які отримали статус закладів вищої освіти.

У результаті, профтехи зіштовхнулися з тією ж проблемою, що й школи: маленькі групи, маленькі заклади, які поглинають ресурси на підтримання статус-кво замість розвитку.

А ось вища освіта найбільше скористалася зі свободи, отриманої в часи незалежності. Заклади вищої освіти єдині в усій системі освіти змогли залучити вагому частку свого фінансування не з бюджету, а з приватних джерел.

Утім, кількість коледжів, технікумів та училищ, які раніше називалися закладами вищої освіти І–ІІ рівнів акредитації, теж зменшилася, причому аж на 36%: 1990 року їх було 742, а 2013-го лишилося 478. Однак частина їх не зникла, навпаки — вони стали закладами вищої освіти. Разом із новими університетами, інститутами й академіями, кількість вишів між 1990-м і 2013-м зросла більш ніж удвічі. А кількість студентів взагалі збільшилася вражаюче: в середині 2000-х їх було у 2,7 разу більше, ніж перед отриманням незалежності.

Вища освіта стала доступною завдяки поєднанню в одних закладах приватних і публічних ресурсів, — наявність державного фінансування, хай і обмеженого, дозволяла тримати ціну на контракт порівняно низькою. Крім того, кількість місць державного замовлення наприкінці 2000-х та у 2010-х зменшувалася значно повільніше, ніж кількість вступників. Завдяки цим двом чинникам, нині близько 80% випускників відповідної вікової групи вступає до закладів вищої освіти.

Втім, до впровадження у 2008 році вступу до вишів на підставі зовнішнього незалежного оцінювання доступність вищої освіти залежала не лише від академічних досягнень абітурієнтів, а й від спроможності родини заплатити: корупція при вступі, особливо в популярні виші, була надзвичайно поширеною.

Проте віддача від такої кількості освічених людей не дуже висока. Незважаючи на велику частку населення з вищою освітою (половина населення у віці 25–64 роки, що перевищує середній показник у країнах ОЕСР та ЄС), ринок праці потерпає від дефіциту робочої сили. Роботодавці скаржаться на невідповідність навичок працівників після закінчення навчання їхнім потребам, оскільки формальна освіта не забезпечує студентам навичок та вмінь, необхідних для працевлаштування.

Українські університети посідають низькі позиції в міжнародних рейтингах. До Всесвітнього рейтингу університетів Times Higher Education-2020 увійшли шість із 281 українського університету, і тільки один із них займає позицію у проміжку між 801–1000 місцями, а решта перебувають у групі 1000+. Жоден український університет не увійшов до Академічного рейтингу світових університетів (Шанхайський рейтинг), який вимірює наукові досягнення університетів, через малу кількість публікацій та низький рівень цитування.

На жаль, даних, які б дозволили оцінити, наскільки змінилася якість освіти в Україні за останні 30 років, поки що немає. Однак навіть ті обмежені дані, що доступні, дозволяють зробити висновок: спроможність системи освіти адаптуватися до дуже нестабільного рівня народжуваності та внутрішньої міграції виявилася низькою, а період відносно швидкого зростання фінансування — обрамлюється двома десятиліттями економічних криз. В умовах обмежених ресурсів та їх неефективного використання через малий розмір закладів освіти можливості для розвитку були не найкращими.

Системні реформи, які розпочалися в українській освіті після Революції Гідності, мали на меті привести якість освіти до європейських стандартів, аби задовольнити і потреби економіки, і — насамперед — запит учнів та студентів, а також їхніх батьків на освіту, що розвиває таланти й забезпечує актуальними у сучасному світі навичками. Однак добрі наміри та революційний запал зіштовхнулися з реаліями освіти й почали гальмувати. Адже системні реформи потребують грошей. А оновлення галузі після десятиліть недофінансування та відсутності видатків на розвиток потребує дуже великих фінансових вливань.

Проте на шляху реформ став не лише брак ресурсів. Роками освіта адаптувалася до навколишніх змін у режимі виживання, а не розвитку, пріоритетом була не якість, а видимість. У результаті, завданням реформи стало не так відбудувати приміщення та купити навчальне обладнання, як створити заклади освіти, які здатні задовольнити потреби здобувачів освіти: організаційно, кадрово, академічно.

Битва за спроможність дуже складна. Виявляється, що найменші заклади освіти, за поодинокими винятками, не мають потрібних для навчання умов, а з обмеженими ресурсами створити там ці умови неможливо, і доводиться об’єднувати, оптимізувати, мережувати. Бо спроможність — це часто щось, що складно порахувати, поміряти й алгоритмізувати, чого треба довго й доскіпливо навчати і керівників, і освітян, і чиновників. Однак, не вигравши цієї битви, освіта не набуде здатності розвиватися услід за зміною світу навколо, а отже не зможе виконувати свою роль.

Для читачів ZN.UA наші автори простежили також шлях, пройдений країною за 29 років в:

• економіці - "Спадок і спадкоємці"(Сергій Кораблін);
• спорті - "Біг за інерцією"(Володимир Бородянський, Олександр Ларін, Ігор Левенштейн, Володимир Шумілін);
• промисловості - "Анатомія руйнування"(Юлія Самаєва);
• медицині "Від стін до якості: початок довгого шляху"(Ярослав Кудлацький, Назар Белей, Андрій Ковальов);
• демографії - "Скільки нас і чому?"(Елла Лібанова);
• оборонній промисловості - "ОПК, який Україна втратила..."(Дмитро Медведєв);
• релігії - "Історія великого вибуху"(Катерина Щоткіна);
• освіті - "У режимі виживання" (Інна Совсун);
• АПК - "Україна аграрна: цифри як похідна політики" (Максим Мартинюк);
• дипломатії - "Обличчя і голос країни" (Татяна Силіна).